Автор рецензії - Іван Лисько | ⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️ |
|---|---|
Жанр: артрок, прогресивний рок, модерн-рок | Дата релізу: 19.05.2026 |
У плейлист: Чума, Ганг, Весна | Лейбл: Revet Sound |
Між вдихом і видихом. Рецензія на «Голосними» гурту «Покруч»
Щось розбудило мене. Здається, звук автомобіля, що під’їхав до нашого будинку. Дивлюся на годинник: п’ята ранку. Надворі ще темно й тихо, як у раю. Хто міг приїхати так рано? Начебто ні з ким не домовлялися про зустріч, та й гостей точно не чекали. Крізь сонливий настрій бачу, як усі метушаться: батьки собі, сестра собі. Усі чимось заклопотані, але задоволені й водночас схвильовані. Лише мій малий племінник на власній ранковій хвилі радісно грається іграшкою. Він теж не розуміє, чому дорослі так носяться із сумками туди-сюди, й час від часу зиркає на них.
Точно! Сумки. Мій погляд одразу зачепився за них. Здається, я зрозумів. Дивлюся в інше вікно, а там стоїть пасажирський бус. Як я міг забути? Моя сестра й тато сьогодні вранці повертаються до Чехії. Але чому так рано? Боже, так рано! Я ж іще до пуття не прокинувся. Приїзд сучасного Mercedes-Benz застав мене зненацька. Утім, я не можу пропустити щемливий момент прощання з найріднішими людьми. Тож сонний, із розпатланим волоссям, іду до них.
Уранці повітря напрочуд чисте й приємне. Таке буває після рясного дощу або сильного вітру, коли змінюється температура, а ніч поступається днем. Прощання для мене завжди щемкі. Мені важко приховувати емоції й удавати, що я радію від’їзду сестрички, хоча розумію: там її сім’я, її дім і життя. Тому переважно мовчу, іноді віджартовуюся сухими, невинними жартами й дивлюся, як сестра й тато пакують речі. Мама не може стримати сліз — для неї це цілком природно. А малеча проситься мені на руки.
Це смішне чудо хоче, щоб я знову підняв його, високо підкинув угору, опустив і ще раз підняв. Коли вже час їхати, водій усе спакував, а малого пора саджати в дитяче крісло, він раптом починає плакати. Йому так сподобалася наша гра, що сідати в машину зовсім не хочеться. Пручання й крик розбудили навіть сусідського собаку. Це добряче повеселило всіх: батьки й сестра усміхнулися, та й кільком незнайомим пасажирам автобуса, здається, підняло настрій.
Коли машина від’їжджає, мене незмінно огортає меланхолія. Стаю надміру сентиментальним, переповнюють сумні думки. Хотілося б, щоб сім’ї — не лише моя — завжди могли бути разом і щоб тисячі кілометрів їх не розділяли. Позаду залишилися короткі обійми, довге прощання, побажання щасливої дороги й миті, які вже стали спогадами.
Від виходу альбому «Голосними» гурту Покруч до моменту, коли я нарешті зміг сісти й написати повноцінний огляд, минуло трохи більше трьох місяців. За цей час у моєму житті багато чого змінилося. Літо видалося насиченим: робота на ранчо, нові хобі, одне з яких навіть принесло непогані результати, та ще й мій затишний канал, який теж потребує уваги. Часу на все банально не вистачало. Але якщо розповідатиму про кожну дрібницю, ця рецензія остаточно перетвориться на щоденник. Це я так, до слова.
А ще понад місяць у мене гостювала сім’я, яку я бачу раз на кілька років. Такі зустрічі для мене дуже важливі. Як же приємно згадувати теплі літні вечори за кавуном, коли малюк, об’ївшись дині, стає схожим на дрібного монстрика й страшенно всіх смішить. Або сімейний перегляд серіалів просто неба, на моїй терасі, із сестрами й двома малими племінниками. Дітям ті серіали до лампочки, та й самі вони швидко перетворюються на фоновий шум, щойно малеча починає бешкетувати й скидати все, до чого може дотягнутися.
І завжди весь цей час у плейлисті завжди був зі мною альбом Покруча. Він тепер надовго у мене асоціюватиметься з цим прекрасним літом, бо є невід’ємною частиною усієї розповіді.
