Третє оповідання з циклу «Дніпро — місто дивовижностей»
Новокодацький відділок поліції зустрів його запахом втоми, хлорки й застояної кави. Перші дні на новому місці роботи — як ніч після армії: світ уже не той, а дивуватися нема чим. Його приставили до групи слідчого Рибчука, досвідченого, лисого, мов лампочка, котрий облазив не одне місце злочину в Дніпрі. Хлопцеві ще й двадцяти двох не було, він тримався рівно, хоч і за вухами — молоко, за плечима — ще не було жодного допиту, крім іспиту в академії.
Учора, коли зайшов на ознайомлення, бачив, як чергові виштовхували з відділку старого. Виглядав той як небіжчик, якого забули поховати: бліде, глибоко посаджене обличчя з запалими очіма, густа сивина до плечей, руки — з плямами, мов стара мапа.
Сьогодні — перше затримання. Тіло дитини, хлопчик, років п’яти, виявили на околиці, у посадці. Підозрюваного знову затримали й привезли — того самого старого, що відпустили вчора. Він нічого не сказав, тільки глипнув на парубка з таким виразом, ніби впізнав когось із дуже старого фото. І після того — тиша. Мовчав годинами. Взагалі. Із жодним не обмовився. Аж під північ заявив, що говоритиме лише з тим «новим», вказавши на молодого опера.
Кімната для допитів зустріла його скрипом дверей і холодним, побитим столом. Сів. Старий сидів навпроти, спокійний, як крига в березні. Раптом зиркнув на зап'ястя молодого:
— Котра?
— За дві хвилини до півночі, — відповів хлопець, і йому самому стало трохи моторошно.
Старий зірвався, мов з пружини, схопив хлопця за барки й почав шепотіти швидко, гарячково, як той, хто переповідає сон, доки не забув. Двері ледь не зірвало — колеги влетіли, накинулись на старого, але той виявився не з м’яких. Щось у ньому ломилося й пружинило, як стара бронза, що не хоче гнутись. А потім — мовчазний спалах, тріск — і дід зник. Просто розтанув у повітрі. З гуркотом упали кайданки. Була рівно північ.
Молодого обступили, кричали, що сказав, про що шепотів. А він знизав плечима — швидко, нерозбірливо, нічого не вловив. Ніби справді. Допитали ще трохи, з матюками, але без надміру, і відпустили.
Вдома не спав. Голова — як козацькі тулумбаси на тривогу. Насправді він усе почув. То була адреса. Та сама, знову й знову, одне і те ж. Наступного ранку, перевіривши, що за ним ніхто не тягнеться, сів у маршрутку. Доїхав.
Старий сам відчинив двері. Виглядав трохи жвавішим, але не менш дивним. З домашнім светром, у якому могли б ходити лісники чи божевільні, і з тією самою глибиною в очах.
— Ти хто? — запитав без тіні впізнавання.
— Ти ж сам мене вчора запросив, — сказав хлопець, трохи розгублено.
Старий подивився, мов зважував. А потім відступив убік, впускаючи.
— То заходь.
І чомусь у тому «заходь» не було ані страху, ані подиву. Лише втома — та, що буває у людини, яка давно чекає на гостя.
Старий завів гостя до хати. Без поспіху, мов упускав у своє лігво не людину, а тінь, що сама прийшла. Потім розстебнув ґудзик на лівому манжеті сорочки, задрав рукав до ліктя — рухом точним, практичним, відпрацьованим десятками повторень. Не гаючи ані секунди, сильно натиснув пальцем на зап’ясток, наче хтось натиснув кнопку всередині вени. Спершу нічого не вiдбулося. Але за мить з-пiд поверхнi шкiри вирвалося холодне свiтло — стримане, блiде, з синюватим вiдблиском, як у лед-свiтильникiв. Свiтло згущувалося. Iз нього, мов з води, проступила форма — прозора картка, нiби вирiзана з люмiнесцентного скла.
Старий взяв її двома пальцями правої руки — обережно, з належною повагою, ніби це не пристрій, а обрядовий предмет.
— Закочуй рукав, — мовив.
Опер застиг. Очі не питали — очі вже знали, що йому це не подобається.
— Без цього розмови не буде, — попередив дід.
Парубок повільно, знехотя підняв рукав сорочки. Шкіра на внутрішній стороні передпліччя здригнулася ще до дотику. Старий наблизив картку і приклав її до тіла, точно в місце між венами. Він відчув, як тіло відсмикується від дотику — наче від холодної руки на теплій шиї. Але опору не було. Просто прийняття. І вже за секунду поверхня шкіри затремтіла, мов доторкнулися крижаною ложкою. Без болю, без уколу — лише крихітне спотворення простору. Картка безшумно й безслідно втягнулася під шкіру, щезла, ніби її ніколи не було.
Поліціянт здригнувся, але нічого не сказав. Просто дивився на місце дотику.
— Дуже корисна річ, — спокійно мовив господар. — Технології двадцять четвертого сторіччя. Це тобі й комп’ютер, і тривимірний принтер, і лікар особистий, і всеможливий покращувач. І, що найважливіше — твій персональний чорт у машині. Знає все. Пам’ятає більше. У роботі допоможе.
Парубок відкрив рота, щоб щось спитати, але не встиг.
