— Як себе почуваєте? — долунав чоловічий голос.
В голові паморочиться, не можу зосередитись на співрозмовнику. Ледве розібрав слова, розмиті та віддалені. А перед очима лише незнайома стеля.
Одне точно — я десь лежу. Хочеться, щоб тіло реагувало швидше. Виходить мляво, важкими зусиллями намагався піднятись, мимоволі супроводжуючи крехтінням кожен рух. Пальцями намацав щось м'яке. Здається, це подушка, то ж маю бути на койці.
— Я трохи розгублений. — вдалося, нарешті, щось вичавити пересохлими устами. — Хто..?
Мені хоча б повернутися у бік голосу, побачити з ким говорю. Проте, біль защемила голову з усіх сторін. Обхопив руками макітру, у марній спробі зробити собі легше. Допоки намагався втримати якісь частинки свідомості не у полоні хаосу, наді мною повисла висока тінь. Бажання відкрити очі швидко замінили благання аби все швидше закінчилось.
Відчув, як моєї руки хтось торкнувся і міцно тримає. Колюче відчуття і щось просочується мені під шкіру.
— Даю вам знеболювальне, має полегшити симптоми — продовжив голос невідомого.
Знеболювальне? Тобто укол в плече. Не люблю, навіть ненавиджу таке. Шоковано розглядуючи своє оточення примітив малесеньку голку, але який біль принесла. В порівнянню з.... чим? Щойно голову розколювало на шмаття, а зараз...
Пелена з очей поволі зникала. Аналітичні здібності повертались і можу краще осягнути події. Пальці клеяться від чогось липкого, прозорого, але без запаху. А зрівняти є з чим. Місцеве повітря ледь не обпалює мої легені. Наче щось маринують у спирті.
Не можу відкинути думку, що щось не так. Тіло не таке, руки, голова не така, в додаток свербить нестерпно. Знову тягнусь до макітри.
— Прошу не торкайтесь зайвий раз пошкодженої ділянки. Це тільки шкодить процесу загоєння.
Врешті я звернув увагу на співрозмовника. Білий халат і маска натякають, що це лікар. Та не можу розгледіти обличчя, світло позаду нього надто яскраве. Втім, питання залишись і маю до кого звернутись.
— А ви хто..? Де я зараз?
Навіть мені ситуація здається дурнуватою, але потрібен хоч якийсь якір до реальності. Все відчувається сном, може навіть жахіттям. Тільки після сказаного, замислився чи не прозвучало це образливо для рятувальника. Напрочуд, незнайомець лише записував у свій блокнот.
— Я ваш лікар. Ви у лікарні після аварії.
— Аварія?
— Бачу у вас досі провали в пам'яті. Не переймайтесь, вам вже значно краще ніж було.
Отримав відповідь лишень у кілька слів, а мозок відчувається перевантаженим від інформації. Тому що намагаюсь все одразу пригадати? Мені не вистачає сил підтримувати концентрацію. Свідомість заповнює велика прірва. Ніяка аварія навіть близько не приходить на згадку... З якого боку не дивись, один негатив.
— Відчуваєте ще якісь симптоми?
— Слабкість...
— Вона пройде як будете добре їсти та відпочивати.
Наче така проста істина, але чути подібне від кваліфікованої людини значно спокійніше. Він продовжував записувати. В той час мої сили стрімко зникали. Мушу висловити всі переживання зараз, допоки лікар поруч. Доки взагалі можу мислити.
— Ви знаєте щось про мене? Чи може звідки я?
На момент він зупинив свої записи, й задумливо глядів собі під ноги.
— Ні, на жаль вас привезли без особистих речей і документів.
— Ох...
Не та відповідь на яку розраховував.
— Втім поліція вже займається пошуком твоїх рідних. Доведеться трохи зачекати.
Це подарувало мені легку усмішку. Все ж на лікаря можна покластися у такі моменти.
— Чи можете вказати де є дзеркало? Хочу подивитись на себе.
Ручкою постукали по записнику і мені хотілося забрати питання назад. Певно у нього й так повно справ, а тут я хвилююсь за зовнішній вигляд.
— Звісно, але спершу вас чекають процедури. Слідуйте за мною.
Волів би постільний режим, враховуючи як тяжко даються дії. Та певно, пріоритет зараз інший. Лікарю краще знати.
Простирадло замість ковдри було легким, але жорстким на дотик. Руки, що зараз його перетягують, точно знавали кращу форму. Схоже аварія й справді причина цьому поламаному тілу. На щастя, досі є можливість самостійно сісти на край ліжка, звісивши ноги.
— У мене ж має бути взуття? То де воно? — пробубнів я собі.
Не можу знайти, навіть близько, скільки б не водив ногами. Тільки крижана підлога і нічого між нами. Босоніж буде дуже неприємно йти. З важким зітханням почав вставати.
Великих зусиль вартувало зберегти рівновагу. Ледве не плюхнувся назад у ліжко. Відчуваю, як морозні голки пронизують ступні. Балансування на носочках чи ребрах не допомагає. Притиснуті пальці теж не приносили полегшення.
