Не страждайте, дівчата…
- Це було обов’язково? Нажертися перед нашою поїздкою? Ти ж знала, що у нас потяг.
Марта зняла сонцезахисні окуляри, відсторонено подивилася на Крістіну та відповіла запитанням до нас з мамою:
- Дівчата, а нахіба нам ця зміюка у подорожі?
Ми з мамою обмінялися посмішками.
Стосунки Крістіни та Марти базувалися на стабільному обміні зауваженнями, які добротно змащувалися їдким сарказмом. Токсичність, зневаження, потреба у вічних суперечках одна з одною, невдоволення життям іншої (тут більше з боку Крістіни) – все це було для них нормою.
- Я хочу тобі нагадати, - почала Крістіна повчальним тоном, - що за рахунок цієї зміюки, ти їдеш відпочивати, жити у здоровенному дорогому будинку, пити свої коктейлі та трахатися з усіма підряд!
- Уй… Я і не знала, що саме завдяки тобі, я маю сексуальне життя.
Крістіна хотіла щось відповісти, проте зупинила себе, що було незвично для неї, бо сперечатися зі своєю сестрою було для неї справою гідності. Натомість, вона відвернулася від Марти та довго робила вигляд, що насолоджується стрімкою зміною осіннього пейзажу за вікном потягу.
Треба зазначити, що як би сильно Марта не кусала Крістіну, вона робила це без злості. Вона сама по собі була доброю людиною. Чистою. Чого я не можу сказати про тітоньку Крістіну… Всередині неї була якась злість, образа, зневага до інших. Вона щиро вважала, що тільки її життя є зразковим та правильним. Гроші та положення у суспільстві для неї були ознакою успішності. Тому, про свою успішність вона не переставала нагадувати всім та кожному не на мить.
Вона була переконана у тому, що у цій родині тільки вона досягла успіху. А її сестри якісь недолугі. Марта у свої 40 років залишила успішну кар’єру агента з пошуку талантів та віддала перевагу життю для себе. Мама у свої 46, на думку Крістіни, так нічого і не зрозуміла. Працювала собі старанно вчителькою молодших класів усе життя, так і не зрушивши з місця.
А ось вона – у свої 36 років – мала власний бізнес, розкішний будинок, двоє синів, впливовість та значимість у «світі чоловіків».
- Я так і не зрозуміла, чого ти без хлопців поїхала… - сказала моя мати.
- Моніко, ти що?! – З награною емоційністю відповіла замість Крістіни Марта. – Це ж треба було б брати з собою няню, тренера з плавання… А Крістіна і так багато грошенят вбухала в цю поїздку.
- Ти б стулила пельку чи що! Нехай їх татусі трошки напружаться та позаймаються вихованням своїх синів, – мовила вона вже до моєї мами менш агресивно, ніж до Марти.
- Ну так, справедливо… - погодилася мама.
Вона часто погоджувалася з усіма. Не тому, що була дійсно згодна, просто не хотіла нікого засмучувати, ні з ким сперечатися, нікому нав’язувати свою думку… Моя мама була дуже м’якою людиною. Часто йшла на поступки. Крістіна називала це безхарактерністю. Дорікала, що нею легко маніпулювати, хоча це не заважало їй самій маніпулювати всіма, включно і моєю матір’ю.
Так, Моніка була занадто ніжною та лагідною для цього світу… Просто вона так боялася когось образити чи зачепити, що дозволяла іншим це робити з нею. Це була якась незрозуміла жертва, принесена суспільству.
Ось таким складом ми і поїхали на декілька днів відпочинку. Я. Моя мати, у якої світосприйняття було наче у дитини. Тітонька Крістіна – жорстка бізнес-дамочка, з постійною потребою у контролі. Та Марта… Жінка-таємниця. Жінка-злочин.
З купою валіз ми ходили по парковці біля вокзалу у пошуках авто, яке заздалегідь орендувала помічниця Крістіни. Вона кричала на телефон, роздратована тим, що досі не знайшла потрібну марку та номерні знаки машини. Марта, відсторонена від пошуків, вальяжно курила цигарку. Що ще більше посилювало роздратованість Крістіни. Мама тільопалася слідом за нею. Я вже фотографувала краєвиди.
- Атмосферно, ніби у фільмі-нуар, - мовила до мене Марта.
Я навела на неї об’єктив камери та сказала:
- Зроби вигляд, ніби ти Софі Марсо.
Вона опустила на очі окуляри та смачно затягнулась цигаркою, позуючи.
Марта була неймовірно красивою, але повидила себе так, ніби їй було байдуже на свою красу.
- Агов! Поїхали вже! – крикнула до нас Крістіна.
- Покажи, - сказала Марта, поки ми тягнули сумки-валізи до авто. – Прекрасно, поставлю на фото профілю в Тіндере.
- Ти в Тіндере?! – здивовано вигукнула я.
Вона розсміялась, але нічого не відповіла. А ось Крістіна залюбки дала коментар:
- Звичайно, вона в Тіндере, бо така ж прошмандовка, як і наша матір!
- Царство небесне! – підсумувала Марта.
- Крістіно! Ну, як ти можеш таке казати про рідну сестру та матір? – слізно мовила Моніка.
- Бо ця змія немає Бога в серці, - відповіла Марта, старанно запхаючи валізу у багажник авто.
- Хто б казав щось там про серце! У тебе замість нього та розуму – одна суцільна піхва!
- Крістіно, та годі вже! – болісно благала моя мати.
- Хто за кермом? – спитала Марта так, ніби щойно не було ніяких образ у її бік.
- Навіть не думай, я поведу! – кинула Крістіна.
Ми нарешті повсідались та поїхали з вокзалу до розкішного будинку, який орендувала для всієї родини Крістіна, але по факту – її помічниця.
За 40 хвилин ми дісталися до будинку. Він мав вигляд відчуженості. Байдужо стояв, самотній, посеред лісу.
Взагалі, це було приморське невеличке місто. Трохи закостеніле. Але морська вода навколо нього давала йому якусь безмежну свободу. Дихати хотілося повною груддю.
А ось вже від міста йшли кілометри важкого, нескінченого лісу. У ньому де-не-де ховалися будинки, на кшталт нашого – кам’яні величні стіни, багато порожнього простору всередині, холодне повітря, тиша та застиглість.
Але чотири жінки якось швидко вдихнули в будинок життя. Він наповнився теплотою та нечутною музикою. Особисті речі кожної з нас надали цьому місцю інтимності. Голоси та сміх відлунювали від стін та ще довго літали будинком.
Тож, поки всі розселилися, розібрали речі, оглянули прилеглу територію, навели свої порядки всередині та приготували вечерю, сіли за стіл вже запізно.
Моя мати запалила багато свічок у залі, Марта ввімкнула лагідну музику фоном, ми розпочали вечерю.
- Куди? А молитва? – чи то серйозно, чи то жартома мовила Марта.
- Я тебе прошу, їж мовчки! – відповіла Крістіна.
