Рінат Ахметов мав репутацію короля Донбасу, найбагатшої людини України та був неофіційним королем “донецького клану”. Але мало хто знає, що імперія Ахметова бере свій початок від діяльності людини, яка піднялася та стала першим мільйонером Донбасу, а його компанія мала оборот в 1 млрд доларів США. Сьогодні ми розкажемо про злет та падіння імперії Євгена Щербаня.
Євген Щербань був з багатодітної сім’ї. Він стверджував, що бізнесом почав займатися з десяти років: збирав на териконі шматки вугілля і продавав селянам, які приїздили торгувати в місто. З п‘ятого класу його відрахували як злісного прогульника. До звичайної школи він уже не повернувся, а вступив до вечірньої – одразу до сьомого класу. Після восьмого подався до гірничого училища, звідки отримав скерування на шахту. Потім – армія та робота на одній із найбільших у Донецьку шахті "Кіровській". На шахті, за його словами, він мав багато небезпечних ситуацій, в яких гинули люди, але він виживав. В одному інтерв’ю він сказав, що не хоче помирати бідним.
У 1988 році, маючи 20 років підземного стажу і 100 карбованців на ощадкнижці, він покинув важку роботу заради більшого. Крім того мізеру Щербань мав інший капітал – ділові зв‘язки і досвід, набуті за час роботи заступником директора. Особисті знайомства із головою підшефного колгоспу імені Чкалова та головою Волноваського райвиконкому допомогли йому взяти в оренду занедбаний яблуневий сад. Збивши команду із родичів і друзів, виростив урожай, який переробив на сік і вино і продав на Півночі росії. Крім того, вчорашній гірничий майстер, а тепер кооператор узяв в оренду приміщення придорожнього кафе на трасі Донецьк – Маріуполь та відкрив у ньому перший у Радянському Союзі нічний ресторан. Штат нового закладу був мінімальний – сам Євген Щербань та його дружина Надія. Він власноруч різав салати, готував другі страви, обслуговував відвідувачів і мотався рано вранці на базар за свіжими продуктами. А вдень, коли клієнтів не було, торгував мінеральною водою, сидячи біля траси. Повз проїздили ті, з ким не так давно він працював у шахті.
За спогадами партнера Щербаня, вони почали весь бізнес з продажу консервації та вин з Молдови. Потім перейшли за виплавку руди. У Євгена Щербаня була місія: мати тотальний контроль над виробництвом, що являв собою закритий цикл. Коли все можна було контролювати. Із кількох кооперативів бізнесмен заснував Донецьке регіональне виробниче об’єднання "Центр". Від нього поступово відгалужувалися інші виробництва: цементний завод, виробництво канатів, завод із розливу мінеральної води, експортно-імпортні фірми. Здавалося, не існувало такої сфери, до якої не виявляв би інтересу Євген Щербань. Металургія, сільське господарство, банківська справа, будівництво, торгівля бензином, медикаментами, автомобілями… Його транснаціональна компанія "Атон", честолюбно названа на честь давньоєгипетського бога Сонця, мала ліцензію на експорт двох мільйонів тонн металу на рік.
У 1994 році із великим відривом від конкурентів Євген Щербань виграв вибори до Верховної Ради в окрузі по Волноваському району на Донеччині. У день виборів він приїхав до сільської дільниці, розташованої в клубі, на дев’ятиметровому президентському "лінкольні", пригадував у 1996 році Володимир Каратун, колишній парторг шахти "Кіровська", а згодом – партнер Щербаня. Незабаром уже у статусі депутата парламенту бізнесмен включився до ще однієї кампанії – із виборів голови обласної ради. Його суперником, а точніше – союзником, став тодішній заступник голови міськвиконкому Володимир Щербань. Претендентів у місцевій пресі називали "солодкою парочкою": багато агітаційних заходів вони проводили удвох. Незадовго до дня виборів мільйонер зняв свою кандидатуру і закликав голосувати за однофамільця, який зрештою і очолив обласну раду. А Євген Щербань отримав кабінет на одинадцятому поверсі Будинку рад і статус радника губернатора. Володимир та Євген Щербань будуть відігравати важливу роль в становленні “донецьких”. У ті непрості часи, більшість підприємств працювали за принципом бартеру. Через брак валюти, оплату приймали в виробах, якщо вони не покривали боргу, то укладалися векселі, які фактично зв’язували державні підприємства по руках і ногах.