Навряд чи когось здивую, назвавши «Голосними» одним із найважливіших українських альбомів 2026 року. Принаймні для тієї невеликої горстки шанувальників, яка чекала на нього роками, день релізу став справжнім святом. Прем’єрний стрім із вокалістом на каналі Тимчика, де детально розбирали пісню за піснею, зібрав чимало фанів. Пізніше з’явилися статті в інтернеті й навіть дещо фальшиво-пафосні дифірамби від людей, які почули гурт уперше, й писали про нього так наче слухали пів життя, хе-хе=) Свято Покруча! Визнаю, маркетинг удався на славу.
Деякі слухачі навіть плакали під час прослуховування! Інші плекали альбом у серці, немов немовля. Уявіть собі ефект радості. Я сам ніколи не плакав, слухаючи альбоми, хоча прекрасно розумію такі прояви емоцій. Свого часу й у мене виступала сльоза під час першого знайомства з фільмами Фелліні, Бертолуччі, Антоніоні та Кесльовського. Утім, самобутність Покруча заперечити важко. У гурту є власна харизма, яку відчуваєш навіть крізь звук. Так, альбоми теж бувають харизматичними. І я не можу назвати іншого українського гурту, який звучав би точнісінько так само.
За проєктом стоять професійні музиканти з багаторічним досвідом, які можуть дозволити собі працювати над матеріалом стільки, скільки потрібно, давати трекам альфанумеричний концепт — і це будуть обожнювати шанувальники. Чого вартий хоча б Сергій Knob Любинський, відомий роботою з численними андеграундними виконавцями та студією Revet Sound.
«Покруч — це творча майстерня, в якій я можу виходити за межі картинної рами, малювати в повітрі, на стінах і знову повертатися до полотна», — каже Гліб Проців.
За представленим гуртом описом, «ПКРЧ Голосними» став результатом десятирічної роботи, до запису в київській Revet Sound долучився 71 музикант. Автори приділили особливу увагу порядку композицій, тональним переходам і загальній музичній драматургії.
Гурт пропонує сприймати альбом як лабіринт, у якому можливі різні маршрути й прочитання. Одним із ключових треків музиканти називають «Авангард». Для мене ж найулюбленішою композицією платівки, та й усього року, стала «Весна». Про неї докладніше розповім трохи нижче.
Сам альбом я б визначив як артрок, що існує десь на перетині жанрів, у власному вигаданому всесвіті. Музикантам удалося створити незвичайне, нетривіальне звучання. Принаймні я не можу провести очевидну паралель із кимось із вітчизняних виконавців. Із прогроком спільного тут теж не так багато: насамперед концептуальний підхід до оповіді, дещо в аранжуваннях і побудові композицій. У цьому сенсі пісні Покруча більше нагадують невеликі драматичні твори. Структури в них доволі вигадливі, трапляється безліч цікавих моментів, а лірика часом дуже поетична. Та це все ж далеко від класичних прогрокових полотен, де один трек може тривати 25 хвилин напруженого змагання у шість раундів, хто більший віртуоз, хе-хе.
На мій слух, «Голосними» тяжіє до модерн-року, ходить по тонкому льоду між різними жанрами, а корінням подекуди проростає в метал. Музична складність тут працює на атмосферу й драматургію, хоча окремі епізоди потребують від слухача більшої концентрації. Усе це створює масштабне, майже кінематографічне полотно, де кожен трек відчувається окремою сценою. Сюжет доводиться складати самому з образів, натяків і повторюваних мотивів. Лірика дає емоційні орієнтири, за які можна зачепитися, поки інструментальна частина змінює напрям і настрій.
Але все це — якщо дивитися на «Покруч» згори, як на цілісний твір. Якщо ж пройтися ним від початку до кінця, стає цікаво, як саме ця концепція розкривається в окремих композиціях. І починається вона з «Велкам» — спокійного й водночас тривожного треку, який у мене асоціюється з початком, ніби прибуттям когось невідомого на Землю. Огорнутий кінематографічними текстурами, неспішними й послідовними мелодіями, трек сприймається саме як пілотний епізод серіалу. «Привіт, спецкор. Як там Земля навколо вас?» — бентежно співає Євген Петрусенко. Утім, ця лірика оманлива, і наукова фантастика відступає на другий план. Бо коли я чую ось такі слова: «Досі зима? Так само час, немов пісок», — мені здається, що невідомий прибулець питає нас про життя в країні, охопленій війною. Тоді стає зрозуміло, до чого тут примітивна фраза «Любов — війна — така спіраль».