Мама розгублено дивилася на сестер. До неї доходило не відразу те, що хтось говорив, вона завжди літала у своїх внутрішніх хмарах. Коли всі мовчали, її обличчя було розслаблене, м’яке, спокійне, але як тільки хтось щось казав – вона миттєво напружувалася, намагаючись зрозуміти почуте, вловити настрій слів.
Крістіна ніби ніколи нікого не слухала і не чула, окрім себе.
Марта любила слухати мовчання людини, бо у мовчанні часом більше сенсу, ніж у словах. До того ж, настрій людини можна відчути по тому, як вона мовчить.
Я слухала Крістіну, вона розповідала, як криза вплинула на її бізнес, але вона стійкий боєць та долає всі труднощі. Мама емоційно розповідала Марті про одного зі своїх учнів:
- …дуже розумний та здібний, але такий нещасний: батько загинув, мати давно залишила родину, хлопця виховують батьки матері. От як так може бути? Він же ще дитина, а стільки вже сьорбнув тієї болі та несправедливості, за що, чому – не розумію…
Марта збиралася відповісти, але її перебила Крістіна:
- До речі, нагадую одне з правил проживання у цьому будинку: ніяких чоловіків…і жінок!!!
- А де можна ознайомитись з повним переліком правил, бо я щось на пошті не знайшла відповідного листа від тебе? – відповіла Марта.
- У «спамі» подивись.
- О, точно, слово «спам» тебе добре характеризує.
- Родина, маю новину, - випалила я.
Важка секунда тиші. Крістіна:
- Ти вагітна?
Мама:
- Люс, ти здорова?
Марта: серйозний погляд.
- Я здорова, і я не вагітна. Це стосується роботи.
- Доню, що трапилось?
- Ви знаєте, що зараз я проходжу практику у виданні. Все йде добре, тому мені запропонували роботу…в Україні. На декілька місяців.
- Де? – перепитала Крістіна.
- В Україні.
- Але там…війна, доню.
- Я знаю. Тому погодилася.
- Ні! – сказала Крістіна так, ніби я про щось питала, а не констатувала факт о прийнятому мною рішенні.
Мама поглядом шукала підтримки Марти. Та мовчала. Крістіна продовжувала говорити так, ніби вона щось вирішувала у цьому питанні.
- Навіщо тобі ця Україна? Це – не наша війна. Це – безглуздо та необачно!
- Це – важливо.
- Доню, але що ти будеш там робити?
- Знімати війну.
- На лінії фронту? – запитала Марта.
- Так.
- Ще раз питаю: навіщо це тобі? Тобі нема чим зайнятися тут? Тут нема роботи?
- Ще раз відповідаю, Крістіно, бо це – важливо. Бо я хочу виконувати не безглузду роботу, а таку, яка має значення. Страждання людей має значення. Жахливе вторгнення однієї країні в іншу – має значення. Боротьба людей за свою свободу, за свої життя – має значення.
- Люс, сонце, але це ж так небезпечно.
Мама намагалася стримувати сльози, Марта тримала її за руку.
- Мамо, так, це не робота у затишній студії, але є низка правил, спрямованих на безпечну роботу у гарячих точках. Все дуже серйозно, все під контролем.
- Тобі хоч за це платитимуть? За чий рахунок дорога, проживання та все інше?
- Крістіно, стули пельку чи що!
- З фінансовим боком цього питання все ок.
- А у цьому виданні…несуть якусь відповідальність за твоє життя…у разі чого, ну…
- Крістіно!
Мама таки заплакала.
- З юридичним боком цього питання також все ок. Я надішлю всі документи на ознайомлення.
Я намагалася виглядати спокійною та серйозною, щоб мама відчула впевненість у моїх відповідях та трохи заспокоїлась. Але це не сильно допомогло. Тому Марта взяла все у свої руки.
- Моніко, послухай мене. З Люс все буде добре, вона знає, що робить. Це – її рішення, воно усвідомлене та пропрацьоване з усіх боків питання. Все буде добре, заспокойся, люба! Твоя донька – найсильніша та найсміливіша жінка у нашій родині.
- Ох, Мартіта…
Марта кивнула мені, щоб я підійшла до мами та обняла її. Крістіна, на диво, замовкла та про щось задумалась.
Щойно я обняла маму, вона проплакала мені в обличчя:
- Доню, я просто дуже сильно хвилююся за тебе, ти ж моє сонечко, моя любов!
- Я також люблю тебе, мамо. І все буде добре. Бо я – найсильніша та найсміливіша жінка у нашій родині.
Марта обняла нас з мамою. Крістіна трохи сумно дивилася на нас, намагаючись усміхатися.
У ту ніч я спала з мамою. Вона не відпускала мене з обіймів. Вона у мене дуже лагідна та вразлива жінка. Вона у мене як дитина.
Наступного дня ми поїхали гуляти містом. На диво, всі поводили себе чемно: Крістіна майже не чіпала Марту, мама почувалася краще, була сповнена ніжністю і турботою.
День був похмурий, але від цього місто виглядало красивішим. Холодне, чітке, стримане, меланхолічне. Все здавалося неспішним, безмежним, вільним.
- Іноді я забуваю дихати. Але тут – я дихаю вчасно та повною груддю, - сказала мені Марта дорогою у кафе.
- Переїжджай.
- Хм.
Іноді вона спілкувалася вигуками, значення яких були доступні тільки їй.
У кафе ми ласували морськими стравами. Ніби у приморському місці був інший вибір. Мама терпіти не могла морепродукти, але брала на пробу якогось гада – кривилася, брала іншого – знов кривилася. Це дуже веселило сестер. Цікаво, вони сприймали її за старшу сестру? Бо іноді вона здавалася наймалішим з усіх маленьких малюків. Мабуть, старшою сестрою для всіх була Марта, хоча Крістіна вважала себе такою.
Всі доньки маминої мами були від різних чоловіків. Тобто, спільною у сестер була тільки мати. Жінки не знали своїх батьків. Крістіна казала, що навіть їхня мати гадки не мала, від кого понароджувала дочок.
Вона була не на кращому рахунку у сестер. Навіть моя мама дуже прохолодно згадувала про неї. Інша справа була з бабусею жінок – матір’ю їхньої мати. Сестри обожнювали бабусю Валентину. Навіть Крістіна. Вона, власне, і виховала всіх трьох, бо їхня мати часто зникала на рік, більше або менше, жила у своє задоволення, не думаючи про свої обов’язки перед доньками. А бабуся завжди була для сестер безпечним місцем, сповненим мудрістю та абсолютною любов’ю. Мама якось сказала мені:
- Поки була жива бабуся – ми були справжньою родиною, навіть не дивлячись на відсутність татусів та, майже, матері. Але коли бабуся померла…кожна з нас пішла по-своєму переживати біль втрати. Це нас трохи роз’єднало. Мені так сумно, що ви з нею розминулися…
Мама пустила сльозу на цих словах.
- Не плач, матусю, все буде добре.
- Так, моє сонечко, все і так добре, тільки бабусі немає.
Коли померла матір моєї мами, я не пам’ятаю якихось сильних емоцій від сестер. Це було приблизно так:
Крістіна: «Мама померла».
Марта: «Царство небесне».
Мама: «Треба буде у церкві якусь свічку поставити чи що?».
