Пітьма
…
Ніч. Темна. Автостанція. Останній автобус. Тільки одинока лампочка спробувала розривати в'язку темноту.
— Ти як?
— Я не знаю, не найкраще...
— Вже буде краще, ти вже в дома.
— Я... Я... --розплакалась.
— Тихо, давай вже в дома поговорим.
— Д.. Д.. Добре...
Теплий суп. Рідний дім. Емоції трохи заспокоїлись. Пізно.
— Лягай, тобі треба відпочити.
— ... — міцно обняла.
— Можеш не розповідати зараз.
Руки на грудях чують як її серце колотиться.
— Я нікуди не піду, я буду з тобою.
Тихий плач. Ще міцніші обійми. Сон.
Пітьма
Я йшов з нікуди в ніщо. За цей довгий час що я тут я побачив безліч людей та тих хто був людьми. Це місце... Воно вічно темне та на ганяє страх. Мого страху немає, я його втратив. Все ж дійшов кудись. Це стара занедбана двоетажка. Схожі будівлі тут розкидані по світу. Такі ж занедбані та пусті.
Інколи бувають навіть цілі поселення. Це найкраще місце відпочити. В тих поселеннях живут уже люди які ще пам'ятають себе. Та їх вогонь не згас. Декілька хатин та грядки з чорними рослинами та грибами. Цього хватало для життя. Земля, глина та трохи деревини, те щого закладаються будинки. Тільки цей до якого я дійшов був інший, такий як звідки я. Це звісно не було чимось не звичним, просто дивно що він майже цілий, і не розтягнений на щось інше. Розмістившись там я згадував собі, згадував, і не міг згадати з чого це почалося. Мій розум майже забув все. На початку я запам'ятовував людей яких тут бачив, але вже на десятому році нікого не знав. Тільки пам'ятав ім'я "Марія", хто вона, я давно забувся, але знав що вона дуже важлива.
Гортаючи жовту книгу, вона була завжди зі мною, я забувався про все, тільки кров на деяких сторінках трохи вибивала.
Моя подорож привела мене до якогось поселення. Обмінявши якесь корисне сміття та припаси я залишився тут відпочити. Як завжди біля вогнища зібрались люди.
— А ви чули що звідси можна вибратись тільки через Харона, тільки ніхто не знає де річка Стікс, що б він когось забрав.
— Та вже якось доводиться чути. Я готовий всі свої монети віддати лиш би вже померти ...
— Почекай, а це в тебе сокира в грудях. -- один з місцевих запитав мене.
— Та таке, бився з згаслими, а в якогось була сокира. Тай вже не зміг витягти.
Крім того що була сокира в грудях, тай ще кілька ребер виламані та стирчать на зовні, погризані тварюками руки, та ще не мало травм.
— А ви тут вже довго?-- запитав я.
— Та зо три роки. - сказав один з поселенців.
— В мене вже десятий рік іде...
Ще трохи і я пішов далі.
Розривач "Пітьми"
Моя подорож привела до ж/д вокзалу. Кілька потягів різного ступеня гнилості. Але один, він ще живий. Не маючи раніше досвіду роботи з потягами, знайшов книжку інструктаж, це хоть трохи прояснило що з ними робити. Провівши трохи робіт, на потязі почала світитись лампочка. Доробивши робити потяг був готовий.
Це сталося. Він поїхав. Світло від фар розривало вічну темноту цього місця. Я рушив в невідомість, хоть як і раніше ішов в неї, тільки вже швидше. Для чого, невідомо. В самурая немає цілі, лише шлях.