Лірика «Велкам», звісно, місцями могла бути цікавішою, однак, можливо, саме ця простота у своїй трохи абсурдній інтонації тут і працює: складні сенси подаються простими словами. Тоді як музично атмосфера продумана неймовірно: трек починається з тривожних гітарних мелодій і поступово розгортає драматургію до майже кінематографічного розмаху. Перед очима буквально блимають кадри з пілотного епізоду серіалу «Ліхтарі». «Велкам» — тривожний саундтрек людської драми про початок війни, зламані долі, розбиті серця, коли світ повністю розділився на до і після. І, мабуть, найважливіше — «Велкам» задає правильний темп усьому альбому. Пісня не розповідає все одразу, а лише відкриває двері в цю історію. Далі залишається тільки слухати, куди вона приведе.
А от «Чума» сприймається вже інакше. Неймовірно пронизлива й драматична композиція, емоційні гойдалки якої слухач буквально відчуває разом із музикою: буря емоцій змінюється майже істеричним відчаєм, за нею приходить невизначеність, а потім — спокій і дивне відчуття рівноваги. Усе це загорнуте в красиві артрокові мелодії та надзвичайно тужливий вокал Євгена Петрусенка. Це якась болісна краса — та, що не заспокоює, а навпаки породжує біль і змушує варитися в ньому, проживати його разом із піснею. Загалом цей текст — глибока, похмура та водночас заворожуюча поезія, яка поєднує в собі мотиви готичного романтизму, екзистенціалізму та апокаліптичної містики. Якщо вступний ембієнт відчувається як момент перед невідомістю, то фінальний мінімалістичний лід-риф — це вже погляд назад після всього пережитого. Наче той самий герой із початку фільму знову опиняється перед нами у фінальному кадрі на тому ж самому місці, тільки після всього пережитого – це вже зовсім інша людина.
Спочатку «Чуму» легко прийняти за моторошну пісню про любов: ім'я тут стає «гострим лезом у серце», герой стоїть без зброї, з вінком чорних троянд, а в уяві виринають образні сцени драматичної історії із невеселим кінцем. Але фінальне зізнання — «моє страшне ім'я — Чума» — повністю змінює сприйняття попередніх рядків, перетворюючи любовну або філософську лірику на масштабну алегорію. Людина, смерть, війна, руйнівна любов чи щось інше? Вона показує Чуму як величну, темну божественну силу (або стихію), яка приходить без зброї, але перемагає будь-які армії та стіни. Хто взагалі весь цей час із нами говорив? Можливо, це алегорія на війну в Україні? Однозначної відповіді я тут не бачу, та, мабуть, вона й не потрібна. Для мене ця невизначеність найкраще зчитується саме у фіналі, який залишає десь на роздоріжжі власного життєвого вибору: попереду довга й незнайома дорога, майже як у фільмах Антоніоні, але ти ще не знаєш, чи вистачить сміливості нею піти. «Чума» нагадала мені про ті моменти, коли страх змушував зупинитися перед рішенням, здатним повністю змінити життя. І, можливо, саме тому ця пісня так сильно резонує зі мною. Це історія про те, як людина, намагаючись захиститися від світу, врешті залишається віч-на-віч із вічністю, приймаючи її страшний, але заворожливий поцілунок.
