Час. От би здавалося час. Явище, яке для нас є константою і ми нікоми не мислимо його природою, заточене в годинники різних форм і розмірів. Важко його описати без самого часу, бо він є сам собі поясненням. Здається… В мене того часу тільки декілька днів, наче.
Роздуми перервало розумніння, що вже ось-ось моя зупинка. Підірвався та підійшов до виходу, сказавши водію зупинитися тут. “Еталон” з деяким скрипом зупинився перед в’їздом в село, даючи мені змогу вийти. Поки накинув рюкзак на плечі, “Еталон” встиг від’їхати та зникати за обрієм свого маршруту. На вулиці стояло підвечірнє сонце, зелене різнотрав’я буяло коло дорожної кладки. Все було як і раніше, стела з назвою села гордо стояла на вході вітаючи путників, поля засіяні різним добром шуміли від вітру, дерева так же окреслювали дорогу у село. Роззирнувшись, поглянув на сонце затуляючи його трохи рукою, яке навіть кріз сонцезахисні окуляри сліпило своїм світлом. Тепле, навіть гаряче, червневе сонце, заливало все тепло оранжевим кольором, готуючись піти за горизонт. Майже сюреалістичне місце, таке самотнє. Зібравшись з думками, я вирушив по дорозі. Час забивав думками про все та музикою з навушників. Під “Ераун зе Ворлд” ішов польовою дорогою, не сильно бажаючи з кимось спілкуватися зі знайомих.
Пил піднімався невеликим вітром та обліпдював мене зі всіх сторін, але все-таки не настільки суттєво як могло бути. Крок за кроком проходила дорога разом з музикою. Вийшовши вже на свою вулицю з дороги, вирішив іти без музики в навушниках, залишалося мало тієї дороги до місця де я міг себе почувати вдома. Зустрів мене важкий, але до біса знайомий грюкіт хвіртки. Все ще та бетонна доріжка та троянди що повільно опплітали прути паркану. Інші квіти, доглянуті з любов’ю, також буяли у власному цвіті. Нарешті. Я був вдома. Підіймаючись по бетонних сходах, мене вже зустрічав мій малий котик, що ласчився біля ніг. Одноманітний бетон, щоб був усюди, навіть на подвір'ї віддавав своє тепло. Зайшовши до будинку відчув полегшення, від цього вечора мені більше нічого і не требуло. Розпластавшись на ліжку, думав за свої справи, щось ішло добре, щось не дуже, на щось було байдуже. Але саме сьогодні мене це обходило, я вдома. Розклавши невелику торбинку з покупками та смаколиками пішов допомагати з нагальними справами. Вечірні справи, на диво, швидко пройшли навіть не помітивши їх.
У вечірньому небі гасло сонце та починали горіти перші зорі. Всі вже ішли відпочивати до хати, стомленні сьогоднішнім днем. По тому часі і роздався дзвінок.
— Алло. Привіт. Так, сьогодні все в силі, вже прийшов до хати, збираюся і їду.
Голос на тому кінці проводу ще далі розпитував за те як доїхав і взагалі день. Відносно швидко завершивши розмову, пішов збиратися. Серце прискорило свій ритм передчуваючи зустріч. Остаточно зібравшись та перекинувши сумку через плече, взяв ключі від братової “шестірки” та вийшов на вулицю. Прохолодне повітря наповнювало гарячий простір вулиці. Останні миті вечора перед ночі, залишались такими не збагненними. Мов лист паперу, що виривать з зошита. Завівши машину від тривалого сну, рушив на зустріч “пригодам” ріжучи ніч світлом фар.
Вечірня прохолода гуляла салоном через привідкрите вікно, даючи денній спеці покинути його. Виїхавши на польову дорогу, витягнув флешку з музикою та почав гратися з магнітолою. Літери та цифри почали бігати по екранчику ознаменувавши її включення. Кілька натискань кнопок і з колонок почала грати музика, щось ніби це було “Мотор’ролла” чи можливо “Тартак”. Було якось без різниці, музика зараз була просто шумом серед безкрайньої пустки. Шумом, що не давав з’їхати з глузду. Нескінченно мала мить серед нескінченно великого життя. Хоч і нескінченності це лише ілюзії, бо завджи буде кінець, рано чи пізно. Єдине що в нас може залишитися спомини по тих митях що мали, але які безжально будуть втрачатися під дією часу. Мабуть, що єдине що залишиться це час. Після нас усіх та всіх наших дій. Єдине нескінченне, що ми можемо споглядати.
Так завджи згадуєш усе що мав колись в житті коли нічого немає поряд крім тебе та природи. За що боявся та переживав, за що радів та чим жив, що робив і чого бажав. Нічого не залишиться після нас. Все перетвориться на порох та попіл, лише питання коли. В нас є наш час і нічого більше, не варто його марнувати, ніхто більше не дасть.
І мені не варто було його марнувати.
Уже виїзджаючи з польової дороги очима шукав її по вулиці якій їхав. Одна з мало знайомих вулиць, які я так і не запам’ятав. Схожі будинки склеювалися в один силует в нічному повітрі. Темнота закутувала все в свої обійми, навіть машину, але вона відбивалася до останнього світлом фар. Накінець темнота віддала мені з своїх рук те що шукав.
“Шестріка” переможно пристала край дороги. Вийшовши, хлопнув дверцятами, швидко підходячи до неї. Обійми, яких так довго не вистачало, яких так хотілося ще хоч раз їх відчути та більше ніколи не відпускати. Не потрібно було слів чи чогось іншого. Серця вже говорили між собою шалено стукаючи в наших грудях. Долонею ніжно проходив по її спині, знав що їй це подобається.
— Ми ж нікуди не спішимо? Давай просто обійматися так.
Для нас не існувало часу. Зараз він нас огинав, протікаючи поза нашим зором, десь в темноті, де хтось рахує кожну секунду до чогось важливого. Тікання наручного годинника як зникло звідси, ніщо не заважало нам бути поруч. Ні простір, ні час, ні щось, що було в ньому.
Ніжне тепло розходилося по тілу, гарячий подих ішов по плечах. Було відчутно як її обличчя заливалося червоним від цього всього. Взявши її руки в свої поцілував в лобик і її розгублену повів їхати до наших планів.
Знов машина, знов польова дорога, але вже не сам. Не сам у цій темноті, тепер нічого боятися. Не було обтяжливої тиші, тепер вона розповідала з захпленням про справи які робила, що її очі аж сяяли. Стільки всього сталося, слухаючи її голос, радів за її успіхи, сумував за її невдачі, це все чого я хотів зараз.
Час з нею пролетів швидко, навіть не помітивши як приїхали до нашого місця. Озерце край лісу. Багато чого вперше тут сталося. Сьогодні воно мало для нас особливий подарунок, чисте як сльоза небо, повне зорей що палали своїм світлом. Діставши з машини плед, розстелив на траві. Тихий вітерець розгойдував її, непомітно шумлячи.
Разом оглядаючи зоренебо, світ здавався таким не реальним. Далекі зірки та планети, пульсари та чорні діри, астероїди та комети. Все розсипалося на долоні перед нами у височині. За зорями сузір’їв ховалося стільки таємниць та чудесь які не знаю про нас. Занадто малий проміжок часу пройшов на шкалі космічних годинників, щоб всесвіт зміг помітити нашу присутність тут. Ми самі настільки не значні, що інколи не бачимо інших у світі. Але варто хоч інколи виходити з оглушливого шуму нашого світу, у тихі простори. Світ має дуже багато прекрасних речей щоб просто їх ігнорувати. Тому я тут, і я не сам.
