Molh - Dream of the Mounds (LP, 2026)

Стилістично Molh відсилає до епохи популярності пост-жанрів середини 10-х, коли відбувся справжній БУМ подібних атмосферних проєктів. У Molh і відповідне серйозне оформлення, що тримається класичної чорно-білої строгості, чистоти туману, неяскравої палітри — дивним чином такий нордичний темний мінімалізм, подібно до MØL, залишає місце для роздумів і надає якоїсь скандинавської Lagom-глибини релізу.

Музично всі треки витримано переважно в одній і тій самій тональності, поряд із тим надто одноманітні, небагаті подіями — зміни мотиву чи пульсу тут вкрай рідкісні. Майже відсутній контраст між мелодичними структурами та частинами композиції, його можна помітити хіба що на рідкісних моментах, коли зникають барабани, залишаючи нас сам на сам із гітарами, як, наприклад, десь посередині «Steel of the Roots» — такі моменти ніби розсіюють туман і повертають до свідомості з фонового забуття.

Динамізм загалом представлений нетиповими для класичного блеку ритмічними малюнками барабанів деінде, що, втім, залишаються достатньо консервативними, аби такий постблек не звучав надто модно-модерново — він доволі «трушний» у порівнянні зі схожими за настроєм GAEREA, які, здається, замоднили пост-блек уже ледь не до блекенд-корщини.

Але, повертаючись до Molh, загалом музика сприймається як постійний потік якоїсь темної чи сірої субстанції. Навіть сама форма не представлена типовим «куплет / приспів / куплет / приспів / соло», а подібна до флоу — ніби постійно тече і перетікає сама в себе, без чіткого початку і з неясним кінцем, з нізвідки в нікуди. Що погано — вокал не намагається «плавати» у цьому потоці, щоб зробити його трохи цікавішим та урізноманітнити: він постійно однаково «шипить», постійно той самий тон... Якщо ви здатні плавати в такій нестримній течії, то це не буде для вас мінусом, а втім, у цьому потоці буває просто ні за що зачепитися, нічого не запам'ятовується. Альбом швидко топить увагу до себе, зносячи вас однорідним стрімким потоком звуку і не даючи можливості увазі довго триматися на плаву.

Скоріш за все, ця сірість відчувається не через тональність та не вибір нот загалом, адже рифи тут присутні досить цікаві, багато атмосферних і мелодичних let-ring-дуелей у дві гітари, що нагадують Mgła, наприклад, — це скоріше через дуже сильний оверпродакшн альбому, який просто не личить йому, не підкреслює сильні сторони чи наратив, а лише зводить більшість елементів до чогось нейтрально-сірого й стандартизованого.

Варто зазначити, що у порівнянні з попередніми роботами сабжу є суттєвий музичний зсув — композиції стали ряснішати складнішими гармоніями і цікавішими рифами, але незважаючи навіть на те, що альбом записаний наживо (якщо вірити Бендкемпу, то драмка тут не програмна, а людська), альбом звучит чи не занадто пластмасово. Поряд із тим це той момент, коли можна сказати, що у палиці два кінці і гурт знаходиться на гострому. З одного боку, такий звук підсилює загальне враження від стрімкого напору, що здається об'ємнішим і має сильніший натиск, з іншого боку — у пошуках щільного продакшну можна потрапити в пастку крайності, де весь альбом звучатиме як маса з ідеально рівного бетону дамби, яку прорвало прямо в кількох метрах від вас.

У підсумку маємо непогану композиційно роботу, технічно довершену, але з дуже полірованою текстурою звуку. Вона занадто сильно, рівно відполірована, щоб стримувати космічний хаос та хтонь подібної музики, споглядання якої скоріше і було основним творчим задумом. Хтонь — вона ж χθών («земля», на яку в традиційному значенні тут спирається тематично Molh) — не ідеально рівна або стоптана, а пухка по суті своїй. Більшою мірою прилизаність продакшну цю хтонь та хаос і стримує, а незмінний стрижень однотипного вокалу та оверпродюсед-барабанів аж до втрати відчуття velocity ніби систематизують музично цей блек-метал-вихор рифів навколо себе як свердло, направлене до скроні, що не розслабляє, не дає відчуття розчинення себе в хаосі, споглядання його — зовсім навпаки: цей вихор просто на тебе точково тисне як постійна тривожна турбулентність, свербіж у голові. І це, мабуть, чи не єдина суттєва причина, яка особисто для мене губить цей альбом серед маси типових сірих пост-блеків минулого десятиліття, що розкидані по ісландському чорному берегу не валунами з висіченою на них історією руху льодовиків, слідами природної ерозії тощо, а просто ідеально прямими бетонними блоками, через які не віриш навіть у саму справжність цього ландшафту.