падіння від розбитої усмішки,
і розпач усвідомлення буття,
коли тобі, в моменті, так розкішно,
а потім молишся про каяття.
щастя — не вічне, — всі колись так скажуть,
коли збагнуть його нікчемність у момент
падіння від розбитої усмішки,
і більше не повірять в хепіенд.
зухвало й тільки так
надто буденно для творчості
передихни.
Я пригадую того солом’яного пучка, з якого він робився. Спершу дід переживав за урожай ще далеко перед тим — у серпні, коли з довгих стеблин виблискували золотими кольорами колоски, ніби вістря, що прорізається крізь злободенну втому.
Пливе крізь пам’ять човен дитинства, а в ньому — погляд діда, тиша поля і тужні струни бандури. Цей вірш — не про смерть, а про присутність, що не зникає. Про голос, що досі веде тебе селом, крізь осінь, крізь роки, крізь себе.
Мабуть, тобі слід почати писати трилер, якщо ти відчуваєш, що народжена для цього. Може, його будуть навіть вивчати в американських школах замість Толстоєвського! Просто подумав, що зараз якраз слушний момент, щоб увірватися в Світову літературу…
Я пригадую того солом’яного пучка, з якого він робився. Спершу дід переживав за урожай ще далеко перед тим — у серпні, коли з довгих стеблин виблискували золотими кольорами колоски, ніби вістря, що прорізається крізь злободенну втому.
Пливе крізь пам’ять човен дитинства, а в ньому — погляд діда, тиша поля і тужні струни бандури. Цей вірш — не про смерть, а про присутність, що не зникає. Про голос, що досі веде тебе селом, крізь осінь, крізь роки, крізь себе.
