«Сиве волосся до чогось зобов'язує. Старечі ноги йдуть уже просто до могили. Багате досвідом життя лежить переді мною, як рельєфна мапа моєї Республіки», – саме такими словами починається magnum opus українського прозаїка минулого століття Юрія Яновського «Майстер корабля». Крім ролі письменника, Юрій Іванович ще за життя приміряв роль і драматурга, і сценариста, і навіть військового журналіста.
Почати варто із того, що письменник є далеким родичем Миколи Гоголя – дід великого містика був старшим братом Кирила Яновського – прапрапрадіда автора «Майстра корабля». Обоє братів належали до козацької старшини, але після скасування Запорізької Січі та чергового перепису Яновський не був затверджений і записаний менший стан.
Народився Юрій Яновський 27 серпня 1902-го року на території сучасної Кропивницької області у сім’ї доволі заможного селянина(оскільки мав дворянське походження), але через те, що крім малого Григорія(таке ім’я майбутній письменник отримав при хрещені) було ще восьмеро дітей, сім’я не мала змоги добре всіх прогодувати. Ще одною проблемою стало доволі слабке здоров’я малого Юрка – шість разів він опинявся за крок до смерті. Можна припустити, що через такі обставини малий хлопчик не мав змоги вдосталь проводити час за активними іграми із однолітками(навіть тими ж братами чи сестрами), тому проводив час із мамою, котра йому читала Гоголя(який у свою чергу був автором того ж «Тараса Бульби»(до речі – саме завдяки матері Юрко і навчився читати і писати ще до першого класу)), а дід розповідав йому про козаків(дід разом із бабцею виховували Яновського до семи років). Вони жили у сусідньому селі, де хлопчик ночував на горищі(він любив це місце(можемо припустити, що це було навіяно якимось романтичним ореолом у його дитячій голові). Там же мати Юрка вперше і побачила як її син щось пише на листочках, а тоді ховає їх у подушку. Як виявилось – саме там маленький літератор ховав від світу свої перші творчі проби пера. Матір згодом згадуватиме, що шкодувала про те, що не взяла ту подушку, коли родина переїжджала до Єлизаветграда(Кропивницького).
У 1909-му році Яновський починає ходити до церковнопарафіяльної школи, а наступного – до земської. Тоді у його життя з’являється нова знакова фігура – це сестра його батька. Саме вона помітила схильність Юрка до знань і в 1911-му році за домовленістю із батьками забрала хлопця до себе у місто. Там він на відмінно склав іспити та був зарахований.
Варто приділити кілька слід такій собі життєвій філософії Юрія – сам майбутній літератор вважав, що якщо автор хоче розібратись у людській психології, то він мусить обрати неписьменницьку професію(особисто сам Яновський мріяв стати морським інженером, утім цих мріям не судилось реалізуватись через прикрий випадок).
Через три роки починається Перша світова війна. Батька Юрка забирають на фронт. Сергій Тюрін – друг Яновського згадує: «У 1914 році почалася Перша світова війна. Фронт був далеко від нас, але життя в місті різко змінилося. У багатьох шкільних приміщеннях розмістилися лазарети. Заняття відбувалися в другу зміну. Поверталися додому ми з Юрієм пізно ввечері темними безлюдними вулицями: на той час у нашому місті ще не було електричного освітлення».