У 1995 році була створена корпорація "Індустріальний союз Донбасу”. Спочатку ІСД виник як один із багатьох газотрейдерів, що з'явилися на ринку України у 1990-х роках і займалися постачанням російського газу на українські підприємства. У такий спосіб Щербань хотів зробити свої підприємства більш незалежними від Дніпропетровського клану, який продавав газ на підприємства Донбасу. Конфлікт між донецькою та дніпропетровською бізнес-елітою досягнув свого піку, коли першим віце-прем’єром, а в 1996 році – і головою уряду – став Павло Лазаренко. Економіка і Донецької, і Дніпропетровської областей базувалася на металургії, при цьому розподіл природних ресурсів був приблизно рівним: в одному регіоні – вугілля і кокс, в іншому – залізна руда. Сусіди-конкуренти не могли існувати один без одного і змушені були домовлятися.
У 1996 році Павло Лазаренко домігся заміни губернатора Донецької області. Прихід на цей ринок потужного приватного газового посередника, яким були ЄЕСУ, порушував хиткий баланс інтересів. Не маючи обігових коштів, державні підприємства розплачувалися із постачальниками продукцією і таким чином потрапляли в залежність від них. Це було першим кроком до побудови вертикально інтегрованої структури. У той же час тодішня донецька влада намагалася взяти під контроль підприємства області (і не лише металургійні). Наприклад, наполягала на тому, щоб управління всіма шахтами на території Донеччини передали до облдержадміністрації: відповідне звернення Володимира Щербаня до тодішнього міністра вугільної промисловості друкували місцеві газети. Обласна рада двічі демонструвала непокору, ігноруючи бюджетні показники, спущені міністерством фінансів, та давала вказівку не перераховувати "нагору" відповідні податки і збори. У липні прем’єр Павло Лазаренко, прилетівши до Донецька, жорстко розкритикував губернатора за шахтарські страйки, після чого указом президента України Леоніда Кучми Володимир Щербань був звільнений із посади голови обласної держадміністрації. На його місце було призначено Сергія Полякова, знайомого із Павлом Лазаренком по навчанню у Вищій партійній школі. А кабінет першого заступника голови області став обживати Віктор Янукович, до того часу – генеральний директор об’єднання "Донецькавтотранс". Саме в цей період починає набирати обертів конфлікт Щербаня з Рінатом Ахметовим. Для медіації спору був обраний Кобзон, але той не сильно бажав сваритися ні з Ахметовим, ні з Щербанем.
3 листопада 1996 року в аеропорту Донецька приземлився приватний Як-40. На його борту був Євген Щербань з дружиною та сином. У той день вони не знали, що два кілери чекали на них поблизу трапу літака. У підготовці вбивства брало участь не менше десяти осіб (пізніше названі в ЗМІ «банда Кушніра»), безпосередньо вбивство скоїли два злочинці (імовірно, належали до сонцівської ОЗГ) — Вадим Болотських («Москвич») та Геннадій Зангеліді («Звір»). Операцію ретельно розробив їх ватажок Кушнір. Болотських та Зангеліді проникли на територію аеропорту на автомобілі за фальшивими документами, при собі мали льотну та міліцейську форму. Коли Щербань вийшов із літака, Болотських вистрілив йому в потилицю, а Зангеліді в паніці з автомата почав безладно розстрілювати супроводжуючих, після чого обидва стрибнули в машину і втекли. Крім Щербаня загинули також його дружина, авіатехнік та бортінженер літака, який від отриманих поранень помер у лікарні. По гарячих слідах злочину розкрити не вдалося, злочинці успішно втекли, автомобіль спалили на околиці. В результаті перестрілки виявилося, що Зангеліді випадково зачепив Болотських, якому було зроблено підпільну операцію.
