мій батько виростив мене в любові. але не в тій, про яку ви подумали.
я виріс серед запаху ладану, шуму богослужіння та голосів вірян.
але потім я виріс, перейняв справу батька, адже більше немає кому.
5:41
я приходжу раніше, ніж завжди. холодний камінь зустрічає мене непривітно. тут завжди холодно взимку, проте сьогодні інакше. наче каміння забуло, що повинно бути теплим від людей.
запалюю світло. три ряди, але працює лише один. сім років тому не стало батька. три роки я обіцяю замінити освітлення. обіцяю собі, прихожанам, навіть Богу. але досі не змінив.
6:08
я встаю перед вівтарем. руки складаються самі по собі. знають як треба. стільки років в церкві, стільки років веду службу, що знаю тут кожен камінчик. можу це все робити з закритими очима.
нахилити голову. сказати перше, потім друге, потім замовкнути. за стільки років я вже можу сказати кожне слово, не думаючи. я більше не думаю. лише памʼятаю.
6:34
на лавці лежить дитяча рукавичка. червона, з сніжинками. мабуть хтось забув. колись моя донька теж забувала таку. не тут. вдома.
я завжди казав їй не бігати по калюжах і не бешкетувати в церкві. дружина з донькою сміялись. я теж. мабуть. це було так давно, що я вже і не знаю, що з моїх спогадів правда.
7:11
підходжу до свого столу, в шухляді бачу конверт. старий, але доглянутий. я бережу його. всередині короткий лист, почерком дружини. «не приходь додому.». три слова, проте я перечитую їх пʼятий рік. смішно, але в районі серця стягує. стільки років говорив прихожанам, що можна все пробачити.. а сам досі не зміг. не дружину. батька.
8:16
сідаю на першу лаву. о девʼятій прийдуть люди. Марія. Іван. хтось приведе дітей. хтось скаже «Отче, дякую».
за що? я не знаю. іноді мені хочеться запитати. а за що ви мені дякуєте?
8:28
я підходжу до хресту і дивлюсь на нього. намагаюсь знайти слів, але немає чого говорити. шукаю на хресті відповіді, проте там нічого. лише стара фарба, дерево і ілюзія.
через пʼять хвилин падаю перед хрестом на коліна. не тому що молюсь, а тому що не можу більше встояти на ногах. я знаю, що потрібно сказати. я знаю сотні слів. тисячі. я вчив їм інших. але зараз не одне не здається влучним. відкриваю рот, мовчу, закриваю. так ще раз. і ще.
8:47
за 13 хвилин прийдуть прихожани. я знаю, що потрібно робити. вийти, усміхнутись, сказати, що Бог з ними і не відвернеться. все як завжди. проте зараз я стою на колінах, дивлюсь на цей старий хрест і думаю. а що як я не вірю? що як я ніколи не вірив? не сьогодні, не після того, як все зникло. взагалі ніколи.
може я просто добре запамʼятав правильні слова, що навчив мене батько? може, я прийшов сюди не через Бога, а щоб батько був біля мене? хоч якось, але ж він був поряд. розмовляв зі мною, що правда лише про церкву і Бога.. але ж розмовляв. це краще, ніж нічого, правда?..
8:51
я дивлюсь на свої руки і вони тремтять. так само, як коліна.
цими руками я хрестив дітей. втішав людей. запалював свічки та закривав книги. тримав чужі руки, коли люди плакали. завжди говорив «ви не самі. Бог завжди з вами». а хто сказав мені це?
8:59
за дверима чути кроки та тихий голос Марії. вони вже прийшли. дід Іван каже комусь: «він, мабуть, вже всередині».
я витираю обличчя, встаю і дивлюсь на вівтар. руки досі тремтять, проте я знаю, що повинен вийти. сказати їм всі ті слова, що і до цього.
рука лежить на дверній ручці і раптом я думаю: якщо вийду зараз. якщо скажу, що Бог поруч.. чи стане це брехнею? або молитвою?
виявляється, я ніколи не знав. за дверима чути тихий сміх. я заплющую очі і вперше за 40 років не знаю, до кого звернутися.
9:00
двері відчиняються. я з посмішкою кажу:
—доброго ранку.
і чекаю, чи хтось відповість мені. але вони мовчать. лише дивляться. і ось тоді я розумію. вони прийшли сьогодні не на службу. вони прийшли прощатись.