Крістіна: «Передай салат».
Зараз її майже не згадують, а якщо і згадують, то не в позитивному ключі. Найбільша у нашій родині образа – це сказати щось на кшталт: «Ти як наша матір!». Ууу, непростимий постріл у ногу, принаймні, на декілька днів.
Зазвичай, так стріляла Крістіна, мабуть, тому, що була найжорсткішою серед сестер, або тому, що найбільше мала образ на свою матір.
До будинку ми повернулися ранім вечором. Мама полізла до холодильника – закусити чимось морепродукти. Всі, звичайно, приєдналися до неї.
- Так, які у нас плани на вечір? – запитала Крістіна.
- Я – в бар. Хто зі мною?
- Оце я здивована, ні!
- Плюс, - відповіла я Марті.
- Люс, вона навчить тебе поганому.
Замість відповіді Марта зробила своє фірмове обличчя: чортяка, який бровами ніби грає «Ave Satani (The Omen)».
Крістіна демонстративно закотила очі.
- Моніко, що будемо робити?
Мама поспіхом дожувала шматок сандвічу та невпевнено відповіла:
- Ой, я забула сказати, що зустрічаюся у місті з подругою…ну як з подругою, тобто, колишньої колегою.
- Що, з якою колегою? – Крістіна була невдоволена такою відповіддю.
- Ну ми працювали разом у школі, а потім вона переїхала. Тож, я думала, взяти машину та поїхати на декілька годин.
- Підкинеш нас з Люс.
- Так-так, звичайно, потім можу і забрати вас…де ви там будете.
- Подивимось.
- Тобто, ви залишаєте мене одну?! Ви зовсім сказилися?
- Я не надовго, - винувато відповіла мама. – Я би покликала тебе з собою, але ж тобі, напевно, буде не цікаво…
- Напевно!
- З нами точно буде не цікаво, - констатувала Марта.
На що Крістіна відповіла їй середнім пальцем та ображено пішла до себе.
Через годину ми втрьох поїхали в місто.
Ми з Мартою трохи пройшлися містом, шукаючи відповідний бар. Вона обрала місце за музикою, що лунала зсередини. Здається, то була іспанська (або не тільки) електрона музика кінця 90-х – початку 2000-х.
Я знайшла столик, поки Марта купувала напої на барі.
- Ти завжди ходиш з камерою? – спитала вона, плюхаючись на стілець.
- Звичайно. Раптом щось трапиться, а я без своєї зброї.
Так дивно було дивитися на неї без її сестер поруч. Вона була ніби більш розслабленою, усміхненою, легкою. Чи то просто вона була собою. Бо коли Крістіна була поруч, Марта трохи стримувала себе, аби не нарватися на жорсткий коментар чи засудження. З мамою було простіше і складніше водночас. Марта почувалася більш розкуто, могла трошки подуріти, але не сильно, бо моя мама занадто серйозно сприймали несерйозні речі. Через що могла накрутити себе та засмутитися. Тому, щоб вберегти тонку душевну організацію своєї старшої сестри, Марті також доводилося тримати себе в руках з нею.
Ніби під макрозйомкою Марта розглядала приміщення, людей, органічно похитуючи тілом у такт музиці. Її блакитні очі зупинилися на мені.
- Ти дуже стримано відреагувала вчора, ні?
Вона розсміялась.
- Просто я розумію, коли людина приймає для себе якесь рішення, це вже безповоротно. Але це не означає, що я не хвилюватимуся за тебе.
- Покинути рік тому роботу – було таким самим рішенням?
- Незворотнім, так.
- Чому ти це зробила?
Вона здивовано подивилася на мене. Ніби їй вперше поставили таке питання, а не накинулись зі словами: «Ти що, очманіла? Ти на що жити будеш? Тобі 40 років, чим ти займатимешся, кому ти будеш потрібна?»
- Бо я була нещасна.
- Чому?
- Перестала чути себе.
Вона зробила ковток та продовжила:
- Я завжди жила у занадто швидкому темпі. Постійно було багато людей, проблеми та бажання яких я ставила на перше місце. Багато подій, зустрічей, балаканини. Багато принижень. Багато того, чого я не хотіла робити, але повинна була. Багато тих, з ким я не хотіла мати ніяких справ, але повинна була. Згодом, весь мій робочий день почав неодмінно супроводжуватися сльозами. А потім твоя мати ненароком, вона часто каже ненароком про щось важливе, видала: «Мартіто, плакати можна через кохання, але не через роботу». Банальність, так? Але я зупинилася. Почала думати. Слухати себе. І нарешті зрозуміла, що поки я не знаю, чого хочу, але знаю, що точно не хочу продовжувати займатися тим, чим займаюся, і жити так, як живу.
- Зараз ти щаслива?
- Так!
Вона невимушено засміялась.
Клянусь, ця жінка була неймовірною. Дуже зрілою та розумною душею. Там, де ми тільки починали йти, вона вже сходила та повернулась.
- Вчора я сказала правду, ти найсильніша та найсміливіша жінка у нашій родині. Ти чітко знаєш, чого хочеш. Ти не боїшся. Або, принаймні, не даєш страхам заволодіти тобою. У тебе правильні цінності. Ти – занадто велика для цього світу, Люс.
- А чого хочеш ти?
- Я?!
Вона знову видала музику – сміх – з себе.
- А знаєш, можливо, ти влучила в ціль, коли сказала про переїзд сюди. Мені подобається простота, невимушеність, неспішність цього міста. Можливо, я б відкрила тут кав’ярню або пекарню.
- Зробиш це?
Її обличчя різко змінилося.
- Це, чорт забирай, моя улюблена пісня! Пішли! – Вона схопила мене за руку, в надії затягнути на танцпол, але я легенько вирвалася і попрямувала в бік бару:
- Ні, краще я візьму ще випити.
Грала пісня гурту Fangoria «Electricistas». Марта рухалась так, ніби перелітала з однієї хмари на іншу.
Приходь! Піднімайся на мою хмару
Я чекатиму на тебе
Пливучи, насолоджуючись
екстазом бути тут
Я дивилася на неї та думала про те, що живу у петлі. Вона – моя петля. Тільки не зрозуміло, петля, як вузол на шиї, або петля, як шлях, початкова точка якого збігається з кінцевою.
Марта майже весь вечір протанцювала. У перервах ми балакали про легке «ні про що» та посьорбували напої. Після чергової «о, це ж моя тема» вона, щаслива, повернулась з танцполу і запропонувала піти подивитися на море.
Ми мовчки сиділи на причалі. Вона – жадібно крала очима безмежне море, я – жадібно крала очима її.
- Я би посадила тебе за твої очі у в’язницю.
- Чому?
- Вони незаконно дивляться на мене.
Я не здивувалася. Бо знала, що вона знає. Відчуває. Що вона ніколи не сприймалась мною, як тітонька Марта, а тільки як Марта.
Вона серйозно подивилась на мене. Серйозно помовчала. Та зрештою серйозно спитала:
- Невже ти не боїшся смерті?
- Ні. Бо кохання до тебе страшніше.
Вона відвернулась. Але я взяла її обличчя у свою руку, повернула до себе та поцілувала.
