Не сказати, що я був супер великим фанатом Neurosis, тому коли піднявся скандал через їх вже колишнього фронтмена Scott Kelly, який довгий час знущався над своєю сімʼєю, він якось пройшов повз мене. Я просто не помічав, від них нових робіт, та думав, що гурт напевно просто розпався.
Проте я добре памʼятаю як колись слухав їх альбом Through Silver in Blood десь в році 2012-у. Сладж я тоді споживав доволі рідко, і коли вирішив ознайомитися з класичними речами які всі співали хвалебні оди, то цей альбом потрапив до мене одним з перших. Тоді це був дійсно культурний шок, бо до цього я ніколи не відчував нічого подібного. Це був вже не той прихардкорений дум, що я чув до цього, а якась апокаліптична пост-металева музика, що базувалась на довгих рифах, які довго але впевнено розвивались, та перетворювались під кінець композицій у щільний та текстурний грувовий шар. Та й індастріалові сінти, що періодично заповнювали тут простір та готували підґрунтя для якоїсь психоделічної версії хардокорової агресії, мені також були у новинку.
І ось без жодних промо, гурт випускає новий альбом в пʼятницю, де місце зашквареного Скота займає Aaron Turner, якого більшість знає за участю в Isis (духовних послідовників Neurosis), та його власному гурті SUMAC. Аарон вочевидь також є прихильником Through Silver in Blood, тому новий альбом напевно й є найбільше схожий саме на нього.
Це ті самі довгі та агресивні психоделічні ритуали, але з більш мелодійними сінтами, що ніби посилаються на класичний європейський пост-рок. І вони тут грають значно більшу роль ніж на вищезгаданій класиці, адже присутні майже постійно, та періодично контрастують зі специфічним вокалом Аарона, що одночасно кряхтить, стогне та намагається створити ліричну мелодійність.
Найкраще це відчутно у треку Blind, в якому до цього «сінт-вокального» дуету додається грувова гітара, а сама сінтова мелодія стає якоюсь хворобливою та атональною. Ще одною новинкою стали дисонансні гітарні гармонії, які роблять звучання ще холоднішим та відстороненим ніж було у Neurosis до цього.
Але чим альбом мене вразив найбільше, так це таймінгом, коли ритм наче плавно «перемикається» як раз у той момент коли це треба, не даючи занудьгувати, але при цьому не відкидаючи тебе з відчуття трансу, обережно та поступово підмішуючи у композицію нові елементи. Церез це треки що тривають під 10 хвилин відчуваються не довшими за звичні трихвилинні металічні бенгери. І коли альбом завершується, то залишає по собі лише одну думку: «я бляха хочу ще!».
Я слухав цей альбом цілий тиждень, та можу з впевненістю сказати що це найбільш «липучий», та при цьому темний та «гнітючий» альбом який я чув за довгий час. Він так глибоко занурює тебе у свою мінорну, психоделічну та хворобливо-красиву атмосферу (особливо під кінець), що просто не хочеться відриватись. Топовий камбек, вдале переосмислення своєї творчості за рахунок «свіжої крові», претендент на альбом року, ну й звісно ж ДостобісаГарнаНоваМузика.
