(мініатюри, нариси, невеликі розповіді та віршування).
21. фотка від блазня.
от, як би я повірив йому, блазню у каптурі жовтому - він дарував мені усмішку, що тисяча усмішок сонячних! до мене тоді він схилився, видихнув «- …веселися тепер та смійся з веселощів в щирості…потім вже буде ніколи…» - базедові очі вирячив, зіньки свої безколірні, наче за ними схована найпотаємніша з таїн. і (мов у танку підстрибуючи) покотився покотом кулькою (з ганчір’я строката що кольором) до обрію веселун. і віддалявся, дмухав він щодуху, щосили в дудочку та щось непристойне голосно з реготом висипав щедро він у велелюдний натовп непритика, танцюра, хитрун…от, як би я повірив блазню, що в каптурі був у жовтому - чи все відбулось по інакшому? світлина була б хіба гіршою, коли б веселився в щирості та сміх мій веселий в обшири лився понад руїнами? світлина була б яскравішою?…ні знати того, ні відати мені не дано…отож.
дивлюсь на світлину, фотку, на якій я байдужий сиджу перед дзеркалом, яке в павутинні, у тріщинах та ледь не просипане з рами овалом у прямокутнику. пил з якого стер та кіптяву - побачив себе віддзеркаленим між тріщинами на скалках дрібним многоликим у безлічі в пістрявому одязі клоуна (грим по обличчю розмазаний білочервонооражевий)…сиджу в руїні у кріслі обідраному та брудному. позаду - стомлена Муза. їй на поголену голову зронили віночок слави з колючого дроту казкові калібрі, що тріпотіли із шерехом тихим під небом лелійнобабкОвими крильцями…а в небі кружляли з криками ворони, галки з ґавами. та голуби з горобцями стрибали та копирсалися в руїні та смітниках, які порозсипане за горизонти, обрії. в тих смітниках та в руїні мешкали люди убого. та, певне, щасливі з того - бо всміхнені та веселі побутували там, рухались в прийдешнє якесь, чекали на вічні свята під сонцем. дерева стирчали безлисті над ними вилами в небо, хитались гіллям, шуміли під вітром, що піснею віяв без слів з іронічним сумом в мелодії сопілковій…
22. веремія (…споглядання з прийдешнього).
занурив перу у чорнило. старанно (аж висолопив язика) шкрябаю літери - згідно з правилами каліграфії виводжу в життя по білому в навскісних рисках паперу в зошиті, уперше в своєму житті пишу слово чорнилом (шість років було тоді)…і що ж то за слово, гадаєш?…нізащо! вгадати важко. повір мені, не “матуся”, а … - “рама”! оце лише зараз, на схилі років збагнув я сакраментальність слова першого того, вдягненого у чорнила…адже “рама” - то простір мого існування, доля моя, мій хомут, якого люблю і любити я мушу…
а ще я люблю тумани, вечірню зоря та розсвіт. особливо улітку, коли трави та квіти вплітаються в раму мого буття, в повсякдення; коли тополя, верба та калина сперечаються з вітром; а річка тоненькою синьою стрічкою окреслює коло арени цирку - мені тоді (у дитинстві) світ завжди сприймався як велике цікаве видовище в цирку…о!, так…
там, на безмежно великій арені маленькі люди стріляють водою з пістолів одне в одного та у людей. звеселяють усіх тим! піскові гармати і танки випулюють різнорозмірні всіляко фігурні льодяники, кругляві драже, розсипають цукор у полі бою, гатять карамельками-ракетами, які барвистими аж розлітаються врозсип фантиками із шелестінням. а іграшкові крихітні гвинтокрили та пластмасові літачки скидають під куполом стелі кульки - блискучо сяючи кульки ті гучно лопаються, вибухають, рвуться, золотими спадають під сліпучими рампами зливою. і люди арени співають весело, йдуть стрімко у танці в атаку (наче в балеті!), обіймаються, пускають фонтани з очей…
…я розсміявся у спогаді ті! від сміху падаю в крісло. нюхаю нашатир, отямитись щоб, увійти до реальності, не з’їхати з глузду, не втратити щоб відчуття сьогодення під старість…«розсмішив я себе тією “війною” з дитинства, виставою цирковою…до сліз.» - виголосив тихо уголос. хапаюсь за кулькову ручку. на папері виводжу старанно - Р А М А… - аби не забути дитинство.
23. той, що вогонь запросив собі в гості (в зорю вечірню)…
той, що вогонь запросив собі в гості над морем буття на крутих берегах до скелі отої з граніту іскристого - до скелі, яка вершиною білою в небо. там, на вершині - велике плато, на ньому є (просто неба) цирк шапіто. там ставлять вистави за участі еквілібристів, жонглерів та силачів, маніпуляторів, ворожіїв, гутаперчевих (мов тростини гнучкі) акробатів. і фанфаристи у масках дельфінів грали славу, хвалу та пошану дресованим коням, жирафам, птахам, крокодилам, слонам та гіпопотамам. там навіть гієни сміливо стрибали разом із шакалами в півмісячне коло у полум’ї, яке гризлі із ревом тримали у лапах півколо те, що палало яскраво та яро. під славу дзвінку фанфаристів невтомних з тиграми леви дефілювали гордо по колу арени, в центрі якої мавпи вертляві крутилися, бігали поряд з гімнастами та стрибунами, кумедно перекидалися, строїли пики, висолопували язики, дратувались та звеселяли себе та навколишнє все товариство. коти та собачки петляли навколо ніг дресувальниць, струнких та високих красунь, що крокували по колу. клоуни дивні з хвостами драконів смішили публіку по видноколу, яка розмістилась на хмарах та звідти сміялася голосно, шумно та гучно плескала в долоні, кидала щедро монети та квіти…плескала, здіймала руки угору - благала видовищ іще та розваг, благодаті та їжі у того, що з посміхом дивиться з неба…той, що вогонь запросив собі в гості, браму вогню відчинив необачно… - бо рушив вогонь Богом величним в засліпливій колісниці, вниз по граніту лишає попіл по світу для того, котрий запросив його сяяти святом розваг та ігрищ гучних. розважальних. у блискавках, громом котився вогонь той камінням дрібним та розрушним, пісками та брилами вистелив води. втомно зітхнув та й заснув втихомирений. і сновидінням у відпочинку небо півколом по небокраю вічним безмежжям туманом оманним, собою усе огорнув, згасав поступово. і вже ілюзорний, міражний між небом та вод нерухомих заснув під горою.