Лише в 2000 році в Московії вдалося заарештувати та екстрадувати Болотського в Україну. Зангеліді та Кушнір були на той час були мертвими (головний свідок, який міг пролити світло на ім'я замовника вбивства — Кушніра було заарештовано в Україні, але вбито в СІЗО Донецька за загадкових обставин). У пресі зазначалося порушення процедури етапування Болотських, тобто його просто викрали і таємно доставили в Україну. У 2003 році Болотських був засуджений до довічного позбавлення волі; окрім вбивства Щербаня, суд визнав його участь у низці інших резонансних злочинів, серед яких вбивство Ахатя Брагіна — власника футбольного клубу «Шахтар» та Олександра Момота — власника великої донецької компанії «Данко».
Після смерті Щербаня його імперія була захоплена за 8 місяців. Більшість його капіталів захопив Ахметов. Колишній співробітник Тарута теж отримав свою частку з розподілу. Увійти на донецький ринок представникам дніпропетровського бізнесу і компанії "Єдині енерегтичні системи України" так і не вдалося. У травні 1997 року Сергій Поляков був звільнений із посади губернатора, а на його місце був призначений Віктор Янукович. Який уже фактично десять місяців керував областю: ті, хто бажав вирішити питання, напевне, знали, що звертатися потрібно не до губернатора, а до його першого заступника.Того ж року Павло Лазаренко позбувся посади прем’єр-міністра.
Діти Євгена Щербаня досі борються за свій спадок, але сам факт убивства є секретом для багатьох.Офіційні джерела заявляють, що замовником був Лазаренко, який на момент оголошення вироку сидів уже в тюрмі. Висуваються три основні версії замовників убивства:
-представників «донецького клану», маючи на увазі команду Віктора Януковича та Ріната Ахметова, які прийшли на заміну «команді Євгена Щербаня»;
-лідера «дніпропетровського клану» Павла Лазаренка
- Юлію Тимошенко.
Версія щодо причетності до убивства представників «донецького клану», базується на тому, що до них перейшла найбільша частка власності Євгена Щербаня (зокрема, Щербань був головним акціонером «Індустріального Союзу Донбасу», який об'єднував сотні підприємств), і “донецькі” конкурували зі Щербанем за владу в Донецькому регіоні. Багато розслідувачів наводять факти, які показують вбивство сприятливим для представників донецького клану. Невигідний бізнесмен заважав їм будувати власну імперію на Донбасі. Другий варіант посилається на офіційну версію та прив’язує її до неприязні “донецьких” до “дніпропетровських” і спробою витіснити ІСД з ринку Донбасу. Але в цій версії є велика прогалина - активи Щербаня були узурповані Рінатом Ахметовим, Януковичем та іншими особами. Версію щодо причентності Тимошенко до вбивства Щербаня активно форсували представники Партії Регіонів. Скоріше за все, Янукович хотів повісити свій злочин на Тимошенко. Проти цієї версії виступили на суді у 2013 році Леонід Кучма, Сергій Тарута, Віталій Масол та безпосередній вбивця Щербаня Вадим Болотських. У 2013 році цю версію мав би підтвердити колишній бізнес-партнер Лазаренка Петро Кириченко, який свідчив у справі Лазаренка і дружина якого була затримана у Києві, проте і він таких свідчень не дав.
Євген Щербань був одним з перших українських мільйонерів. Його імперія стала поштовхом до росту “донецького клану” в політичному та економічному вимірі. Смерть Щербаня стала однією із загадок незалежної України.