Коли у 1917-му році вибухнула революція, то батько Яновського повертається із війни та перевозить всю родину до Єлизаветграду, де там і знаходить роботу. Ще через два роки Юрій закінчує реальне училище із золотою медаллю і починає вчитись у механічному технікумі(щоб реалізувати дитячу мрію), так і зустрів свою першу любов. Але не сталося так як гадалося – поблизу села, де народився і виріс письменник було вбито фінагента і підозра упала на дядька майбутнього літератора. Через це його вигнали із комсомолу, від нього відвернулась дівчина, Яновський був змушений повернутись додому. Пізніше знайшли справжніх убивць і дядька реабілітували. Громадянська війна також була відчутна і на малій Батьківщині письменника. Ці події знайдуть свої відголоски у новелах, оповіданнях та романах прозаїка та лірика. Для прикладу – у творі «Байгород» буде згадка про грабуванням Єлизаветграду отаманихою Марусею: «Завмирає одне "яблучко", починається друге – Маруся поповнює лави. Кажуть, що чорний прапор у неї з чистого шовку і називається: "Анархія – мать порядка". Це Маруся замахнулася рукою на Байгород. Не рвіть на собі одежі з розпачу та печалі. Де та вода, що в неї можна заховатися від осиного гнізда?», а в «Як німці тікали» - про сміливих українських селян, що блокували вивіз зерна до Німеччини: «По дорозі друзі зайшли до Великої Виски і жахнулися: на майдані шибениці з повішеними. Тут же розставлені дубові бочки, на яких б’ють шомполами селян. Криків і стогону не чути: кілька німецьких солдатів весело награють бравурний марш на губних гармошках».
У 1922-1923 роках Юрій Яновський перебирається до Києва та вчиться там перші два курси у Київському політехнічному університеті(до речі – там він познайомиться із Сергієм Корольовим та вони навіть будуть друзями). Про той період автор залишить наступні згадки:«Приробляв собі я тим, що з Подолу до Єврейського базару возив на собі дрова. Ті роки не було в мене білизни та простинь, укривався я драним кожухом, жодного разу в кімнаті не топив, а скільки жило й народжувалося в мені гордості. Я входив у життя в драних австрійських черевиках, у котрих взимку бувало повно снігу, міцно затиснувши олівець у руці, широко розплющивши очі на всі чуда світу, котрі малювала мені моя дурна уява». Проте попри всі труднощі, тисячолітнє місто залишить здебільшого позитивні спогади у письменника, які будуть виринати у його творах: «Я співаю гімна тобі, моє велике місто! Я побачив інші будинки в інших містах. Я чув інші протяги на інших, не твоїх вулицях. Я дивився в інші очі інших ліхтарів, не твоїх ліхтарів; але такого, як ти — немає»(уривок із оповідання «Роман Ма»).
Саме цей етап у житті Яновського стає ключовим, бо він входить у тогочасну українську літературу.
1 травня 1922-го року у газеті «Пролетарська правда» з’являється перший вірш Яновського(під псевдонімом Георгій Нет) під назвою «Море», котрий був написаний російською мовою. Тоді поета-початківця помічає тодішній символ українських футуристів – Михайль Семенко. Саме він став для Юрія наставником і саме із його поради той перейшов на українську у своїх творах. Так у 1924-му році у газеті «Більшовик» виходить вірш «Дзвін» вже українською мово:
«Дзвін палахкотить тремтінням слова.
День десь за горою спить.
Ніч. І мла. І гомін коло рову.
І жаринки в небі. І степи.
Гей, не спи!
Рів обсіли постаті таємні.
Чулось лиш лахміття слів.
Та й воно тоді було даремне
В тих дідів, онуків та синів.
Ой, той рів!
Дзвін гасав по ночі головою –
З одного на другий край села.
Слухали. Рушала нічка до покою –
Через млу, як обрій запалав.
Ой, та мла!
День стрівали – де хиталось жито,
Де сльозами плакала трава…
Гей, казали – не одного вбито,
І, як тирило, царина нова.
Ой, жива!».
Степ, тематика боїв, ореол далекої романтики та минулого – це будуть основні стовпи творчості Юрія Яновського у майбутньому, яких він не буде зраджувати до останнього. Хоч ми і знаємо його у першу чергу як талановитого прозаїка та сценариста фільмів, але написання віршів той не покинув аж до самого кінця життя. Згодом у «Більшовику» з’являється і вже згадана повість Яновського «Як німці тікали», а її автор(не без підтримки все того ж Михайля-Кохайля) стає позаштатним кореспондентом та публікуючись там під псевдонімом Ю. Юрченко(от і гадайте, чи теперішній Юрченко вибрав собі псевдонім на честь видатного письменника). Паралельно із цим, ще у 1922-му році утворюється Всеукраїнське фотокіноуправління, де Юрій стає його редактором. Українське кіно тільки зароджується і вабить багатьох нових письменників і серед них був Яновський. Також якийсь короткий час він був у гуртку футуристів «Комункульт», де познайомився із Миколою Бажаном, а згодом Семенко забирає їх до Харкова, де Юрко та Нік(як себе тоді називав Бажан) знайомляться із тогочасною творчою богемою столиці. Там Яновський працює редактором і паралельно видає першу збірку оповідань «Мамутові бивні» та «Кров землі»(вже під своїм справжнім іменем) у 1925-му році. У них тільки і підкріплюються основні теми Яновського – історії із часів громадянської війни.
