Це було давно. Здається, у 2013-му чи на початку 2014-го року. Я навчався в шостому класі Бродівської гімназії імени Івана Труша. Холодні зимові світанки. Не менш холодні дні та вечори. Надворі - «майданівська» епоха. Наелектризоване повітря змін. Нас було троє. Нам було по 11-12 років. І втрьох ми намагалися, як нам тоді здавалось, «поламати систему». Зумисне ходили на науку без форми, спізнювались на уроки, а як символ нашого «опору» наприкінці дня, коли всі стільці виставлялись на парті ніжками доверху, ми ставили їх навпаки — донизу. Так, наче ми сидимо на столі і ніхто нами не сміє керувати. Бо ж у нашій гімназійній спільноті панувала страшна диктатура. «Стовпів влади» цієї диктатури було три: обовʼязкова темно-синя форма, шкілька газета «Ватра», яку змушували читати всіх і згодом переповідати її зміст на годинах класного керівника, і знахабніла дирекція, яка — чомусь ми так вважали — все це придумала й відтак була коренем зла. На що ми тільки тоді не зважувались...
У пʼятому класі в нас зʼявилась нова молоденька класна керівниця. Назвімо її умовним імʼям Іванка. Тоді їй було років 25, не більше. І вона разюче відрізнялася від усієї тієї нафталінової гімназійної братії. НЕДОпенсійної тусовки, якщо завгодно. Прикро, що я усвідомив це лише зараз. Коли інші вчителі боролися з нашим нерозумінням чи непослухом криком, вона викликала нас на діалог. І спокійно, по-менторському, з нами спілкувалась. У її реченнях було багато конструктиву та ерудиції, проте відчувалось, на превеликий жаль, що «зміїне кодло» пожирає її. І вона вимушено підлаштовувалась під стандарти нашої гімназії, хоч де-не-де намагалась чинити по-своєму. Дехто з нас це цінував, але не я і ще двоє моїх друзів-однокласників. Утрьох ми створили аномімні сторінки в соцмережі «Вконтакте» і писали всілякі бздури в інтернет-спільноті нашого класу. Щось ка кшталт: «Ми проти диктатури!» або «Геть тиранію!» Моя сторінка називалась «Анонім Анонімович», я досі це памʼятаю. Потім ми намагались підбурювати однокласників до повстання, щоправда проти чого ми повставали — складно сказати. Ну, точно проти «трьох стовпів». Проти затикання наших вільнодумних уст авторитетом дирекції. Проти релігійної пропаганди. Проти політичної агітації однієї, сьогодні напів забутої, політичної сили, що тоді була вкрай популярна в середовищі нашої школи. Щось із цього всього, може, й мало сенс. Та озираючись, так би мовити, з висоти своїх літ, мені шкода — і по-людському і по-вчительськи — лише одну людину. Іванку.
Іванка була за освітою німецьким філологом і вчителькою зарубіжної літератури. Сьогодні я можу сказати, що наш фах навіть частково збігається. І вона справді була хорошою вчителькою. Її уроки були сповнені інтерактивности та живого цікавого спілкування. Години класного керівника, які вона для нас готувала, були глибокими та змістовними, в них відчувалося купу підготовки та бажання щось нам та й донести. І це в той час! У час, коли методи а-ля «радянська школа» процвітали, хіба що ніхто лінійкою по пальцях не лупив. Але крейдою таки жбурлялись — ніколи за це не забуду нашу вчительку малювання. Визнаю: з нами було складно. Навіть дуже. У шостому класі ми були самозакохані та жорстокі, без найменшого відчуття вдячности чи емпатії. Одного разу ми цілим класом — і в цьому, безперечно, був вирішальний уплив нашої бунтівної трійці — прогуляли годину класного керівника. От просто взяли і не прийшли. Сховалися десь у школі. Іванка як завжди ретельно до неї підготувалася та вже після безлічі наших вибриків прагнула вкотре вибудувати з нами конструктивний діалог. І ось вона заходить до класу, а там — пустка. Столітній вітер ширяє гімназійними коридорами. Іванка сидить в учительскій. Заходиться. Плаче. І від образи, і від щирого нерозуміння, чому так стається. Чому коли ти готуєшся, не спиш ночами, втрачаєш час, який могла би провести чоловіком та дітьми — все це марно? Хіба так має бути?..
Як ми себе повели у відповідь? Комусь із нас стало соромно. Хтось навіть вибачався. Але не ми троє. Ми вважали її молодою дурепою. «Хай знає, що таке працювати з нами» - висловився тоді чи то я, чи хтось із моїх друзів. Життя тривало далі.
Беззаперечно, на нас усіх тоді вплинув Майдан. Відчуття того, що ти створюєш маленьку революцію в себе вдома, було вкрай вартісним. Ми хотіли бути дотичними до змін — і ми їх втілювали, нехай ціною чиїхось сліз і нервів. Це історія не про невдячних дітей. Це моє каяття. Бо за роки, що минули, я з добру тисячу разів прокручував у своїй голові всі ці події. І знову і знову доходжу до висновку, що навіть у той час, коли менторством у моєму житті ще й не пахло, а в Україні ніхто й не намагався впровадити бодай якісь освітні реформи (привіт Табачнику!), у мене вже був ментор. І це була Іванка. Прикро, що я цього не цінував. Дуже прикро.
Сьогодні я працюю у приватній школі. Під моїм керівництвом також шостий клас. Я взяв їх у пʼятому. І вони також протестують. А ще мені незабаром 24. Я намагаюся їм допомогти, але дуже часто зустрічаю опір. І нерідко звинувачую в цьому себе. Це я не підшукав правильного підходу. Це я на них зірвався і підвищив голос. Це я не так подав їм ту чи іншу інформацію. Іноді я справді не розумію їхніх «бунтів» — можливо тому, що сам розівчився бунтувати. Часом хочеться просто взяти і кинути все це, піти працювати в спокійнішу сферу і не розхитувати свої і без того травмовані нерви. І тоді я згадую події тринадцятирічної давнини й запитую себе: «Власне, а чого ти хотів? Вони всі в тебе вдалися.» Тож нехай протестують. Нехай вчаться висловлювати власну думку та бути непокірними. Навіть якщо я з цим не згоден. Бо так повинно бути.
Діти ростуть, а з ними росту і я. Досі.
31.01.2026
