Неврологиня запитує, чи проходив я минулого разу тест на депресію і тривожність. Я кажу, що не пам'ятаю.
— Не пам'ятаєте? — дивується вона.
— Так, це ж два роки тому було. Нащо мені тримати таку інформацію в голові...
— А як взагалі з пам'яттю, погіршилася?
— Так...
— Чому не кажете?
— Забув...
Дістає папірець формату А5, скопійований з обох боків.
— Скажіть, чи часто ви помічаєте в себе стан апатії?
— Я не хочу відповідати на це запитання...
— Чому?
— Бо воно не має сенсу...
Апатія. Є вона чи її немає? Я б сказав, що вона всюди й ніде. Я постійно відчуваю апатію, але завжди її долаю. То є вона чи ні? Апатія вважається реальною якщо хоча б з'явилася, чи лише коли тебе здолала?
Я прийшов до лікарні, то про яку апатію ми говоримо?..
Дивлюся тест на депресію. Хочеться сміятися. Стає веселіше, не так депресивно. Здається, тест працює.
Завдання, які я проходив у школі в 9 класі. Може, у цій сфері вже досягнуто максимуму, і жоден розвиток більше неможливий?
Розумію, що на кожне запитання я можу відповісти двома протилежними способами. І так, і ні. Залежно від ситуації і кута зору. Є ще проміжні варіанти — типу «не дуже часто» або «скоріше ні, ніж так», але й між ними є різниця, і кожен із них я так само можу обрати як правдиву відповідь. Я і дуже депресивний, і геть бадьорий. Яким я буду зараз? Бадьорим. Не хочу ще й від депресії лікуватися... Звісно, йдеться не про клінічну депресію, але й так це точно вартує грошей.
З депресії набрав два бали, з тривожності — шість, але це також у межах норми.
На рецепції мене запитують:
— Карта чи готівка?
— Скоріше ні, ніж так.
