Я довго стояв перед дверима й не міг змусити себе натиснути на ручку.
За ними було все те, чого я боявся: невідомість, зміни й можливість помилитися. Позаду залишалося життя, до якого я звик. Воно вже не приносило радості, але принаймні було знайомим.
Я подивився на годинник.
23:47.
«Якщо не зараз, то коли?» — подумав я.
Рука сама потягнулася до ручки.
Двері відчинилися.
За ними не було нічого незвичайного — лише темний коридор і слабке світло десь далеко. Я зробив один крок.
Потім другий.
І саме тоді почув за спиною голос:
— Ти впевнений, що хочеш залишити все це?
Я обернувся.
У кімнаті нікого не було.
Лише відчинені двері, через які я щойно вийшов.
Я посміхнувся.
— Ні, — тихо відповів я. — Але я більше не хочу стояти на місці.
І зробив ще один крок уперед.
Іноді для того, щоб змінити все життя, достатньо лише одного кроку.