Мені тільки й лишається прийняти все як є, обхопивши себе руками. Тонка медична сорочка вільно висіла на мені, готова відлетіти будь-якої миті. Її теплові властивості наближалися до нуля.
Думав непомітно гляну на лікаря... Але він мовчазно спостерігав.
Сподіваюся, не думає, що я дурістю маюсь...
— Не поспішайте, йдіть у своєму темпі.
Якщо його терпіння ось-ось закінчиться — я б не здивувався, але не побачив і найменшого натяку на роздратування. Коли лікар готовий особисто доглядати пацієнта, то відчуваю себе в надійних руках.
Іззовні кімнати стіни здаються мені темнішими та... бруднішими? Замість парів антисептика, в ніс врізався запах затхлого повітря. Як давно тут провітрювали? Тільки питання звучить безглуздо... не бачу жодного вікна. Так має бути? Не пригадую, щоб я часто бував у лікарнях.
Шлях важко оцінити у такій напівтемряві, пощастило, що хоч тьмяні лампи присутні. Ми проходили коридором між прикритих дверей. Ніщо окрім номерів не розрізняло їх одна від одної.
Кроки лікаря луною віддавалися в просторі, в той час, як мої кволі ляскання о підлогу ледве чутно. Ніхто не розмовляє, ніхто не ходить у справах. Хіба не дивно? Чи все заради тиші? Спокою? Невже мій мозок намагається віднайти загублений пазл серед незнайомих стін?
Звукова порожнеча тільки сильніше концентрує мою увагу на протяг в голові та болю, що обпалює холодом ступні. У пошуках чим відволіктись розглядав усе що можна.
Одна з кімнат була прочинена трохи більше за інші. Цікавість взяла гору. Недуги тимчасово перейшли на другий план. Я наближаюся до палати, аби зазирнути всередину. Лише трохи підглянути. З-за щілини видно постать укриту покривалом. З головою. Йому так тепліше? Чи ховається від когось? Його ж легко помітити.
Рука лікаря різко зачинила двері перед моїм носом.
— Не варто турбувати відпочинок пацієнтів, — такий самий спокійний і теплий голос, як раніше, та йому не бракувало наполегливості.
— Вибачте, — позадкував я з опущеною головою.
Який сором... Тільки недавно докучав лікареві своїми нескінченними питаннями, тепер заважаю іншим. Самому хочеться полежати спокійно. Якби знайшовся ще такий пройдисвіт, який заглядає куди не просять, таке б і мені не сподобалось.
Варто було продовжити шлях як минулі проблеми одразу наздогнали. Ми пройшли всього нічого, а дихання починало збиватися. Коліна тремтять на кожному кроці, змушуючи упертися об стіну, аби остаточно не впасти. Розумію, що зараз хворий... Але чому мене так гнітить бути тягарем?
Лікар почув, що я не йду далі, зупинився неподалік.
— Зробимо перерву?
— Т-так, якщо можна.
Той зник за найближчими дверима, розчинився в її непроглядній темряві.
Чи варто... піти за ним? Хоч зараз не впевнений у своїх можливостях продовжувати шлях. Майже не відчуваю ступні, чи то від холоду, чи втоми. Ледве переставляю ноги волочучи їх по підлозі. Продовжую спиратися об стіну. Майже дошкандибав до дверей, в очах двоїться і паморочиться в голові. Невже він залишив мене одного?
Після дзвінкого клацання, в кімнаті навпроти з'явилося світло. Відчуваю знайомий хват на своїй руці.
— Тримаю. Ще є сили рухатися?
Можу лише слабо помотати головою. Втома і злість не дозволяли мені сказати бодай слово. Як я міг так погано думати про свого рятувальника? Він так багато для мене робить.
— Такого не повинно бути...
Він прозвучав більш задумливо, ніж невдоволено. Моє серце налилося свинцем від власної незмоги.
— Нема нічого невиправного, скоро вам стане краще.
Лікар перекинув мою руку через своє плече і допоміг зайти всередину. Хочеться вірити, що йому не надто важко... Принаймні, я не чую ні задишки, ні навіть збитого дихання. Наче для нього це справжня дрібниця.
За своїми роздумами не помітив, як сиджу на якомусь металевому столі розміром із ліжко. Над нами знову яскраве світло холодного відтінку. Викликає дежавю, тільки чому?
Від холоду моє тіло мимоволі почало сіпатися, мороз шкірою пішов до самісіньких плечей. Руки знову торкнулися чогось липкого. Вся нижня частина тіла встигла покритися тим самим. Сидіння усіяне засохлими темно-червоними плямами. Одразу подумалося про кров... Потрібно відганяти подібні думки з голови. Це не може бути правдою.
Я задумливо роздивлявся візерунки невідомої субстанції. В той час лікар займався активними пошуками у шафках. За дзвоном різних скляних пляшечок чути, як він промовляв незнайомі мені назви. Ще уколи готує? Не маю великого бажання повторити. Тільки от обирати не доводиться. Що назначать то й буде.