Декілька секунд Марта вперто не розмикала губи, але потім вона почала їсти мій рот своїм. Спочатку легенько, ніжно, обережно. Потім наполегливіше. Потім жадібно. Потім геть сказилася та застосувала заборонену зброю – язик.
Коли мої руки притягнули її ближче до тіла, вона різко зупинилася та відсторонилася.
- Люс, я не можу… Я не можу розбити серце Моніці…
Якби Марта вирішили не зупинятися, мені було б байдуже на почуття моєї матері… Але вона зупинилась. І мені нічого не залишалося, окрім як прийняти це.
- Тоді треба думати, як ми повернемося у будинок.
- Таксі вже не варіант?
Я покрутила головою та побачила самотній електросамокат.
- Поїхали!
Ми зробили всі необхідні маніпуляції з орендою транспортного засобу та помчали до будинку.
Марта міцно обіймала мене ззаду, я відчувала її тіло своїм, відчувала її запах, відчувала її дихання. Клянусь, я могла б їхати так всю ніч.
Трохи згодом моє серце зупинилося остаточно від того, як Марта сильніше стиснула свої руки на мені та положила голову на плече.
Коли ми приїхали, у будинку вже всі спали.
Тихенько ми піднялись на другий поверх до своїх кімнат. Раптом її погляд на мить застиг на моїх губах. Вона майже непомітно прикусила свою нижню губу, поспіхом кинула «На добраніч» та зникла за дверима кімнати.
Не роздягаючись та не розстеляючи постіль, я кинулася на ліжко. Як самогубці кидаються зі скелі. З приємним відчуттям того, що зараз все закінчиться. Що за декілька секунд більше нічого не буде. Ні болю, ні суму, ні важкості.
На добраніч. Жінка-таємниця. Жінка-бажання. Жінка-злочин.
З самого ранку я пішла гуляти лісом. Залишила записку на кухні, що трошки пофотографую та повернуся.
Коли Крістіна вийшла на кухню, то спочатку ошаліла, потім впала в ступор, а після вже розлютилась.
- Ти хто в біса такий?!
Молодий чоловік у футболці та трусиках робив дві чашки кави.
- Спокійно, я не злодій…
- Марта!!! Клята Марта! Забирайся геть!
На її скажені крики прилетіла Моніка.
- Що таке?! – на її обличчі жах перемішався з відчаєм.
- Ця прошмандела притягнула до будинку трахаля! Чого я наказала їй не робити!
- Боже, Пако, вдягни штани! – благала Моніка.
- Що, який до біса Пако?
- Це…це мій знайомий, Марта ні до чого!
- Так це твоя подружка?!
- Приємно познайомитися, - усміхнено вимовив чоловік.
- Геть!
Молодий чоловік спокійно пішов до кімнати Моніки, зштовхнувшись по дорозі з Мартою, яка сонно випливала з другого поверху.
- Ти очманіла? Чого ореш, як свиня?
- У цій родині виявляється дві прошмандовки! Наша сестра притягнула до будинку якогось Пако, він же колишня колега зі школи!
Крістіна не могла заспокоїтися. Якби очі самі могли вилізти з орбіт, її очі так і зробили б.
Марта взяла чашку кави, яку зробив Пако, сіла за стіл та влупилася на молодшу сестру:
- І? У чому причина зупинки твого головного мозку?
Моніка стояла каменем, почервонівши від емоцій.
- Дівчатка, будь ласка, Люс спить…
- Ах, Люс спить! Ти згадала про доньку?
- Люс гуляє, ось записка, - проінформувала сестер Марта.
Моніка видохнула з полегшенням. Потім сіла до Марти, та дала їй другу чашку кави:
- Заспокойся, дихай.
- Ми чекаємо на пояснення!
- Ти чекаєш, мені байдуже, - сьорбнула кавуськи Марта.
На кухню зайшов вже одягнений Пако та подивився на Моніку.
- Тобі краще поїхати, - сумно сказала вона.
- Та я вже зрозумів. А мене хтось підкине до міста?
- Я зараз швирну в тебе чимось! – прошипіла Крістіна.
- На вулиці є електросамокат – дерзай, - весело кинула Марта.
- Зрозумів. Я тобі подзвоню.
- Геть!!!
Моніка підстрибнула від крику Крістіни, але встигла надіслати чоловіку повітряний поцілунчик.
Запала тиша.
Крістіна намагалася заспокоїтися, щоб максимально невимушено спитати, але по факту розпочала справжнісінький допит:
- Хто такий Пако?
- Мій…мій знайомий.
- Де ви познайомились?
- На…фотовиставці. Він – фотограф.
- Відколи ти почала ходити на виставки?
- Та відколись…
- Давно ви з ним…знайомі?
- Десь рік, трохи більше, мабуть.
- І весь цей час ви…трахаєтесь, так?
- Тебе це колише? – ввімкнулася Марта.
- З тобою хтось розмовляв?
- Дівчатка, благаю вас…
- Чому ти нічого нам не розповідала?
- Нам… - Марта зухвало подивилась на Крістіну.
- Що? Вона знала?!
- Ну так…
- Якого біса, Моніко? Чому ти мені нічого не розповіла?!
- Бо ти чортова каменюка! – голос Моніки злетів.
- Уй… - Іноді Марта спілкувалася звуками, які були зрозумілі тільки їй.
- Перепрошую, - такого Крістіна не очікувала від старшої сестри. Вона аж присіла.
- Ай, до біса тебе, Крістіно! Я зустрічаюся з Пако. Він фотограф, який спеціалізується на еротиці. Бо я знімаюся у відвертих фотосесіях та отримую за це не тільки бомбічні гроші, а ще й задоволення!
Тиша. Марта закурила.
- Ти онліфанщиця? – Крістіна вихопила з рук сестри цигарку та затягнулася.
- Так! А ти, бляха, думала, звідки у мене такі гроші?!
- Ти казала, що це спадок від батька Люс…
- Цей клятий вилупок і копійки не витратив за все життя на Люс! Як ти могла повірити в цю маячню?
- Тобто? Який спадок, яка маячня? – Марта закурила іншу цигарку.
- А знаєш, чому ти повірила в це? Бо тобі байдуже на всіх, крім себе! Бо ти не думаєш ні про кого, крім себе! Все повинно крутитися навколо тебе та твоїх проблем! Навіть якщо б я тобі не збрехала про спадок, ти що, сильно б замислилась, звідки у мене гроші? Ні. Бо тебе це не цікавить. Тебе цікавить тільки те, що я даю тобі ці гроші! І ти можеш робити вигляд, що у твоєму житті все чудово, що ти досі його контролюєш, але це не так!
- Які в біса гроші? – знову запитала Марта.
- Мовчи, - Крістіна безжально давила очима на Моніку.
Але Моніка для себе вже відкрила ту скриньку Пандори.
- Розповідай!
- Ні!
- Розповідай, я сказала! – Крістіна ще ні разу не бачила свою старшу сестру такою наполегливою та безстрашною.
- Цю кляту поїздку оплатила не я, а Моніка! Задоволена?
Нуль емоцій на обличчі Марти.
