ніщо — Каркоза (LP, 2026). Рецензія

Коли мені передали для ознайомлення реліз «Каркоза» від проєкту «ніщо», першою асоціацією стала збірка Роберта Чемберса «Король у жовтому» — цикл оповідань із елементами містики та готичного жаху. Проте згодом з’ясувалося, що назва відсилає до першоджерела — оповідання Амброуза Бірса «Мешканець Каркози», де оповідь ведеться від першої особи з акцентом на темі смерті. Відповідно, в уяві малювалася робота, зосереджена суто на горорі, але насправді все виявилося значно багатогранніше.

Проєкт «ніщо» заснований у 2022 році. За цей час гурт встиг видати низку синглів та один лонгплей, тож «Каркоза» став їхнім другим повноформатним кроком. У своїй творчості музиканти експериментують на перетині постпанку, блюзу, електроніки та психоделічної музики. Платівка створювалася протягом двох років — фактично половину часу існування проєкту. Передвісниками релізу стали сингли «Сепуку» та «Вивожу», окрім яких на слухача чекають ще 11 композицій.

«Каркоза» пропонує зануритися у концептуальну історію, де ліричний герой намагається оговтатися після спроби суїциду. Каркоза в цьому сюжеті виступає візією кінця світу, якого так боїться персонаж. Найгірше те, що цей фінал зрештою настає, а міста невблаганно порожніють. Уважний слухач одразу зчитає метафору: під «Каркозою» мається на увазі персональне пекло — фінальна точка життя героя.

Платівка неквапливо проводить нас крізь сюжет. Вступний трек «Божевільний» маркує важкий досвід: переконаність у власному безумстві та сліди від зашморгу на шиї. У «Сепуку» перед нами відкривають «шафу» з нещасливим коханням. Як би герой не намагався розвіятися у нічних клубах, він не знаходить собі місця, а тому готовий повторити невдалий експеримент, зробивши фінал свого життя яскравішим. «Порожнеча» звучить як втеча з гамірного натовпу, де приходить усвідомлення: минуле так і не подолане. «Дулоксин 60» передає стан депресивної самоізоляції, проте навіть після сесій самокатування настає ранок, коли треба просто сказати собі: «Вивожу».

На екваторі альбому композиція «Сон?» відкриває новий розділ — більш глибинну та метафоричну прогресію. Хаос починає виникати вже навколо героя: релігія не дає відповідей, а замість одного місяця на небі з’являється два («Das Nachtlied»). Монолог у титульному треку «Каркоза» констатує появу далекого таємничого міста. Раптовий поворот до химерних танців у треку «Те, що танцює у темряві» лише підкреслює абсурдність кінця світу. Але цей «дивотанок» триває недовго, бо герой усвідомлює катастрофічність ситуації та ненажерливість потвори («Воно хоче (жерти)»). Різкий соціальний акцент робить композиція «Ток-Мак», пов'язуючи міфологію альбому з нашим сьогоденням. Риторичне питання «То така моя доля?» у фінальному «Парижі» залишає надію на щасливий кінець: герой живий, хоча все ще перебуває у небезпеці та продовжує грати у лотерею з життям.

Окрім сюжету, автори намагалися надати кожному треку унікального обличчя. Постпанковий «Сепуку» має танцювальний характер попри сумну лірику, «Вивожу» апелює до інді-року нульових, «Das Nachtlied» занурює у психоделічний тріп завдяки синтезаторам, а фінальний «Париж» звучить як масштабна рок-балада про втрачений шанс.

«Каркоза» гідно доводить, що постпанк може бути небанальним. Достатньо додати дрібку танцювальності чи містичної атмосфери — і сприйняття стає зовсім іншим. Проєкту «ніщо» вдалося втримати баланс між особистою меланхолією та трагедією вселенського масштабу. Хоча інколи стрибки між настроями виглядають дещо кострубато, створюючи певний дисбаланс між лірикою та інструменталом, загалом це сильна та багатогранна робота.

«Ця робота вартувала мені три чверті моєї психіки», — зізнається вокаліст проєкту Едвард.