«Руки» продовжують меланхолійну й неквапливу канву альбому, хоча після «Чуми» ця композиція вже не справляє на мене настільки сильного враження. Тут немає такої ж чіпкої мелодії чи моменту, який одразу забиває цвях у свідомість, та й музично це радше модерн-рок, ніж артрок у звичному його розумінні. Гітари не намагаються витягнути пісню якимось очевидним хуком, натомість у середині несподівано вперед виходить бас, а ближче до фіналу з'являється характерний ламаний програш із легким ухилом у прог. Та справжнім центром «Рук» усе одно залишається Євген Петрусенко. Його вокальні мелодії, інтонації, емоційні викрики й бек-вокали буквально перетягують усю увагу на себе — настільки, що решта інструментів подекуди сприймається радше як простір для голосу. Лірика тут теж більш особиста й образна: для мене звучить як бажання стати для іншої людини продовженням її самої. Не просто бути поруч, а допомогти їй зробити те, на що вона сама, можливо, не здатна. Звідси й руки як головний образ — це дія, підтримка, можливість щось змінити й допомогти зробити життя кращим. І цікаво, що тут знову виникає образ дороги додому, знайомий ще з «Чуми», тільки цього разу дорога «довга, нескінченна», а наприкінці замість відповіді залишається питання: «Тінь, світло, один на один. А ти з ким?». У «Чумі» музика, текст і вокал для мене зійшлися в одну драматичну історію. «Руки» значно сильніше тримаються саме на Петрусенкові — і часом одного його голосу тут справді достатньо.
«Сон Це» свого часу також виходила окремим синглом, але на альбомі вона відчувається значно цікавішою за «Руки». Для мене це одна з пісень, які найточніше передають емоційний стан української музики початку повномасштабної війни. Тоді багато хто відкривав для себе українських виконавців, шукав у музиці підтримку, і «Сон Це» з’явилася дуже вчасно. Серед тогочасних андеграундних релізів вона особливо запам’яталася мені.
Уже на початку з'являється неймовірно красива й пронизлива мелодія з присмаком якогось гіркуватого смутку: труба, мінімалістичний риф, а далі композиція поступово розгортається, впускаючи нотки електроніки і навіть фолькові бек-вокали. Причому автотюн тут зовсім не здається чужорідним — навпаки, він лише додає цій мелодійності ще одного відтінку. На цій мелодії я наголошую недарма: вона посідає особливе місце в моїх спогадах. Вона буквально відтворює мій настрій і стан душі, чотирирічної давнини — меланхолійно-тривожний, але з дещицею надії. Ось такою, як ця проста й, можливо, для когось нічим не особлива мелодія, я пам’ятаю власну душу в той час. Тому я був такий вражений і схвильований щоразу, коли слухав цей трек. У «Сон Це» взагалі значно більше цікавих мелодій та деталей, та й структурно композиція здається мені вдалішою за попередню. Але найбільше вона бере своїм настроєм — красивим, світлим і водночас гірким.
Я вже давно бачу під цю музику зовсім не те, про що буквально розповідає текст: поле, посеред якого танцює дівчина в сукні з розпущеним волоссям, у навушниках її улюблена музика, а я просто знімаю її на камеру: фіксую усмішку, невимушену грайливість, радісний погляд кудись у небо чи вдаль горизонту. Ми обоє щасливі, і час для нас ніби йде окремо. Вона рухається у власному ритмі, навколо ніби нічого більше не існує — і чомусь у всій красі цього моменту вже захований смуток. За відчуттям мені це трохи нагадує Кесльовського та його «Три кольори», або «Танцюристку в темряві»: не сюжетно, а цією дивною здатністю красивого кадру одночасно зігрівати й боліти.
Сам текст повертає вже до зовсім іншої реальності — України 2022 року, коли бажання вірити у світло постійно стикалося з тим, від чого хотілося прокинутися, наче від страшного сну. І сама гра слів «сон це» — «сонце» тут поступово набуває іншого значення: від запитання «невже це сон?» пісня рухається до необхідності прокинутися. Навколо залишаються «омани і тумани», байдужі сніги й похмурі льоди, але крізь них усе одно пробивається це вперте «лети», «піднімайся», «прокидайся». Та остаточного світлого катарсису не відбувається — «тепер принаймні знатимем свою тінь». Сонце сходить, але разом зі світлом стає видимою і тінь. Мабуть, тому «Сон Це» й залишає після себе саме гірку красу, а не звичайне відчуття надії, яке повільно померло.
Після короткого інтро «969-й км» альбом повертає ще одну стару знайому — «Танго», яку Покруч випустили ще у 2020 році. І мені зовсім не хочеться заднім числом прив'язувати її до війни, бо таким є частково концепт альбому. Для мене це значно камерніша й романтичніша історія, та ще й одна з тих пісень, які зберігаю серед особливо теплих спогадів. Сам гурт описує її як історію про зиму очима літньої машиністки поїзда, її мрії, спогади та нескінченні зимові дороги. І це прочитання мені подобається, такий собі телефільм із бібліотеки каналу СТБ, хоча за роки «Танго» встигло обрости в моїй голові власним маленьким фільмом.