- Ну, а брехати навіщо?
- Бо я банкротка, зрозуміла?! Я майже рік позичаю кошти у Моніці, щоб хоч якось не потонути!
Цього разу Крістіна вже кричала від відчаю.
Обличчя Моніки пом’якшало. Їй стало трохи соромно за себе, за те, що вона змусила Крістіну розповісти свою таємницю.
- Чому ти не розповіла мені?
- Бо ми, бляха, нічого не розповідаємо одна одній!
Сестри замовкли. Моніка взяла Крістіну за руку. Та прийняла цей жест. Марта відчула раптовий смуток.
- А ще, мені здається, що я схожа на свою матір, бо також не люблю своїх дітей…
- А я боюся, що з Люс щось трапиться…що вона загине…
- А я, здається, так і не пережила смерть бабусі…
- Ви чого сидите неодягнені? У нас за півтори години яхта!
Мама швиденько скинула сльози з очей.
- Так-так, доню, вже збираємося. Хто запакує їжу?
- Я, - відповіла Крістіна, також витираючи сльозу. - Давайте, дами, як на барі: два по сто і полетіли.
Мама вимушено засміялась та чмокнула її у щоку. Марта пройшла повз мене, навіть не подивившись.
- Що у вас тут трапилось?
- Нічого, доню, трошки побешкетували. Ти голодна? Зроби собі бутербродик, а я поки в душ!
Капітан яхти блукав нас по морю. Ми сиділи на носі вітрильника та ласували пізнім сніданком. Крістіна протягнула до Марти пусту чашку:
- Онови.
Марта плюхнула запашної кави з термосу та додала 5 крапель з фляги.
- Ви всі сьогодні дивні, - констатувала я.
- Чого, доню? Ні, - трохи нервово випалила Моніка.
- Зроби фото, - наказала Крістіна. – Давайте, дівки, ближче до мене.
Я не знаю, що мене приголомшило більше: саме прохання зробити спільне фото чи те, що сестри слухняно погодилися.
Я зробила декілька знімків сестер. Щирість на їхніх обличчях добила мене остаточно.
- Ви – прибульці? А справжніх сестер викрали для дослідів?
- Ні. Просто тільки зранку згадали, що ми, бляха, сестри, - Крістіна закусила ковток кави хамоном.
- Таак, я краще піду пофотографую капітана чи пташок якихось...
- Так, доню, - з награним ентузіазмом сказала мама, - звичайно.
Як тільки я пішла, вона звернулася до Марти:
- Дай 5 крапель!
- Я так розумію, Люс не в курсі твого хобі? – спокійно запитала Крістіна.
- Пако чи фотографій?
- А це хіба не йде в одному пакеті?
- Та ні, не знає…
Марта підпалила дві цигарки, собі та Крістіні. Сестри мовчки дивилися в нікуди.
- А де засудження? – не витримала Моніка.
- Та Бог з тобою! Ти щаслива?
- Я?! – Моніка розгублено подивилась на Марту. – Ну так, звичайно…
- Я маю на увазі, тобі ця справа приносить задоволення?
- Дуже…
- Ну все! Жінка ти красива, ця…мілфа. Молодь зараз дуріє з цієї прикормки. Я тільки хвилююся, щоб у школі не дізналися. А то ж реакція може бути не дуже сучасна, сама розумієш.
- Та навряд чи хтось дізнається… Ми працюємо на азіатський ринок, тож…
- Збоченці, - награно кинула Марта.
- І не кажи!
- Ви чого?! Я ж щойно була красивою жінкою…
- Та красива-красива, заспокойся.
Сестри засміялися.
- Ти не схожа на нашу матір, - Марта подивилась на Крістіну.
- Та ти розкажеш!
- Ну! Ти для хлопців все робиш, у них все є: хороша школа, репетитори, усілякі хобі, забаганки, вони у безпеці…
- Все є, тільки матусиної любові немає.
- Не кажи так! – ввімкнулася Моніка. – Згодна, можливо, ти не сама емпатійна людина…зараз. Але я знаю, що тебе, як і всіх нас, бабуся виховувала правильно та з безмежною любов’ю. Просто ти трошки забула про свій фундамент. Ми тобі нагадаємо!
- До того ж, - продовжила Марта, - справи у бізнесі йдуть кепсько, через що ти перестала любити та поважити себе, тому ніби і не любиш всіх на світі.
- Ти завжди робила нам дорогі подарунки, возила на усілякі курорти – так, через гроші ти показувала свою любов. Наразі грошей у тебе немає, але це не значить, що не стало і любові. Для мене, любов – це про відношення, про вчинки, про змогу бути відвертою, про довіру.
- Плюс, - погодилась Марта. – І сходи до психолога, бо наша матір окупувала твій мозок!
- Та пішла ти! – крізь сльози засміялась Крістіна.
Коли я повернулась до сестер, то побачила наступну картину: мама тримала Крістіну за руку, голова якої була на плечі у Марти. На всяк випадок, я клацнула їх такими.
- Ви що, плакали?
- Хто?! – награно здивувалась Крістіна.
- Ні, доню, просто ми згадуємо бабусю Валентину…
Марта зрозуміла, що цей меседж для неї. Вона подивилась на мене, розмірковуючи над чимось. Деякий час вагалася, але зрештою вимовила:
- Через стільки чортових років я досі хочу подзвонити їй, коли мені добре, коли мені погано, коли я не знаю що робити, коли наснився дурний сон, коли дізналася якусь плітку, коли мене хтось образив, або я когось, коли просто так… Я досі трохи пускаю сльозу, коли дивлюся на її фотографії, перечитую листівки на день народження від неї…
Крістіна болісно та з розумінням дивилася на свою середню сестру. Мама сумно посміхалася до мене.
- Ти коли згадуєш бабусю, відчуваєш тяжкість чи легкість? – обережно спитала Крістіна.
- Скоріше легкість.
- А коли ти думаєш про те, що бабуся померла, що її вже немає, яке у тебе ставлення до цього факту? – спитала мама.
- Я це розумію, приймаю, тобто, у мене немає заперечення або злості.
- Тоді, люба, все добре, ти не «не пережила» її смерть, ти просто сумуєш…
- Як всі ми, - додала Крістіна.
- Пам’ятаєте, як вона казала нам: «Не страждайте, дівчата, не страждайте…»? Чому тоді це спрацьовувало, і ми припиняли страждати?
- Марто, наша бабуся була відьмою, розумієш? – відповіла Крістіна в надії трохи розбавити важку обстановку.
- Просто бабуся так абсолютно нас любила, що коли нам було погано, або ми плакали, або страждали, вона забирала нашу біль, наші сльози собі… - задумливо сказала мама.
Баю, баю, бай, бай, бай,
Спи, дитино, засинай,
Спи, малесеньке малятко,
Вже втомились оченятка.
Баю, баю, бай, бай, бай,
Спи, рідненька, засинай,
Баю, баю, бай, бай, бай,
Моя люба… не страждай.
- Ви зараз очманієте від моєї ідеї! – раптово закричала Крістіна. – Ми пливемо на берег, їдемо за покупками, повертаємося у будинок і – увага, увага – будемо співати в караоке!!!