— До речі, вітаю у спецзагоні контролерів за нормальним ходом історії.
— Це такий жарт?!
— Авжеж. А я твій особистий аніматор. Розплющуй очі, щеня! Ти бодай міг би собі уявити подібні технології?! Ми — офіційна установа. Ми діємо за законами Всесвітнього уряду 2367 року.
— Який ще всесвітній уряд?.. Який ще 2367 рік?.. Я працюю в поліції…
— Вже ні, — відрізав старий. — Про це треба було думати до того, як я під’єднав до тебе асистента. Відтепер ти — ревізор нормального ходу історії планети Земля. Для всього світу тебе більше не існує. У тому числі й для національної поліції України.
— Я не буду на вас працювати!
— А в тебе ніхто й не питав. Як, до речі, і в мене колись не питали. Із тобою навіть простіше: мені хоч одну ціль знищити треба, а від тебе — лише прожити свої сто (плюс-мінус п’ять) років і передати асистента наступному ревізору. Все. Більше — нічого. Не мусиш працювати, не мусиш когось рятувати чи вбивати. Просто живи. Ситно, солодко, розкішно. Найкращі готелі, дорогі машини, короткі романи. Пий, гуляй, витрачайся. У тебе на лівій руці — справжній друкарський верстат. Гроші, документи для тебе ніколи не будуть проблемою. Мовний модуль асистента перекладе тобі будь-що на будь-яку мову світу. Тебе всюди зрозуміють. Не життя — а суцільна відпустка!
— Я… я не хочу.
— Є лише одна заковика. Відсьогодні ти живеш навпаки. З майбутнього в минуле. Завтрашній день для тебе — це вчора. І саме завтра ти, можливо, зустрінеш себе самого.
— Я не хочу, щоб завтра було вчора…
— А тебе ніхто й не питає.
— Я буду опиратися. Я…
— Поглянь на те, що тепер живе в твоїй лівій руці. Цей маленький пристрій може за секунди створити алмаз. Думаєш, він не впорається з тобою, якщо ти вирішиш «опиратись»? Хочеш проспати пів життя? Даремно. Твоє чергування — одне з найпростіших. Жодних ліквідацій. Можеш сам обирати, як жити. Багато з твоїх попередників — і наступників — такої розкоші не мали.
— Тільки... мене ж ніхто не питав, чи хочу я цього.
— Тут вибач. Щоб стати ревізором, потрібні вкрай рідкісні генетичні збіги, специфічні маркери, яких майже ніхто не має. Щоночі о дванадцятій твій асистент копіюватиме тебе. Стиратиме стару версію, пересилатиме оновлену інформацію назад у часі — на мільярди кілометрів у попередній день — і відтворюватиме тіло наново. Технічно, це навіть не подорож у часі. Бо після опівночі — це вже не ти, а твоя копія. І мало хто витримує багаторазове копіювання.
— А чим вам... нам… дитина завадила? Та п’ятирічна, яку ти вчора вб’єш?
— Перше: не «її», а його. Хлопчик. І не вб’ю, а вже вбив, технічно. Друге: Україна — не гарант від народження монстрів. За п’ятдесят років ця дитина зробить світ гіршим, ніж всесвіт Шаленого Макса.
— А Путіна чому не вбили? А Гітлера? Вони ж теж були дітьми.
— Бо, як би це не звучало, з ними людство вижило. І ще більше — подорослішало. Ці сценарії, з погляду статистики, найефективніші. Прогрес — найшвидший, втрати — найоптимальніші. Інші сценарії гірші. Це факт. Це не ми вирішили. Це модель. А детальніше — асистент пояснить.
— Дуже зручно! Хто найбільше постраждав від Гітлера? Євреї, українці, білоруси і поляки. Хто найбільше потерпає від Путіна? Знов українці. А ваш світовий уряд…
— Збереження нації — це обов'язок самої нації. Світовий уряд захищає людство як вид. Культурна спадщина — то до ЮНЕСКО. Ось туди і пишіть свої скарги. І взагалі, ти відтепер боронитель людства, а це трохи більше, ніж національна ідентичність. Тобі слід мислити глобально. На твоєму віку відбудеться розпад Совєтського Союзу і Східного блоку, Чорнобильська катастрофа, Карибська криза. Тобі є що вивчати, є з чого робити висновки.
— Так може, запобігти Чорнобилю?
— Не можна, дурню. Ти що, не зрозумів, чим ми тут займаємось?! Чорнобиль — це своєчасний урок для всього людства. Не буде трагедії — не розвалиться совок. Не розвалиться совок — почнеться третя світова. І тоді вже напевно ми в один день прокинемося у всесвіті Шаленого Макса.
Коротка пауза. Старий дивиться на свого співрозмовника так, ніби вже прощається.
— В мене більше немає часу. Тобі вже час йти звідси, — дід виштовхнув хлопця за двері. Потім зупинився, подумав про щось, гостро зиркнув на молодика оком — і перед тим, як грюкнути у того перед носом дверима, впевнено промовив:
— А я піду готуватись до вбивства дитини.
***
Післямова від автора
Друзі, якщо вам сподобалося — буду вдячний за підтримку.
Підписка на мій Patreon — це ваша інвестиція в наступні тексти.
https://www.patreon.com/superdriunia
Або можна задонатити просто на картку:
5355280218045365