Наступного року Яновський вирушає разом із Бажаном до Одеської кінофабрики, де Юрій у свої 24-роки стає її головним редактором і побуде на цій посаді два роки. Там він знайомиться із Олександром Довженком і між ними зав’язується неймовірно щира та близька дружба(так, наприклад, оповідання «В листопаді» має присвяту «Сашку», себто – Олександру Довженку). Якщо у Харкові були свої «Три мушкетери»(Яловий, Хвильовий та Досвітній), то у Одесі – свої(Довженко, Яновський та Бажан), хоч згодом Микола та Олександр між собою сильно розсваряться, але обоє будуть відгукуватись про спільного товариша виключно у позитивному ключі. Два роки на кінофабриці відбувались жваво – як від зйомок фільмів та написання сценаріїв до них, так і в особистому житті – Довженко та Яновський одночасно закохались в одну і ту ж саму жінку – московську актрису Юлію Солнцеву, де «переможцем» вийшов Олександр Довженко. А щодо фільмів, то за сприянням Яновського були зняті такі стрічки як «Тарас Шевченко» та «Fata Morgana» за однойменним твором Михайла Коцюбинського. Загалом завдяки Яновському світ побачив багато неординарних кінокартин, що вирізнялись нестандартним підходом, а також щедро роздає аванси на нові ідеї. Ці всі вольові вчинки письменника не залишаються поза увагою і 1927, не чекаючи на закінчення контракту, Юрія Івановича звільняють за доволі абсурдною причиною, а саме: «За абсолютне незнання кінематографії і за порчу картин своїм монтажем, а також за складання юмористичних написів, чужих радянському духу». Але це тільки перший удар абсурду по письменнику, а тоді він просто повертається назад до Харкова, де він вражень роботи на кінофабриці пише свій перший роман – «Майстер корабля». Багато дослідників називають його найкращим твором у Яновського, але варто розуміти, що не через те, що згодом автор зіпсує свій талант, а через нещадну критику та цензуру радянської влади, котра не дала Юрію Івановичу як слід реалізувати свій творчий шарм. Отож, повертаючись до роману – він написаний у стилі кіномемуарів(загалом від Довженка Яновський у деякій мірі перейняв елементи кіноповісті) старого режисера То-Ма-Кі, котрий із дитячою ностальгією згадує дні своєї молодості. Твір є автобіографічним, хіба що назви локацій та основних персонажів змінено, як от у товариші головонго героя Сева можна впізнати Довженка. «Майстер корабля» дуже детально описує роботу на кінофабриці, приділяє їй основний акцент, а заразом – показує вже старий То-Ма-Кі рефлексує на тему свого минулого і ставить собі філософські питання про сенс буття. Також екзотичні назви використовуються для того, щоб уникнути цензури.
У 1931-му році Юрій Яновський пише наступний роман – «Чотири шаблі», який би можна було назвати істерном, що розповідає про чотирьох ватажків революції – Шахая, Марченка, Остюка та Галата. Кожен із них, по суті, унікальний і має певний набір рис, притаманних тільки комусь одному. Сам авто описує їх так:« — Це зайшов маршал Бернадот, — сказав Шахай, — він поки що не князь Понтекорво і не кронпринц Швеції, але він має всі дані для цього. Він — син новоспаського корчмаря, як Мюрат. Рано пішов до флоту, переплив два океани й кілька морів. Надто любить жінок і славу. Для цього живе і хоче бути першим. Сьогодні він командував Успенівкою і сам водив в атаку полки. Ви могли відчути, як він бився. Це його шабля била вас з фронту.