…але сяяв крізь попіл граніт величної скелі з вершиною білою в небо. та сповіді ночі зіркам сповідає відлуннями довгих пісень цвіркунів, піснярів неутомних.
23. якось то…одного разу…
метеорита два ковзнуло в небі ночі посланням з космосу, з безодні запитань та загадок і… - таїн! не зчитані бо ще всі дані спектрограм із персептронів отриманих численно в сьогочассі… - бо стільки там всього! що впору звести епістолярій сповіді епох - епох зародження, життя, руйнацій, перетворень…і вся отая жорсткість пертурбацій - разюча! в розгубі стоїмо, розводимо руками в роздумах протирічних. та сперечаємось…ведемо діалог. та найбезглуздіше підносимо на ступінь беззаперечних істин прописних - лукавих штукарів, ворожіїв дотепних уважно слухаєм, загадуємо різні забаганки.
а місяць у той час над нами висвічує відверті всі розмови, наповнені вагомістю призначень, билин та небилиць, романтикою лицарських пригод… - ковтає він все те базікання, сміється над усім, над нами усіма звисаючи у зорях. та посміхами весь він зорепад холодним світлом сліпить, ховає у туман пронизливість та різкість…і раптом у зірках самотністю зітхнув. чим всіх кмітливих блазнів в прозорих тінях звеселив… - у танцях витанцьовують своє, кривляються під тим примарним втомним сивим світлом, співають місяцю кохання, печаль розлук у слізних заклинаннях…
…а найтовстішому бурхливо аплодують! товстун цей в жартах гуморний нізвідки мов з батута стрибонув у натовп, підскакував як м’яч. вкотився крізь пустелю пустотливих забав, по головах розсмішених нестямно проскакав, підскакував - в підскоках торохкотів неначе тамбурин…і реготав оркестром духовим!
а блазні танцівні витоптували стежку в незвідані світи пробірок та мензур - кодовані на вибухи світи були все там… - світи, складалися які з відречених життів, з живих істот знульованої долі. і саме то від них, від тих життів незнаних, заплутаних у сітях катастроф у Всесвіті щомиті нищівних… - від них, істот у тайнах таїні зронились зірки дві, два камені гарячі з неба ночі. вони як два листи - від Всесвіту та Бога. як мрії дві! мов серця два, що спалені на попіл у коханні…
…чи то пророцтво на біду? на сум? печалі?..а чи на сміх?…на втіху блазню?!… - який є злодій-сикофант країни спогадів у мушлі жартуна…
24. літа навчань.
спочатку тебе навчали виводити літери олівцем. затим каліграфічно слова пером чорнильним. потім з’явилася кулькова ручка, якою ти швидко (швидше аніж слова!) навчився писати речення з безліччю слів не дотримуючись каліграфії…отак і в житті твоєму змінювалося усе - швидко, затим та миттєво.
…дитинство скінчилось у часі забав та розваг. навесні посміхнулось кохання. літо на вихолцях вітру гойдалося все у квітках, весело бігало босо в ранні росою, сміялось до сонця дзвінко із піснею жайвора у степу. осінь дощами зливала сум та печалі, вітер вологий та зимний зірвав усе листя з гілля…і прощання ти не почув через те від кохання - шепотіння його звіялось вітром за обрій, коли крок свій останній зробила вона. а зима все у лід обернула, сховала у сніг з реготанням стрімких завірюх.
…так минали літа. день за днем. за добою доба.і пригадуєш з болем та щемом ті давно проминулі роки твоїх перших навчань. жалкуєш за правилами каліграфії…певне тому, що ти призабув їх. мабуть, з того у житті все пішло шкереберть…все на безлад, руїну та зраду. і зараз, тепер ось… - москальська війна…дебільна, закреслила все викраданням у тебе твоєї вітчизни! ти бачиш людей, яких знав як найліпших, надійніших в світі людей…але - вони раптом відкрились у зраді своєї землі. і то є конкретною дійсністю, справжньою сутністю, їхнім обличчям…на якому із посміхом сяє тріумф та радість від зради своєї.
і пригадуєш правила чистописання тепер - каліграфічно реальні, стрункі, зрозумілі. мимохідь порівнюєш з правдою тих перекошених, злих, у зненависті диких облич…з рота яких виливається бруд химерних, примхливих, вигадливих та пишномовних у зраді словес, які душать людське та затьмарюють розум…і ти розумієш з порівняння того всю оману криваву, брехливість чистого зла, що заховане завжди за маску чеснот благодійності, людяності, доброти…і укотре життя тебе змушує знов розпочати навчання своє від початку.