- Боже, так! – мама підскочила та застрибала як навіжена.
- Та щоб вас…
Крістіна зробила вигляд, що не побачила невдоволену реакцію Марти:
- Люс, сьогодні у тебе буде контент! Капітане, ми повертаємося на берег!
Якщо тебе ніхто не кличе на вечірку, влаштуй її собі сама.
У супермаркеті сестри накупили купу крінжових прикрас для свята, багато пляшок шампанського і тільки потім згадали, що у нас закінчується їжа.
Коли ми повернулися у будинок, мама з Крістіною почали прикрашати вітальню, Марта та я – готувати закуски та смаколики.
- Ти мене уникаєш сьогодні.
- Ні, я, як доросла жінка, роблю вигляд, що нічого не трапилося.
Клянусь, у її відповіді був флірт! До того ж, у магазині, в машині, на кухні вона трошки їла мене очима. Ну як їла…намагалася непомітно відкусити від мене шматочок.
Я не знаю, коли та як у мене з’явилися почуття до Марти. Може, я вже прийшла сюди з ними… Пам’ятаю, що у дитинстві, кожна зустріч з нею була для мене святом. Це, коли знаєш, що, наприклад, у тебе скоро день народження, та жадано чекаєш на нього, смакуєш очікуванням, радієш і надихаєшся кожною миттю до цієї події. Щось особливе кружляє у повітрі.
І ось вона приходила. Це була звичайна зустріч з сестрами, але не для мене. Для мене це завжди був найкращий день.
Якою вона була у моїх дитячих спогадах? Веселою, дурнуватою, сміливою, щедрою, чуйною і завжди поводилася зі мною, як з дорослою людиною. Можливо, тому, що я ніколи не була дитиною. У тому сенсі, що мене не цікавили «дитячі теми», у мене ніби з самого малятка було доросле світосприйняття. Можливо, у багатьох дітей так, але просто в одній родині це сприймають, а в іншій – чинять опір цьому, типу «алло, дитинко, тобі 7 рочків, отже, поводь себе відповідно до свого віку, а ми, батьки, будемо сприймати тебе, як щось ще маленьке, неповноцінне».
У моїй родині це сприймали. Проте, мама не завжди знала, як себе поводити зі мною, бо сама була і є трошки дитиною, тому Марта виступала в ролі коуча у наших стосунках.
Я рано зрозуміла, чим хочу займатися. Фотографія, зйомка. Я пізнавала світ, себе, себе у світі через об’єктив. Тому, коли я вперше, років у 10-11, націлила камеру на Марту, то зрозуміла, що мені подобаються жінки.
Далі пішло відповідне навчання моїй справі: спочатку усілякі курси, школи, потім університет. До університету я вже зробила собі певне ім’я, стала відомою у місцевому світі фотографії. Соцмережі у наш час прискорюють становлення тебе як професіонала та особистості. Я заробляла кошти на свій розвиток та своє життя. Тож, я була дорослою не тільки всередині, а і ззовні.
А Марта… Так, вона відчувала моє ставлення до неї. Але ми про це ніколи не розмовляли. Проте це було. Вона була. Завжди. І коли якась дівчина хотіла стати особливою в моєму житті, це було неможливо. Бо у мене вже була особлива людина. Для мене Марта була найкращою жінкою у світі. Мої почуття до неї були непорушними.
Крістіна наказала всім одягтися «красиво». І коли Марта спустилася до вітальні у джинсах та блузі, на невдоволений погляд сестри вона відповіла: «Це – красиво. Ти, бляха, бачила мої сідниці у цих джинсах?».
- Та хто тут буде дивитися на твої сідниці? – закотила очі Крістіна.
Марта нахабно кинула на мене погляд.
Що, в біса, ця жінка робила зі мною?!
Такими веселими, гучними, щирими та відвертими я не бачила сестер з дитинства. Мама та Крістіна весь вечір співали в караоке пісні своєї молодості, Марта здебільшого танцювала. Вони жартували, згадували якісь невідомі мені історії. Мама кожного разу пускала сльозу на пісні, яка асоціювалася в неї з чимось сумним та далеким. Крістіна під алкоголем всіх страшено любила. Вона навіть комусь дзвонила…
Коли закінчилося шампанське, сестри відкрили пляшку віскі. Мама, щаслива та усміхнена, розплилася на дивані. Марта, задумливо та таємничо, курила цигарку. Крістіна в черговий раз взяла мікрофон, але якось дуже урочисто.
- Раз-раз, мене чутно? – п’яна та смішна почала вона. – Наступну пісню я хочу присвятити моїй сестрі Марті. Вона – мій прищ на носі, вона – мої незручні труси у дупі, вона – моя любов, вона – рооозпууусниця!
Заграла пісня Mylene Farmer «Libertine» (у перекладі з французької – «Розпусниця»). Мама підскочила як навіжена, схопила другий мікрофон, і вони голосно та награно сексуально почали співати.
Марта ніжно дивилася на своїх сестер, поки вони робили шоу, сміялася та декілька разів повторювала: «Боже, які ж ви сучки».
Місячний попіл, маленькі пухирці піни,
Загублена у вітрах я горю і замерзаю
Моє тіло в страху, моя шкіра волога,
У мене більше немає душі,
Папа, вони зґвалтували мою душу.
Мама з Крістіною нахрюкалися, як свинки. Марта взяла на себе місію вкласти спати Крістіну, а я – маму. Я дбайливо накрила її ковдрою, поставила під ліжко велику каструлю, на тумбочку – воду.
- У нас завжди все було навпаки: ти моя мати, а я твоє малятко. – Було трохи несподівано почути від неї таку дорослу оцінку нашим стосункам. – Але, Люс, ти же знаєш, як сильно я тебе люблю? Більше за все у житті!
- Так, матусю, я теж тебе люблю… Відпочивай, моє малятко.
Я декілька хвилин посиділа з нею, а потім повернулася до Марти, яка наводила порядки у вітальні та на кухні.
- Все добре? – спитала вона про маму.
- Так. Як Крістіна?
- Чудовисько інопланетне, - з любов’ю у голосі відповіла Марта. – Як тобі такі сестри?
- Ви щасливіше, коли між вами мир та гармонія.
Вона кинула прибирання та впала на диван. Очима попросила мене сісти поруч.
- Люс. Сьогодні я дещо поводила себе неправильно. Вибач мені.
- Ти про флірт та постріли очима? Мені сподобалося, чого тут прибіднятися.
- Боже, який жах… - Вона сховала обличчя в руках.
Трохи посидівши мовчки, я нарешті спитала:
- Поговоримо?
- Про що?
- Про те, що ти думаєш про мене та відчуваєш до мене?
- Люс, ти донька моєї сестри, які, в біса, розмови?
- Які, в біса, поцілунки?
- Отож-бо!
Вона вскочила, щоб піти, але я спокійно взяла її за руку, повернула на диван та поцілувала.