Музично це неймовірно красива балада, яка майже повністю тримається на атмосфері, мелодіях і рифах. У «Танго» свій особливий настрій, не схожий ні на що інше. І це саме зимовий настрій, ніби перед Новим роком, злегка зажурений, може меланхолійний, коли бачиш за собою прожиті роки і регулярно виринають різні сторінки спогадів. Мені не хочеться жартувати про кризу середнього віку. Від танго тут радше сама пластика й характер звуку, ніж спроба буквально відтворити жанр: десь поруч мені вчувається босанова, десь — віддалені інтонації іспанської та латиноамериканської народної музики, трохи блюзу, а один із рифів узагалі відсилає до старого консервативного прогроку. Темп постійно змінюється, музика то наближається, то відступає, але дивним чином усе це звучить дуже природно. «Танго» просто має душу — іншого пояснення я тут, мабуть, і не потребую.
Якщо вже попередня «Сон Це» остаточно запустила моє внутрішнє кіно, нехай воно продовжується. Там дівчина танцювала сама посеред поля, а я дивився на неї й зачаровувався крізь об'єктив камери. Тут ми вже обоє опиняємося в кадрі. Після відкритого поля — інтер'єр. Після денного світла — вечір. Тепер камера спостерігає за нами обома. Невелика кімната, приглушене світло, за вікном зима, а десь із динаміка тихо лунає «Танго». Ми навіть не намагаємося правильно танцювати. Ми взагалі не вміємо його танцювати, просто неквапливо рухаємося в ритмі музики, обіймаємо одне одного, зустрічаємося поглядами й усміхаємося. Спочатку трохи незграбно. Потім вона кладе голову на моє плече, а я тримаю її за спину, і ми знову зустрічаємося поглядами й ледь усміхаємося. Нічого особливого не відбувається, але саме тому цей момент здається таким справжнім і живим. Наче в старому французькому чи італійському фільмі, де режисерові достатньо залишити двох людей у кімнаті й кілька хвилин просто не заважати їм любити одне одного. А камера тим часом повільно від'їжджає, за вікном продовжує падати сніг, і Петрусенко співає: «О боже, як тобі пасує ця клята зима».
І все ж у цієї теплоти є тріщина. «Дорога додому відома», але трохи згодом виявляється, що «твій дім не є твій дім». Ці слова були написані задовго до повномасштабної війни й не потребують воєнного трактування, однак сьогодні їх уже важко почути зовсім так само, як у 2020-му. Та й образ дороги додому на «Покручі» виникає далеко не вперше. Можливо, саме тому «Танго» так органічно прижилося всередині альбому, для якого спочатку навіть не було написане: це пісня про дорогу, пам'ять, дім і важливу людину поруч, із якою навіть клята зима з відключеннями світла, обмеженим теплом і постійними ракетними атаками на мить стає красивою.
А от «Ганг», якому передує коротке інтро «М11У4Л47», безпосередньо пов’язане з піснею, переносить нас у зовсім іншу площину. Це одна з найсильніших і найщемкіших композицій альбому, де Покруч знову демонструють виняткове відчуття мелодії та аранжування. Цього разу звучання стає значно щільнішим, в'язким, подекуди навіть бруднуватим. Гітарні рифи, міцно зчеплені з басом та іншими інструментами, створюють якусь особливу музичну масу, крізь яку час від часу прориваються духові, підсилюючи драматизм. А посеред композиції музиканти видають ще й такі стильні гітарні викрутаси, що слухати їх — суцільна насолода. І найцікавіше, що технічно вони не здаються чимось надзвичайно складним, але як же ефектно звучать! У «Гангу» взагалі вистачає чіпких моментів як в інструментальній частині, так і у вокальних мелодіях. Євген Петрусенко знову співає неймовірно пронизливо, і дедалі більше переконуюся, що саме його голос є однією з найсильніших сторін усього альбому.