Марченко дрімав, знесилений боєм. Він не слухав Шахая, у грудях його клекотів сон.
— Це ось заходить маршал Остюк, — сказав Шахай, коли в дверях з'явилась постать Остюка з перев'язаною лівою рукою. Марченко розплющив очі і подивився на Остюка. Кіннотник дзенькнув острогами і привітався з офіцерами. Він ледве рухав ногами — його вимучило сідло.
— Хазяїне, — Остюк сів поруч Марченка, — попоруба-ла моя шабля лівий фланг. Коли б не твій наказ, — ми б гнали їх аж до моря. Скільки коней наловили ми в темряві, а віслюків розігнали геть по степу!
— Остюк— син селянина і вже сім років не скидає військової одежі. Це його кіннота на лівому фланзі сіяла паніку. Шабля у нього — маленька кубаночка, чорнява співуха. Плачено за неї табунами коней і сотнями голів. І ще ніколи вона не пощербилася.
— Зараз зайде маршал Галат, — продовжував Шахай після паузи, — раджу вам поглянути на цього юнака. Він пробився з панцерниками крізь ваш фронт, і це він налетів з тилу — нестримний та безжальний. Пригадайте генерала вашої революції Лазаря Гош, що помер 29 літ віку. Він дорівнювався лише Наполеону військовим генієм. Це — Галат — син робітника, сам робітник, що приїхав у Новоспаське до своєї тітки і залишився у нас жити і після революції».
Крім цього Яновський використовує і елементи кіноповісті, вводить в українську літературу стиль роману у новелах(«Чотири шаблі» складають із семи розділів-пісней, що є такими собі окремими історіями із життя героїв), а також зміну оповіді, переносячи нас то вперед, то назад, то знову – вперед, а також чи вперше із українських авторів користується сюжетним тропом «ненадійний оповідач», коли заводить читача в ілюзію того, що те, що він прочитав так і відбулось і лиш у кінці автор розказує правду. Хоч сам твір і доволі малий(трохи більше ста сторінок), та він сповна насичений баталіями, описами поєдинків та просякнутий баченням письменника ідеї духовного відродження славетних лицарів-запорожців про яких він ще малим чув від свого діда, що боронять свою землю від загарбників(одним із прототипів головних героїв був отаман УНР Юрій Тютюнник із яким Яновський товаришував в Одесі і за спогадами якого і було написано). Але саме ці акценти на козацьку перероджену ідилію і стали першими цвяхами у труну письменника як публічної особи – «Чотири шаблі» піддали нищівній та абсурдній критиці. Наприклад, такий собі Олег Бабишкін пише: «Найбільш серйозною помилкою письменника в „Чотирьох шаблях“ є те, що він не розкрив впливу Комуністичної партії на маси, не показав самої маси, яка жадібно тяглася до комуністів, ставала до боротьби за Радянську владу», а інший: «апологетика партизанської стихії, що нею пройнятий твір, була наслідком дрібнобуржуазного розуміння автором мети і завдань соціалістичної революції». «Чотири шаблі» були заборонені майже на півстоліття, Юрій Іванович був змушений відшкодовувати гонорар та друкарні гроші на які було витрачено друкування книжок.
У 1935-му році письменник знову повертається до теми громадянської війни в Україні і пише роман у новелах «Вершники». У них він «тлумачить» той посил, який зародив у «Чотирьох шаблях», а перша ж історія розповідає про братів Половців, які поставили політичні інтереси вище життів своїх рідних(бартів було п’ять і вони всі були із ворожих таборів – один був петлюрівцем, інший – червоноармійцем, де один – денікінцем, а двоє – махновцями). «Одного роду, — сказав Герт, — та не одного з тобою класу», – такими словами закінчується перша розповідь, де останній із братів видиться на своїх мертвих родичів. Хоча тут і оспівується перемога більшовиків, червоний прапор, але видно, що Яновський приховано хоче показати справжнє горе, котре упало на українські землі, де брат іде на брата через різні політичні погляди. Роман також попав під заборону і здавалось, що Юрій Яновський повторить долю багатьох своїх колег по цеху.