Цього разу Марта не вагалася, а одразу дала дозвіл собі та мені на це задоволення. Вона дуже солодко цілувалася. Не робила ніяких викрутасів, була ніжною, теплою та чуттєвою. Коли Марта відчувала, що я надто розгораюся, трошки відсторонялась, дивилась на мене своїми небесними очима та поверталась у мої губи. Боже, хай ця жінка керує мною…
Я не знаю, скільки часу ми цілувалися. Але весь цей час я була вдома, у безпеці, в спокої, в теплій ванній, біля каміну… «У цьому поцілунку ти дізнаєшся все, про що я мовчу», - розпалившись, прошепотіла вона та притиснулася всім своїм тілом до мого. Від близькості її тіла мої руки почала плисти по ній: по її волоссю, обличчю, шиї, спині, і ось коли вони вже хотіли плисти нижче, вона важко зупинилася.
- Ти піднімешся на другий поверх, а я залишуся тут, інакше – ми потонемо.
Ще декілька хвилин ми просиділи в обіймах одна одної, а потім я пішла.
Але ж, Марто, я вже давно потонула в тобі.
- Марто, прокидайся, - наполегливо повторювала Крістіна.
- Боже, залиш мене.
- Ні, прокидайся, збирайся, нам треба пройтися.
Марта зрозуміла, що сестра не відчепиться від неї, тому підкорилась. Коли вона була готова, Крістіна протягнула їй чашку кави та вони пішли гуляти лісом.
Йшли мовчки. Занадто мовчки. Нарешті, Крістіна заговорила:
- Дай цигарку.
- Невже у тебе немає похмілля?
Марта не почула відповіді, дістала цигарки, закурили.
- Що ти, в біса, робиш з Люс?
- Що? – Марта відчула всередині атракціон, який підняв її на велику висоту та раптово скинув вниз.
- Вчора я захотіла попити води та побачила вас на дивані… Я подумала, що це білочка, але зранку зрозуміла, що ні.
Марта нервово мовчала. Дихати було важкувато.
- Це донька нашої сестри… Що ти робиш?! Збоченка…
- Я не збоченка… - Марта відчувала, як сльози намагаються вирватися через закриті двері.
- А хто ти? Це ж Люс…наша племінниця! Ти трахаєш нашу Люс!
- Я її не трахаю… - сльози почали вириватися через замкову щілину.
- А що ти робиш, Марто?!
- Крістіно, мені здається, що я її кохаю, - прошепотіла вона та закрила рот руками, бо інакше її крик почув би весь ліс.
Крістіна втупилася на сестру.
- Ну…ми всі кох…любимо Люс, вона – родина.
- Ні, я кажу саме про кохання.
Сльози вирвалися назовні й безжально почали омивати обличчя Марти.
- Я не розумію, про що ти…
- Про кохання до душі, яка при зіткненні з моєю душею, переносить мене у безпечне місце, повертає додому.
Наступні слова Марта випустила на одному подиху:
- Я обожнюю її серйозність, її спокій, її розсудливість, її стриманість. Я обожнюю, коли вона на мене дивиться, бо на мене ніби дивиться витвір мистецтва. Я обожнюю слухати, як вона неспішно про щось говорить, бо я ніби слухаю найпрекраснішу музику у світі. Я обожнюю її впевненість у свої діях та рішеннях. Я обожнюю, коли вона поруч, бо тільки тоді, я відчуваю себе абсолютно щасливою!
- Люс знає про це?
- Не знаю, принаймні, я їй не казала.
- Але це взаємно?
- Думаю, що так…
- Я не розумію, як це можливо…
- Я теж! - Марта опустилася під дерево, щоб те потримало її тіло, та заплакала ще дужче.
Крістіна деякий час стояла нерухомо, але потім сіла поруч із сестрою та обняла це маленьке, розбите від болю кохання, малятко. Вони довго-довго мовчали. Крістіна фізично відчувала, як Марту розривало від почуттів до Люс, що не знаходили виходу, бо цей вихід було замуровано.
- Я все думаю, щоб зараз сказала бабуся… І не знаю. Я не чую її.
- Марто, вона б сказала, що це неможливе кохання. Не за тих обставин. На жаль.
- Що ж мені, бляха, робити, Крістіно?
- Люба, я не знаю, не знаю… Будь сильною! Знищ ці почуття до неї, або принаймні закопай так глибо, як тільки можливо. Я розумію, що це складно…
- Але буде складніше, якщо я цього не зроблю. Постраждає набагато більше людей, зачепить набагато більше сердець. Так? – Марта хотіла почути «ні», почути, що є якесь рішення, якась можливість, проте почула «так».
- Насамперед, серце Моніки…
Марта сховалася в обіймах сестри. Вона ще довго та болісно плакала, поки Крістіна читала їй на вухо бабусине заклинання: «Не страждайте, дівчата, не страждайте…».
У Крістіни дзенькнув телефон, вона подивилася та сказала:
- Моніка воскресла, нам час повертатися.
Сестри йшли, взявшись за руки. Коли вони майже підійшли до будинку, Крістіна зупинилася та подивилася на Марту:
- Мені боляче від того, що ти страждаєш, що страждає Люс…але будь сильною. А я буду поруч з тобою. Я, чорт забирай, люблю тебе.
- А я люблю тебе, зміюко.
Коли сестри повернулися, ми з мамою снідали. Я зробила їй свій секретний коктейль від похмілля, тому вона почувала себе, як свіженький огірок.
- Де ви були?! – від емоційності з її рота аж яєчня вистрибнула.
- Та Марта мене розбудила на ранкову прогулянку, - невимушено назвіздюнькала Крістіна. – Що у нас на сніданок? Я така голодна!
Марта була дуже тихою. Майже нічого не їла, проте багато курила. Сестри між тим обговорювали план дій: до потягу була ще купа часу, тому вони вирішили після сніданку зібрати речі, закинути їх у машину та поїхати у місто. Там трошки погуляти, купити щось дітям Крістіни у подарунок та десь перекусити перед дорогою.
- Ще по коктейльчику бахнемо, - Крістіна штовхнула ліктем Марту, щоб та оцінила її пропозицію.
- Це обов’язково, накидатись перед потягом? – вичавила із себе Марта голосом молодшої сестри.
- Ти ба, яка злопам’ятна! Уті-бозі, дай поцілую!
Маму цей жест дуже розчулив.
- Дівки, як ж я вас люблю!
- Це похмілля, це пройде, - відповіла Крістіна.
- Викуси! Люблю і крапка. Бо у мене найкраща у світі доня та найкращі у світі сестри.
- Ладно, раз пішла така гулянка, то мені сподобалась ця подорож. І я, звичайно, люблю вас, стерви!
Мама обійняла нас з Крістіною, бо ми були поруч, та послала Марті повітряний поцілунчик. Вона у свою чергу підняла тарілку, трохи повернула її та продемонструвала всім сердечко, зроблене із соусу для салату.
Марта ніби не те, що не хотіла розмовляти, а не могла відкрити рота. У мене таке буває, коли душа болить так нестерпно, що фізично не можливо функціонувати. Коли здається, що одне вимовлене слово знищить мене…
Я майже зібрала свою речі, як у двері постукали. У кімнату зайшла Марта, сіла на постіль та жестом запросила мене.