Те що ніс мені лікар... виглядає як звичайна темна вода. Рідина із запахом медикаментів. Або як воно зазвичай пахне? Може воно взагалі все однаково, тільки властивість відрізняється.
— На якийсь час це додасть вам сил.
Ослаблена рука вже тягнеться до склянки, в страху впустити вміст своєю незграбністю. Запах дуже неприємний. Та все ж краще голки. Він не став би мені шкодити без причини.
Затиснувши носа рукою, я постарався випити одним махом. Через що мало не подавився. Смак ще гірший за аромат. Тепло розтікалося по тілу, сили справді побільшало... Чи це від шоку? Доведеться пити далі. Крізь сльози та гірко-кислі відчуття, допиваю досуха.
— Як і казав, гарне харчування відновить колишню бадьорість.
Він промовляв з таким ентузіазмом, що не можу змусити себе поскаржитися на ліки.
— Ви... маєте рацію... мені... ух... краще.
Злегка нудить, хоч і терпимо... але якщо вирве, то все буде дарма. Не хочу розчаровувати лікаря...
— Тоді можемо продовжувати шлях.
Прикриваючи рота долонею, я ствердно кивав і сповзав з липкого столу. Ми продовжуємо шлях прохолодним коридором, що ставав все темніше і темніше. Здається, тепер я бачу мету всіх цих стражданнь. Щось блимає зеленим світлом в кінці коридору.
Кабінет виявився у повному мороці. Видно лише обриси майже порожньої кімнати. Вона була поділена стіною на дві частини, засклене вікно проявляло вид на темряву попереду. Якби я був на самоті, то вже б почав нервувати.
— Проходьте всередину і сідайте, мені потрібен час підготуватися.
Лікар почав налаштовувати свій апарат, схожий чимось на кінокамеру.
Слову "сідайте" я зрадів, хоч не надовго. Сидіння було округлим, металевим і таким самим крижаним. Зараз мене б порадувало навіть те "картонне" покривало. Стояти морозити ноги, чи дозволити собі перевести дух усупереч холоду? Вибір якого немає. Усівся охопивши коліна.
Яскраве світіння виникло з боку вікна, змушуючи зіщулити очі. Тепер на тлі цього лікар виглядав просто чорним силуетом в оточені летючого пилу. Світло не було різким, але дивитись на нього довго не виходило.
— Очі відкривати не обов'язково. Намагайтеся якнайменше рухати головою для кращого впливу. Тіло можете розслабити.
— Навіщо це потрібно?
Ще секунду тому я виразно його чув, тепер лише власне дихання і тріскотіння механізму.
— Лікарю?
— Так, зараз коригую апарат.
Точно, він же працює, це я тут язиком мелю.
Крісло вже не здається настільки холодним, може, випромінювання так впливає. Або я встиг його нагріти. Будь місце зручніше, то запросто б заснув. Голову постійно хилить опустити... треба триматися з останніх сил.
— Ця процедура...
Слова лікаря додали мені бадьорості, зовсім трохи.
— Є новою розробкою, за допомогою якої зараз знезаражуємо ваші травми.
— Ось воно що...
— А як спрощує весь процес. Жодних рецептів, начальників і марних помічників.
— Маєте рацію... Краще, ніж голки... Гіркі ліки...
— Бачу, процедура починає діяти. Як відчуття?
— Тепло, сонливість наростає...
Він нічого не відповів, напевно так само записує, як раніше.
— Щоправда, сухо в роті та присмак дивний.
— Це в межах норми, скоро ви станете...
Відчуття ніби віддаляюся від тіла, свідомість йде глибше в небуття. Лячно, чомусь мені завжди лячно у такі моменти. Коли розумієш, що ось-ось знепритомнієш. Хоча б... цього разу про мене є кому подбати.
...
— Як себе почуваєте? — долунав чоловічий голос.
Хто це каже?
— Вже прокинулися?
— Я-я...
— Бачу вам так само не вистачає сил.
— Про що... це ви?
— Ще пам'ятаєте своє прохання?
Мені щось було потрібно?
— Ходімо, варто нагородити вас за старання.
Насилу вдалося стати на теплу підлогу і мене повели до сусідньої кімнати через коридор.
Над раковиною було мутне дзеркало. У ньому відображається незнайомець...
Ні, це... я? А яким був до..? До чого?
Уздовж скальпу вистрижене волосся та нанесено шви. Мабуть... так треба?
Одна думка пробивалася крізь десятки інших.
— Вибачте...
— Що таке?
— Мені здається... хтось мене шукає... Ви можете... повідомити їх, де мене знайти?
— Звідки такі думки?
— Не знаю... Просто... не хочу, щоб вони мене довго шукали...
— Добре... Але спершу вам необхідно пройти процедуру.
© DeadNeko 2026
*Автор малюнку Marshall Womack один з дизайнерів цього рівня з ігри "Wilson's Heart"
