Є книги, які читаєш. І є книги, після яких довго не можеш дивитися на літо так, як раніше. Бо раптом розумієш, воно не триває три місяці.
Воно триває рівно стільки, скільки серце ще вміє дивуватися запаху свіжоскошеної трави, розпеченому асфальту після дощу, кульбабам,
що світяться, наче маленькі сонця.
Літо — це не пора року. Це дитинство, яке щоразу вмирає трохи раніше, ніж ми встигаємо сказати: зачекай ще один день.
Ми все життя поспішаємо. Чекаємо осені, зими,
нового року, понеділка, кращого часу. А найважливіше завжди минає тихо. У скрипі старих сходинок. У сміхові, що вже ніколи не повториться. У теплі долоні, якої одного дня
не стане поруч. І тоді починаєш збирати спогади,
наче золоті кульбаби, бережно складаючи їх у пляшку пам'яті, щоб колись, серед холодної зими, відкоркувати її і зробити один ковток літа.