- У тебе все добре? – запитала я.
Вона подивилась на мене своїми блакитними глибокими очима. Якось я зрозуміла все по її погляду.
- Так, проте я припустилася помилки і шкодую про це, - сказала вона впевнено та рішуче.
Я кивнула на знак прийняття цієї інформації. Марта взяла мене за руку та майже прошепотіла:
- Люс, я не хотіла завдати тобі болю, вибач мені…я жахлива людина…твоя молодість, твої почуття до мене зупинили роботу мого мозку.
Я відчувала, як кричить її серце через провину. Менше за все я хотіла, щоб вона страждала. Тому я поцілувала її руки та з усмішкою, яка дорого мені коштувала, відповіла:
- Ні, Марто, ти прекрасна, і ніколи не думай, що ти менше, ніж до біса досконала.
Ми трохи посиділи мовчки, тримаючись все ще за руки, але це стало нестерпним для мене, тому я забрала їх, вона зрозуміла цей жест та обережно пішла.
Я ніколи не була надто романтичною, чи ілюзорною, чи ефемерною. Драма мені також не подобалась. Я була реалістичною, але, що важливіше, я навчилася жити з постійною болю у серці. Головне – це завжди мати щось, на що можна перемкнути всю себе. Тому, моя голова була холодною, тіло спокійним, а душа…так, вона палала від страждань, проте це було для неї звичним станом.
До того ж, якщо об’єктивно, у мене тепер було аж цілих два поцілунки з найпрекраснішою жінкою у світі, тож, у мене водночас було все і нічого.
Решту дня ми провели згідно з планом. Прогулянка, магазини, кафе, потяг. З вокзалу кожна з нас взяла таксі додому, Марта з Крістіною – одне на двох. Ми звичайно попрощалися до нової зустрічі, бо все мало зберегти свій буденний вигляд. Адже це була родинна подорож, у якій нічиє серце не постраждало.
Коли Марту підвезли до будинку, вона попрощалася з сестрою:
- До зустрічі, зміюко.
- Марто, - Крістіна зупинила її, коли та виходила з машини, - ти все зробила правильно.
- Так, але всупереч серцю.
- Але ж і ми не в казці.
Крістіна послала сестрі повітряний поцілунчик та поїхала.
Вона стояла біля під’їзду та дивилася навколо себе.
Мене не було декілька днів, але, здається, що я була тут тисячу світів та морів тому. Все ж таки це вражаюче, коли все виглядає так, як завжди, але всередині тебе стався ядерний вибух, ти якимось чином врятувалася та далі потрібно жити у новому внутрішньому світі. До біса! Просто зроблю це. Так?
Епілог
Моє відрядження на декілька місяців затягнулось на півроку. В аеропорту мене зустріла Крістіна. Перед тим, як міцно мене обійняти, вона перевірила поглядом чи все у мене на місці, чи все зі мною нормально.
- Як я скучила, стерво, - прошепотіла вона в моє плече.
- Ти пустила сльозу, - задоволено констатувала я.
- Та ти розкажеш!
Крістіна ще раз пильно розглянула мене.
- Так, подам до суду на твоє видання за худорбу моєї крихітки!
- Вони мене на курорт відправили чи що?
- Так, - пропустила вона повз вух, - поїхали, бо твоя мати пристрелить мене за те, що я тебе так довго везла!
- У тебе можна курити? – запитала я перш, ніж ми від’їхали з парковки.
- Ні, але кури, а потім кидай цю справу.
- Само собою.
Я курила, відсторонено дивлячись у вікно.
- Все добре, сонце?
- Так, просто втомилася. – Я не хотіла розмовляти про себе. – Як твої справи?
- Ой, тьху-тьху-тьху, випливаю з лайна потихеньку.
- Так, мама розповідала, що справи у тебе пішли вгору.
- Готуйся до того, що вона тебе з’їсть, як побачить! За останні дні Моніка життя нікому не давала, приготування до твого приїзду зробило з неї нестерпну людинку! Бідний Пако вішався. До речі, як тобі її коханець?
- Вона щаслива.
- Це правда. Він ж твій колега по цеху…
Замість відповіді я посміхнулася. Недовго вагаючись, запитала:
- Як справи у Марти?
Крістіна трохи напружилась, здивовано подивившись на мене:
- Ви не спілкуєтесь?
- Та ні… Але мама казала, що вона все тут продала, переїхала до того приморського містечка, викупила приміщення та відкрила пекарню.
- Все так. На жаль, Марта не змогла приїхати, бо, сама розумієш, починати щось нове завжди складно, проте вона горить цієї справою, тож, у неї все буде в шоколаді.
- Без сумнівів.
Далі ми їхали мовчки, проте Крістіна не раз поривалася щось сказати мені. Я відчувала зміни в неї: вона стала більш відкритою, м’якою, щирою та легкою. Тепер вона була схожа на своїх сестер. Мама розповідала, що вони почали якось краще спілкуватися, навіть поставили на екран блокування телефону спільне фото, яке я зробила на яхті. «Нарешті, кожна з нас повернулася в родину», - радісно констатувала мама.
Коли ми під’їхали до будинку, то ще трохи посиділи в машині. Мені потрібно було зібрати себе до купи перед зустріччю з мамою, щоб уникнути нервів та переживань з її боку. Мені потрібно було зіграти кращу версію себе, щоб вона ні про що не здогадалася.
- Пора, - наважилась я.
- Люс, - Крістіна зупинила мене. – Вибач, я лізу не в свою справу, але…моя сестра…Марта…вона нещасна. Без тебе.
- Ти про що? – я завмерла від очікування.
- Я вас тоді побачила на дивані, потім у нас була з нею розмова, вона зізналася мені, що кохає тебе, я порадила їй закопати свої почуття глибоко-глибоко, вона це зробила, проте…хоч ми і дійшли висновку, що так буде правильно, що так страждатиме менше людей…моя Марта страждає, як і ти, думаю… Бляха! Як довго це сиділо в мені! Якщо що, Моніка не знає!
Я була здивована, очманівша, приголомшена від її слів. Проте. Ще ніколи в житті в моїй голові не було так ясно.
- Дякую тобі, Крістіно. Нам пора, - спокійно сказала я, а всередині мене усмішка рвала всі мої нутрощі.
* * *
Я стола в черзі, спостерігаючи за продавчинею. Людей було багатенько, проте вона філігранно приймала замовлення, пакувала їх та видавала, при цьому щиро розмовляючи про буденність з покупцями. Вийшла жінка та відкрила другу касу. Як раз підійшла моя черга.
- Вітаю, щ…
На її спокійному та усміхненому обличчі закричали очі.
- У вас дуже вишукана, якісна та апетитна продукція. Проте, давайте визнаємо, що у ваших соцмережах фотограф не передає всю привабливість цієї смакоти. Тож, я хочу зробити вам пропозицію. Пропоную свої послуги фуд-фотографа.
Вона жадібно крала мене своїми блакитними глибокими очима.
- Як думаєте, ми зійдемося в ціні?
Клянусь, ця жінка фліртувала зі мною.
Жінка-таємниця. Жінка-бажання. Жінка-злочин.