Утім найбільше мене зачепила сама історія. Ганг — священна ріка, води якої в індуїстській традиції символізують духовне очищення. І тут цей образ набуває особливого значення: «Гей, води Ганга, унесіть мене в її чорно-білі сни». Далі з'являється богиня Калі, яка покладе на терези наші цінності, а згодом звучить майже парадоксальне зізнання: «Вода десятий бал — твоя краса, але й вона не понад усе». Наче навіть любов, якою б сильною вона не була, не здатна виправдати всіх наших помилок. Мені подобається ця неоднозначність: «Ганг» можна сприймати як історію духовного очищення, переосмислення власних цінностей або спробу примиритися з тим, що вже неможливо змінити.
Після тієї напівосвітленої кімнати, де ми незграбно танцювали під «Танго», переносимося в іншу локацію і зовсім інший часовий проміжок. Перед нами широка ріка, на берегах якої здіймаються старі кам'яні сходи. Водами Гангу повільно пливе невеликий човен. У ньому сидять двоє чоловіків, дуже схожих між собою. Один — я теперішній, інший — я десятирічної давнини. І незрозуміло, чи відбувається це насправді, чи я просто марю, намагаючись розібратися у власному минулому.
Молодший я майже не дивиться мені в очі. Він ще невпевнений у собі, тривожний, часто не знає, як упоратися з власними почуттями, і ще зовсім не знає життя. Йому ще належить пройти через самотність, боротьбу за стосунки, емоційні зриви й рішення, про які він колись шкодуватиме. Я ж дивлюся на нього і впізнаю людину, якою був, хоча багато чого в ній уже не розумію. Мені хочеться щось сказати, застерегти, можливо, навіть уберегти від помилок. Але що тут скажеш? Він усе одно мусить прожити своє життя. А мені залишається прийняти, що колись я сам ставав причиною власного болю, а іноді й болю інших людей. І найважче тут навіть не визнати свої помилки, а усвідомити, що далеко не кожну з них можна виправити.
Ми пливемо мовчки. Човен повільно наближається до берега, і я раптом розумію, що більше не відчуваю потреби виправдовуватися перед цим хлопцем або звинувачувати його в усьому, що сталося згодом. Я знаю, чого він боїться, пам'ятаю його надії, але вже не можу змінити його майбутнє, яке для мене давно стало минулим. Коли човен нарешті причалює до кам'яних сходів, я виходжу на берег і востаннє озираюся. Човен порожній. Можливо, увесь цей час я плив сам. Я повільно заходжу у воду, ніби сподіваючись залишити в ній хоча б частину того, що роками носив у собі. Хочеться навчитися жити далі й відповідати за власні вчинки, не намагаючись стерти минуле чи повернути втрачене. І саме в цьому для мене полягає головна перевага «Гангу». Для мене це історія дорослішання й готовності подивитися на себе без виправдань. Символічне омовіння саме собою нікого не робить безгрішним. Очищення починається з усвідомлення. А поки вона несе все далі за течією, Петрусенко співає: «Нехай несе, усе змиває вщент. Алелуйя! Небо над усе».
Після «Гангу» лунає коротке інтро «40138Н», у якому чуємо звуки води, ніби ми досі перебуваємо на берегах тієї самої священної ріки. Воно підводить до «Авангарду» — композиції, яка фактично завершує розпочату в «Гангу» історію. Для мене це цілісна трилогія всередині альбому: три композиції розповідають одну історію. І тут я вкотре переконуюся, що «Покруч» потрібно слухати від початку до кінця: варто ввімкнути альбом із середини, як ця послідовність образів, настроїв та сюжетних зв'язків починає розсипатися. Водночас мушу зізнатися, що сам «Авангард» музично мене зачепив значно менше за попередні пісні. Він красивий, як і практично все на цьому альбомі, але мені бракує в ньому тих виразних мелодійних зачіпок, якими запам'яталися «Чума», «Сон Це», «Танго» чи «Ганг». Хіба що синтезатори з їхніми незвичними, трохи орієнтальними інтонаціями навіюють асоціації з якимось космічним прогроком. Та й називати саму композицію прогом я б не став лише через один елемент. Натомість знову неможливо встояти перед голосом Євгена Петрусенка — його пронизливість і мелодійність часом здатні розтопити моє серце і витягнути навіть ті моменти, де інструментально мені хотілося б почути більше.
