Я - типове дитя 90-х. Мені пощастило, я росла у дружній та люблячій родині. Ми ходили один до одного в гості, часто збиралися за великим столом на свята. Багато говорили, сміялись і просто насолоджувались життям.
Та так сталося, що робили ми це двома мовами. Частина моєї великої родини - україномовна. Інша - російськомовна. Це ніколи не було проблемою. Так просто було. Але моя маленька сім’я - мама, тато та я - вдома спілкувалися виключно російською. Знову ж таки. Так склалося (насправді, як воно так склалося - доволі цікава історія з елементами хоррору, яку пережила, певно, майже кожна українська сім’я за останні сто років).
Жили ми в мальовничому передмісті Харкова, до речі. 7 км до Харкова, 30 - до москальстану. В школі спілкування було також переважно українською. І мене трохи (ні, не трохи) булили за мою російську мову.
Але! Я ж знала(!) що українська мова - вона “сільська”, а я ж розмовляла мовою “вищою за статусом”. Якщо бути відвертою, то цей стереотип чудовенько підтримувався тим, що в Харкові люди реально переважно розмовляли російською.
Але сам стереотип ті ж батьки мені не пхали в голову. Вони в мене, як то не дивно, були не великими любителями москваленду і тим паче совєтів (дякувати Богу). Просто той стереотип був у мене в голові. Я знала українську, могла нею розмовляти. Я писала і читала нею. Але вважала… “другосортною”.
Отака проза життя. Знаєте, що по-справжньому почало змінювати мою думку? Океан Ельзи та Воплі Відоплясова. Вони були круті. Вони були класні! Сучасні, цікаві, модні, молоді. Ми з ними були “на одній хвилі”. Я захоплювалась ними. Я пам’ятаю, найперший мій диск з підбіркою “Песен года” мав у собі аж дві (!) пісні ВВ (“День народження” і “Весна”, якшо шо). Я слухала їх постійно!
Добрий день, любий юначе.
Ось тобі Музіка.
Це альбом групи ВВ, що проводить нас від форм знайомого до невідомого по хвилях м’яких чар у часи майбутні…
Так ото у бон вояж, дорогий друже. У добрий шлях
Послухати та поридати від ностальгії можна ТУТЬ❤️
Боже, мені вони так подобались!
А потім був “Альф” - смішний і милий серіал на ICTV про інопланетянина, який понад усе мріє повернутися додому. Озвучка була така надзвичайна, що не закохатися в неї не було ніяких сил. Мультики в класній озвучці теж вкрали моє серденько - “Гей, Арнольд” і “Джинджер” - ван лав досі.
Потім були ТМНК - я пам’ятаю, як я дивувалась що класні україномовні репери, насправді з Харкова.
Кузьма, Руслана, Пономарьов, Тартак, Mad Heads, Скай, Димна суміш, Бумбокс, Green Grey, Крихітка Цахес, Lama, Друга ріка… Я ставала старшою й української музики ставало більше! Вона ставала ще кращою! Антитіла, ONUKA, Джамала, The Hardkiss… З’являлись україномовні ведучі, коміки, передачі. Я завжди важко встаю зранку, але на “Підйом” з неповторним тріо Педан-Притула-Фреймут аж підстрибувала. А деякі етюди Тернопільського Сірого я досі цитую:
А нема, миші з’їли…
І той феєрверк різноманіття наклався на мої перші роки вивчення української історії. Перші розповіді в школі про Голодомор 32-33 років. Розстріляне відродження.
Я більше не вважала українську другорядною. Але ще не почала спілкуватися нею повсякчас. Та я її вже любила. Спочатку по-дитячому щиро. Потім - вже трохи більш по-дорослому - цінуючи.
Але саме ці два гурти - Океан Ельзи та Воплі Відоплясова - стали моїм першим досвідом культурної українізації. Вони створили для мене світ сучасної та класної української мови. Такої, якою я її б хотіла бачити. Без дурних стереотипів та приниження. Без присмаку совка і “адін народ”. Такою, якою вона була завжди - гордою, гарною, милозвучною, сучасною, чесною… рідною.
Тож. Це текст-подяка. Подяка всім тим, хто продовжував боротись за Україну тоді, коли здавалося ще не було війни. Ми переможемо. Слава Україні!
