Оригінально публікація на ЖЖ від 24.07.2020.
Особисто я прихильник передачі h за традицією: хокей, хобі, Гамлет, Гітлер тощо. У нових запозиченнях у загальних назвах більше Х, у власних — Г.
Однак, коли чую казочки про вирішальну гортанність англійського /h/, хочеться послати в піше еротичне чи пригадати чиюсь матір.
Адже для української мови є значущими категорії дзвінкості/глухості та твердості/м’якості. Саме вони є орієнтирами для українських мовців — не гортанність. Тим паче у багатьох українців Г реалізується як не гортанний [ɣ].
Передача ch=х, h=г, g=ґ зручна для німецької. Але це плід німого книжництва, про що свідчить покруч гідальґо (іспанська вимова: [iˈðalɣo]). Наївно намагатися виправдати механічну передачу літер вимовою.
Одні пишуть Хьовелт, інші Ортеґа — нікому не важливий звук, усім важлива літера. Навіть коли її немає (згадайте багатостраждальне прізвище Ґонґадзе Гонгадзе).
Якість самітного українського гортанного звука — то ширма.
До речі, у мережі зачинається новий лінгвістичний блог, присвячений українській мові. При чому перший допис у ньому не тільки надконтроверзовий, але й вельми аргументований. До вашої уваги за посиланням «Чому “h” слід транслітерувати як “х”».