А от текстово «Авангард» для мене значно цікавіший. Якщо в «Гангу» герой просив священні води забрати його й змити все, що носив у собі, то тут уже бачимо наслідок цього очищення: «Твої сліди змила вода, та не біда, бо я ледь встиг побачити їх». І в цих кількох рядках, здається, захована вся суть історії. Діставшись берега, я все ще занурений у власні роздуми. Підіймаюся сходами й не помічаю ні куп сміття, ні сотень людей довкола. Чую їхні голоси, але майже не реагую: у моїй голові звучать свої. Життя навколо триває, усі кудись поспішають, а я все ще намагаюся осмислити пережите. Є люди, зустрічі з якими залишають у нас значно більше, ніж ми здатні усвідомити в ту мить. Іноді це розумієш лише з роками, коли певні спогади вже втратили свою колишню гостроту, але чомусь не стали менш дорогими. Я теж не раз повертався подумки до моментів, які хотів би прожити інакше. Не обов'язково змінити їхній фінал — іноді достатньо було б вчасно промовчати, уважніше вислухати чи просто не дозволити власним страхам говорити замість тебе. Та минуле не знає умовного способу. Найважче тут прийняти не те, що вода рано чи пізно змиє сліди, а те, що ти сам не завжди вмів берегти їх, поки вони були поруч.
Водночас мені не хочеться зводити все пережите до жалю. Адже були й миті, заради яких варто було пройти навіть через найскладніші сторінки власного життя. Вони не стають менш справжніми лише тому, що залишилися в минулому. Можливо, саме тому я так чіпляюся за цей рядок про сліди, які герой устиг побачити. У ньому немає спроби втримати когось силоміць чи повернути те, що вже пішло за течією. Є лише усвідомлення, що колись ти був не сам — і цього вже ніхто не зможе відібрати. Особливо щемко звучить фінальне: «Якби не ті сліди, я б думав, що я сам». Після всього пережитого самотність уже не обов'язково означає порожнечу, адже навіть те, що давно залишилося позаду, продовжує бути частиною тебе. Мабуть, тому фраза «І все тепер не самота, а авангард!» звучить не як заперечення болю, а як спроба по-новому подивитися на власне життя. І нехай музично «Авангард» не належить до моїх фаворитів, як завершення цієї маленької історії він працює напрочуд вдало.
Після тривожного ембієнту «56626252» настає «Весна» — остання вокальна композиція альбому. І, мабуть, найважча для мене особисто. Вона настільки близька мені, що навіть зараз не впевнений, чи зможу підібрати правильні слова. Можливо, саме тому я так довго йшов до цього моменту, поступово розповідаючи про кожну попередню пісню. Адже є музика, яку ти просто любиш, а є та, що повертає тебе до людей і подій, які назавжди змінили життя.
Музично «Весна» для мене — найкрасивіша композиція на альбомі. У ній прекрасно майже все: від початкових артрокових і дещо джазових інтонацій до постійних змін ритму, настрою та динаміки. Музика ніби не може знайти собі місця. То вибухає пристрастю, то раптом стишується до ніжних напівакустичних мелодій, щоб за мить знову набрати сили. І ці переходи не здаються мені просто демонстрацією композиторської майстерності. У них є щось дуже людське, знайоме кожному, але через звуки музики, хто бодай раз намагався втримати рівновагу між любов'ю та страхом її втратити. А Петрусенко співає так, що в певні моменти я взагалі перестаю звертати увагу на інструменти. Його голос ніби проходить крізь усю цю музичну бурю, залишаючи після себе щось значно сильніше за звичайне враження від хорошої пісні.
«Я за тобою йду, іду в біду».
Щоразу, коли я чую ці слова, вони рвуть мені душу, настільки сильно відгукуються в мені й повертають до однієї дуже важливої людини. Колись я кохав дівчину, з якою в нас було напрочуд багато спільного. Ми любили схоже кіно й багато прекрасної музики. Щоправда, метал вона ніколи не любила, тож Покруч їй, напевно, не зайшов би, хе-хе. Зате за межами металу в нас було чимало спільних уподобань. Мріяли про ті самі місця й часто дивилися на світ однаковими очима. Звісно, наші стосунки не були ідеальними. Ми сварилися, мирилися, іноді не розуміли одне одного, але водночас уміли підтримати в моменти, коли це було найбільше потрібно. Я не хочу перетворювати цю рецензію на переказ нашого особистого життя. Є речі, які повинні залишатися тільки між двома людьми. Скажу лише, що я любив її настільки сильно, що справді був готовий іти за нею навіть у біду. Саме тому сьогодні ці рядки ранять мене так сильно.