Утім, від того, щоб покоїтись десь серед снігів Сандармоху чи крон Биковнянського лісу, Юрія Яновського рятує Всеволод Вишневський, який був керівником журналу «Знамя», куди Юрій Іванович послав йому свій роман, перекладений російською мовою. «Вершники» мали великий успіх у читачів, а той же Вишневський ініціював поставонку п’єси «Дума про Британку»(котру раніше написав письменник) у московських та ленінградських театрах та запросив самого Яновського до Москви під приводом необхідності його присутності на виставах. Таким чином він рятується від арештів і навіть стає першим серед письменників, хто отримав орден Трудового прапора у 1939-му році. Але це не означало, що тепер він Яновського відстануть. Письменник у тому час вже навіть встиг посивіти – а йому на той момент було всього лиш 37.
Потім письменник видасть збірку гумористичних оповідань «Короткі історії», напише кілька п’єс та сценаріїв, а з початком Другої світової війни стає воєнним кореспондентом, котрий буде їздити всією Україною, щоб висвітлювати просте життя українців, яких спіткало воєнне лихоліття. Також він разом із своїми колегами – Максимом Рильським, Іваном Кочергою, Петром Панчем та Натаном Рибаком беруть участь у створені серії «Фронт і тил», яка займається публікацією творів українських письменників. У серпні Яновський відвідує свою малу Батьківщину та залишає про це спогад у своєму щоденнику: «20 серпня 1945 рік. ...Кіровоград. Мій рідний Єлисавет! (Єлдибеш). Не треба було сюди їздити... Яка страшна руїна! Не можу нічого пізнати. Наче труп лежить серед степу в глазетовій труні (це — здалеку), а зсередини — просто серце розривається. Вилетіли з міста люди — сильні, великі, значні, талановиті, багато їх».
Після закінчення війни Яновський також був Нюрнберзькому процесі, а все побачене і пережите відіб’ється у його оповіданнях. У 1947-му році він напише роман «Жива вода», котрий присвятить молодому солдату Андрій Ткачу, котрого у 1944-му році знайшли під мостом Ейдткунен під час бою. Цей солдат мав із собою маленьку книжечку «Вершники» Критика знову знищила Юрія Яновського і не останню роль у цьому доклав його давній друг Микола Бажан. Хоч роман ніде і не відходив від соцреалізму, проте його знищили через ідеї невмирущої української нації. Яновський був змушений спростити роман і його слабшу версію видали вже у 1956-му році під назвою «Мир». «Поховали “Живу воду” метрів на десять під землю», а – так письменник опише той весь процес. Він був змушений розпродавати стоси своїх книг та книг із великої бібліотеки, щоби вижити. Тоді він здається і пише цикл невеликих оповідань, що увійдуть в історію як «Київські оповідання». У них автор оспівував героїзм радянських людей та комуністичну партію. За це його «реабілітували», навіть дали Сталінську премію. Яновський після цього напише:«Після премії я повинен боротися за право писати, я повинен виправдати довір’я і премію». Вже було видно, що Юрія Яновського радянська влада зламала та морально убила. Про це напише інший друг – Олександр Довженко:« Нещасливий мій друг. Скільки й пам’ятаю я, весь час він мучився, страждав і фізично, і душевно. Все життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-російські, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безперечних, злих гайдуків і кар’єристів. Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю життям».
16-го лютого 1954-го року відбудеться прем’єра його п’єси «Дочка прокурора», котра висвітлювала тему хабарництва серед держпосадовців.
А 25-того лютого 1954-го року письменника не стало.
Юрій Яновський мав у собі величезний талант та потяг до романтичного стилю, який він, утім, втілив лиш у низці своїх початкових творів, а далі був змушений постійно іти на компроміс із радянською владою і якщо він оминув арештів та розстрілів, то його творчість була сплюндрована. Юрій Яновський залишив спадок у подан 70 оповідань та новел, 4 романів та багатьох кіносценаріїв та п’єс, які би можна було реалізовувати і в часи незалежної України.
