Живіть одним днем. Живіть так, наче завтра не настане. Будьте в моменті. Що знають про момент люди, які продають ці банальні вислови? Я точно знаю, як виглядає момент: це щось між виходом ракети ППО і влучанням або прильотом. Не той стан, який хочеться оспівати на лекції TED.
Я ненавиджу мотиваторів та надихаторів. Моя остання мотиваційна книжка для втомлених матерів мала такі слова у вступі, цитую:
“Чому я так часто зачиняюся у своїй кімнаті, чому моє серце тріпоче, коли я за кермом, чому, коли я сиджу з дітьми на дивані, серце гепає так, аж перехоплює подих?
Що зі мною не так? Я ж не в зоні бойових дій”.
То я правильно розумію, що якби вона була в зоні бойових дій (як ми), то ні подальші питання, ні вся ця писанина не виникла б (і літературний ринок нічого б не втратив, відверто кажучи)? І, відовідно, мені ця книга не допоможе?
Ми тут точно знаємо, як це, коли живеш, наче завтра не настане. Інколи не знаєш, чи настане день після ранку, ціле завтра - то вже розкіш. Ми якраз живемо в моменті, і це такий собі досвід. Часом він зводиться до того, щоб дати собі дозвіл не худнути до літа, бо купального сезону все одно не буде, все заміноване. Або вирішуєш не купувати якісь необхідні меблі і жити на коробках і пакетах, мов на вокзалі. Це не надто романтичний стан, таке не продаси видавництву. Тому я офіційно заявляю: люди, які торгують мотивацією: 1) знуджені до краю в своєму спокійному житті першого світу; 2) навіть не уявляють, чого вони бажають. Всім цим розумникам раджу тільки одне: гайда до нас, приїжджайте і розкажіть нам, як правильно жити, сидячи в темному укритті посеред ночі.
“Вставайте о 5 ранку!”. Смішні. Коли я чую вибух, я і раніше можу підірватися. І після 3 місяців такого щоденного режиму кажу чесно: не допомогло стати ефективніше. Мабуть, я щось роблю не так.
А вся ця історія з мінімалізмом? Бідні діти стабільної економіки та цілодобових гіпермаркетів. Цікаво, скільки днів важкої кризи знадобилося б затятим мінімалістам, щоб почати збирати вдома все, що трапиться на їхньому шляху потенційно корисного? Люди, які не знають, як виглядають зачинені тижнями магазини, що таке дефіцит, блекаути по 7 годин і комендантська година, не мають права диктувати всьому світу, скільки ті мають зберігати у себе речей.
Окремо люблю green washing. Я щиро захоплююся людьми, які продовжують сортувати сміття в умовах затяжної війни. Я почала сортувати задовго до того, як це стало популярно і зручно; я розумію, що це необхідно. Але бувають дні, після довгих атак і нестерпного безсоння, після дитячих істерик і нервових зривів, коли я кажу етикетці з під-йогурту: не сьогодні, - і викидаю її в звичайне сміття. Мені дуже соромно, але це мій ідіотський протест проти людства, яке мене розчарувало. Не впевнена, що ми не заслуговуємо на глобальний катаклізм, може це було б на краще. На окремих ділянках планети він би точно не завадив.
Окрім того, українці і так зекономили землі чимало ресурсів. Так, наші вороги посіяли тут гори металобрухту, але то не ми. Я про інше.
Ви чули про акцію на День землі? Коли жителі розвинених країн на одну годину вимикають світло. Світло, не електрику. Вони сидять одну годину в темряві і смажать поп-корн під кондиціонером. Чи треба рахувати, скільки годин вже відсиділи українці без електрохарчування? І це не рахуючи регіони, в яких неперервна екологічна акція триває місяцями та роками. Можна сказати, ми дещо перевиконали план і часом маємо право на індульгенцію.
В підсумку скажу, що я захоплююсь нашими людьми і ні на мить не жалкую про належність до відчайдушного українського народу. Наш досвід унікальний і безцінний. Наші маленькі діти видають більше життєвої мудрості, ніж фанатичні проповідники в денному ефірі. Ми точно знаємо ціну життя, ціну моменту, ціну обіймів. Скоро українці напишуть свої мотиваційні та надихаючі книги, і вони будуть справжні, зі сліз і крові, а не нудьги та зухвальства.