У моїй уяві остання сцена цієї історії відбувається на невеликій залізничній станції. Рання весна. Снігу вже майже немає, але холод ще тримається в повітрі. Уздовж платформи стоїть потяг, у вікнах якого горить тьмяне світло. Десь удалині чути голос диспетчера, проте його слова губляться серед шуму коліс і розмов пасажирів. Ми стоїмо одне навпроти одного. Вона зовсім близько, настільки, що я можу простягнути руку й торкнутися її обличчя. Але чомусь не роблю цього. Просто є миті, коли навіть найзвичніший рух здається нестерпно важким.
Я дивлюся на неї й намагаюся запам'ятати все до дрібниць. Її погляд, волосся, вираз обличчя. Мені хочеться сказати так багато, але всі слова, які спадають на думку, здаються недоречними. Я знаю, що між нами було достатньо болю, щоб не вдавати, ніби нічого не сталося. Але було й стільки щастя, що я не можу сприймати нашу історію як помилку. Можливо, ми обоє колись уявляли зовсім інше майбутнє. Можливо, навіть зараз десь глибоко всередині ще сподіваємося, що все можна змінити. Та потяг уже готується рушати, а деякі рішення неможливо відкладати вічно.
І тоді Петрусенко співає: «Ти стоїш на сходах на ешафот із розкритими обіймами, а я до тебе йду. Іду в біду».
Я нарешті обіймаю її. Ми просто стоїмо так кілька секунд, поки довкола триває звичайне життя. Хтось поспішає до вагона, хтось шукає свій квиток, хтось сміється в телефон. Для них це ще один день, ще один потяг, ще одна весна. А для мене — мить, у якій закінчується цілий світ.
Не знаю, скільки часу минає, перш ніж ми відпускаємо одне одного. Не знаю навіть, хто з нас першим відходить. Пам'ятаю лише, як потяг повільно рушає, а я залишаюся на платформі. Камера не наближається до мого обличчя, не намагається показати сльози чи пояснити, що я відчуваю. Вона просто залишається нерухомою. Потяг віддаляється, його останні вагони зникають за поворотом, і на платформі поступово стає порожньо.
Мабуть, саме тому мені так близьке пояснення гурту, що весна водночас означає початок і кінець, а життя й смерть продовжують одне одного, немов нескінченне колесо. Для когось новий день справді стає початком чогось прекрасного. Для когось — моментом, коли доводиться відпустити найдорожче. І я не знаю, чи можна назвати це очищенням, примиренням або дорослішанням. Знаю тільки, що іноді навіть найщирішого кохання виявляється недостатньо, щоб двоє людей залишилися разом.
Поступово музика «Весни» розростається до свого емоційного апогею, а згодом поступається місцем «3019р» — двохвилинному струнному аутро, величному й похмурому, немов фінальна музика до старої голлівудської психологічної драми. У ньому є трагізм, але десь поміж оркестрових хвиль пробивається й ледь помітний спокій. Ця музика не обіцяє щасливого фіналу. У ній залишається усвідомлення, що життя триває, навіть коли певна його частина назавжди відійшла в минуле.
А потім музика закінчується. І настає тиша.
Зрештою, «Голосними» залишив у мене дуже сильне враження, хоча альбом і не позбавлений недоліків. Йому подекуди бракує рівномірності, а концептуальна цілісність не завжди відчувається настільки переконливо, як хотілося б. Частина пісень з’явилася значно раніше за інші, тому не всі тексти однаково органічно вписуються в загальну історію. Та й музично деякі композиції поступаються найсильнішим моментам платівки. Для мене її трьома головними вершинами стали «Чума», «Ганг» і «Весна». Саме в них найповніше розкриваються мелодійність, драматургія, емоційна напруга й надзвичайний вокал Євгена Петрусенка. Решта пісень теж хороші, просто не всі залишають настільки потужне враження. Відверто слабких композицій я тут не почув. І попри всі зауваження, «Голосними» — альбом, до якого мені хочеться повертатися цілком, від початку до кінця.
