— Водію! Зупиніть тут!
Таксі зупинилося, Олег жбурнув Лері в обличчя свій гаманець і виліз із салону в морозну ніч. Двері грюкнули, автівка поїхала. Він сподівався, що дівчина розрахується з таксистом, вийде слідом і вони підуть пішки додому, через Парк Слави, охолонуть трохи, може помиряться. Та не так сталося, як гадалося. Останнім часом вони забагато сварилися і Олег ловив себе на думці, що це — початок кінця. Мабуть, так і є. Вони надто різні. Молода спритна провінціалка, що прагне нескінчених розваг та інтелігентний корінний киянин, вічно втомлений фрілансер з мішками під очима. Різниця у віці в сімнадцять років — неминучий конфлікт поколінь. Було лише питанням часу, коли розбіжності затьмарять те нечисленне, що вабило їх одне до одного. Ну й кого він намагається надурити? Справа не у віці і не в геть різних захопленнях, усе набагато банальніше. Гроші. В Олега їх замало, щоб задовольнити апетити подруги. Вистачає на таксі, але власним авто досі не розжився — і це в його вже не юні роки. Не може повезти Леру на відпочинок туди, куди вона хоче і купувати всі ганчірки та прикраси на які вона накине оком. Сьогодні вона потягла його до нічного клубу і мала намір стовбичити там аж до ранку. Коли ж Олег, майже опівночі, сказав, що в нього дедлайн і треба завтра зранку здавати важливу роботу, Лера наговорила йому купу мерзотних, несправедливих слів. Потім у таксі продовжила. Невдахою обізвала. По всіх комплексах одразу — на тобі! А тепер ще й поїхала додому сама, покинувши його глухої ночі серед чужого району.
Олег звернув у Парк Слави, треба було пройти через нього дуже довгою доріжкою, яку називали Трасою Здоров’я. Такої лютої зими не було вже кілька років поспіль, він сильно змерз. Дістав з кишені пачку цигарок, потрусив — порожня, вилаявся і жбурнув її в темряву. Не полишали тривожні думки, нещодавно він читав у кримінальній хроніці, що в цьому парку знаходили трупи. «Ще приб’є хтось чи сам тут від холоду сконаю!» Олег прискорив ходу. Крізь гілки дерев пробивалося світло повного місяця. «Добре, що хоч ніч світла» А чому, власне, йому має бути страшно? Чого боятися тому, кому остогидло життя? Це ж правда, він невдаха. І життя його нікчемне, нікому не потрібне, навіть йому самому, помре ніхто за ним сльози не зронить. Лера так одразу побіжить шукати собі іншого гаманця. Дістало все, сил немає. Жодної радості в житті, сама лише непозбувна втома. На Олега навалився смуток, який вже давно підточував його зсередини, змушуючи все частіше заглядати вечорами в чарку. Тяжко, хоч вий!
«Воу-у-у-у-у-у-у-у…», пролунало десь позаду, ілюструючи думки Олега.
«Собаки бездомні на місяць виють. Десь далеко… а може не так вже й далеко? Розвелося їх! Чому не потруїть ніхто?!» Собак Олег з дитинства боявся. І ненавидів. Він зупинився прислухаючись. Тихо, навіть вітер вщух, сніг не рипить ні під чиїми ногами, ніхто його не переслідує. І собаки замовкли. Олег обернувся. Серце пропустило удар. Обабіч дороги, серед дерев рухалися тіні якихось великих істот. Багато, більше десяти. Він позадкував, тварини підійшли ближче, завили і в цьому витті вже чулася не туга голодного звіра, а радісне очікування. Дика зграя неквапно підступала, впевнена, що здобич не втече. «Бігти не можна — одразу наздоженуть і розірвуть. Це лише пси, звідки в міському парку взятися вовкам? Треба спробувати якось відлякати їх». Олег пошукав поглядом якусь палицю, але ніщо не порушувало іскристу білизну сніжного покрову. Хоча, навіть якби він щось і знайшов, то зміг би відбитися від одного, щонайбільше двох собак, а тут їх он скільки! Олег нахилився, роблячи вигляд, що підіймає з землі камінь, зазвичай з собаками це спрацьовувало, але не з цими.
«Ха-ха-ха-ха-ха», уривчастий сміх, схожий на собаче гавкання, пролунав просто в Олеговій голові. «Та що це за чортівня?!»
«Чортівня,
чортівня,
чортівня!»,
ніби луна підхопила його думку.
Пси підійшли ближче і тут Олега осяяло: «Вогонь! Вони мають боятися вогню!» Тремтячими пальцями він дістав з кишені куртки запальничку і махнув полум'ям перед мордою найближчого звіра. Той відскочив, решта зупинилася. Олег, спотикаючись і мало не падаючи, біг задом наперед і розмахував перед собою маленьким рятівним вогником. Головне дістатися середини парку, там розташована дивна композиція — на маленькому круглому майданчику понатикано безліч різних ліхтарів, ще й назва якась по-дурному пафосна, «Світло надії», чи як? Неважливо, головне, що їх не вимикають до самого світанку. У запальничці закінчився газ. Міцний пес, імовірно ватажок, в два стрибки опинився зовсім поруч, але Олег вихопив телефон і встиг увімкнути ліхтарика. Яскравий промінь вихопив з темряви велику гостровуху голову, собака відскочив, ніби його хльоснули батогом. Натхнений успіхом, Олег помчав до своєї мети. «Вони не виносять ніякого світла крім місячного! Не візьмете, тварюки!» Біг він не більше п’яти хвилин, але вони здалися вічністю. І ось, нарешті, Олег заскочив до плями жовтого світла, впав на спину, впустив телефон, за комір набилося снігу, перед очима танцювали ліхтарі та місяць. Собаки не нападали. Віддихавшись трохи, він встав навколішки вдивляючись в темряву. Ватажок стояв зовсім поруч, тепер його можна було добре роздивитися. Напевне метис хаскі з вовком, величезний (якщо на задні лапи встане, буде ростом з Олега) сріблясто-сірий хижак. Очі — чорні діри, в яких крихітними сигаретними вогниками палають зіниці. Красива смерть.
Ти припустився помилки — не варто було обертатися. В мене є принцип — я ніколи не нападаю підступно, ззаду, а раніше за мене ніхто б не наважився. В тебе був шанс забратися звідси живим.
Приємний чоловічий голос, дуже низький. Як і сміх раніше, Олег чув його не вухами, вожак ніби мовив безпосередньо в його мозок.
А щодо світла ти все правильно зрозумів, молодець. Тільки тебе це не врятує.
— Хто ви, чорт забирай, такі?! — Заволав Олег. — Ви ж не собаки, ви… перевертні? Чаклуни?
Йому здалося, що куточки чорних собачих губ трохи піднялися в поблажливо-глузливій посмішці.
Чи тобі не однаково, хто тебе зжере? Ти такий непослідовний. Сам же хотів померти, всього кілька хвилин тому ти думав про це, а тепер злякався. Не варто кликати смерть в такому місці, за думки, як і за слова, часом, доводиться відповідати.
Олег уявив, як гострі ікла рватимуть його обличчя та горло. Так, він був слабкодухим, побажав собі смерті, але ж не такої жахливої! Не бути з’їденим живцем!
Вийди до нас. Боляче буде зовсім недовго, я обіцяю. Твоє життя тобі самому не потрібне — це твої думки. То віддай його нам.
«Нагоду-у-у-у-уй нас!», завив багатоголосий собачий хор.
— Дідька вам лисого, клята нежить! До ранку ви заберетеся до своїх лігв!
Взимку сонце пізно встає, сьогодні добрячий мороз, наврядчи ти протримаєшся так довго. Якщо і доживеш до світанку, відморозиш руки, ноги, вуха, ніс, ще дещо, сам не зрадієш. Я, звісно, надаю перевагу свіжому, теплому м'ясу, воно набагато смачніше за морожене, але, гаразд, ми почекаємо.
«Почека-а-а-аємо!», підхопила решта покручів. Олега знову охопив жах, тепер до нього ще додалося яскраве передчуття кінця. Собаки вляглися просто на сніг, подалі від острівця світла, поклали морди на лапи. Ватажок — розумний, давній — усміхався мов сфінкс. Десь в кучугурі снігу телефон видав передсмертну трель та вимкнувся розрядившись. «Молитву б пригадати хоч якусь», подумав Олег, «Отче наш, що є на небі… Як там далі?»
***
— Третій труп за зиму в цьому парку. — Поліцейський замислено похитав головою. — Жінка, дівчина, тепер ось чолов’яга. Жодних пошкоджень. В жертв немає нічого спільного, окрім причини смерті. В попередніх алкоголю в крові було не достатньо, щоб відключитися та ось так замерзнути. Можу побитися об заклад, що і в цього так буде.
— Ще люди кров на снігу бачили кілька днів тому, — сказав його напарник, — щоправда зовсім трохи. Але то, мабуть, хтось комусь носа роз’юшив. А загалом парк і справді якийсь дивний. Кажуть, на цьому місці колись чи-то цвинтар був, чи-то братська могила.
