Тут розповідатиметься про аналіз публікацій Івана Прошака, ветерана ОУН та політрайонного пропагандиста УПА, у газетах місцевого та обласного рівнів за 1992-1993 роки.
Періодика «Вісник Коломиї» за 14 квітня 1992 року оприлюднила короткий відгук Івана Прошака про сатиричний часопис «Комар»: «У довоєнні часи політично-сатиричний часопис «Комар» був найкращим часописом у Західній Україні, тому що гумор і політика підбадьорювали наших знедолених громадян у окупаційні часи. Дуже був радий, коли 1-го квітня отримав перший номер коломийського «Комара». Колектив редакції уміло поєднав гумор з правдою, справедливо вжалив тих, хто не вміє працювати і заважає іншим. Оригінальні світлини і гумористичні твори дуже порадували читачів».
У тій ж газеті за 22 квітня 1992 року Іван Прошак написав допис «Залишив нам «Живу аптеку», де написав про покійного на той момент лікаря-фітотерапевта, доктора медичних наук, небіжа відомого театрала Леся Курбаса та автора книги «Ліки навколо нас» Василя Володимировича Кархута (1905 – 1980) із села Марківці, який був «невтомним борцем за волю України». Репресований зазначив, що мав підготувати до друку нову книгу «Жива аптека», але «допомогти вченому не мали сили тому, що він постійно був під наглядом КДБ як «враг народа». Три рази сталінські опричники забирали невинну людину до катівень, на каторгу, де він і за колючим дротом проводив свої дослідження, рятував друзів-невольників від смерті». Там Іван Прошак розповів коротку біографію і про саму книгу «Жива аптека». Наприкінці статті автор допису написав: «На жаль, унікальна книжка вийшла обмеженим тиражем – 50 тисяч примірників. Маю прохання до керівників підприємств стати спонсорами її перевидання, щоби кожен лікар України мав цей довідник. Таким чином ми вшануємо посмертно видатного фітотерапевта, палкого патріота, славетного борця за волю батьківщини, доктора медичних наук Василя Володимировича Кархута».
У газеті «Вісник Коломиї» за 15 травня 1992 року (число 12 (236)) була опублікована літературна стаття І. Прошака «Час видати твори», яка починалася таким чином: «Ім’я Андрія Чайковського, співця бойового духу українського народу , письменника й громадянського діяча, який частину свого життя провів у Коломиї, після років забуття знову повертається до нас. Сьогодні святкуємо 135 років з дня народження нашого краянина». Там репресований воїн УПА написав коротку біографію про адвоката, навів назви творів відповідно до патріотичної та родинної тематики. Особливу роль Іван Лук’янович відзначив твори «Терновий хрест» та «Чорні рядки», «в яких відтворено часи після Першої світової війни, показано гноблення України комуністичними посіпаками і масову депортацію українців на Соловки та в Північні райони Росії. Мабуть за ці книги про муки нашого народу Андрій Чайковський посмертно потрапив до списку націоналістів і його творчу спадщину категорично заборонили». Наостанок, ветеран УПА навів уривок із життя його дитинства, пов’язаного з Чайковським: «Автору цього допису разом зі студентами Станіслава пощастило 1934 року відвідати старого письменника і борця за волю України, і одержати з його рук книжку з автографом «До слава», яка зберігається до цього часу. А ми маємо негайно видати усю багатющу творчу спадщину Андрія Чайковського, його книжки потрібні саме тепер». Цей уривок із біографії репресованого воїна УПА прекрасно свідчить про його високоосвіченість, про вагомий вплив письменника на погляди Прошака, про розвиток українських національних поглядів ще під час навчання в школі, наслідком якого став вступ в ОУН у 1938 році.
Ця ж газета за 15 вересня 1992 року написала статтю І. Прошака про Степана Вороновича з села Молодятин, який у часи Другої світової війни допомагав боротьбі за волю України, однак нацисти його відправили в табори, а після війни він опинився в зоні окупаційних військ у Німеччині. Його доля тоді занесла в Бельгію, а згодом і до Англії, а вже в 1992 році зміг приїхати до свого рідного села.
Обласна газета «Галичина» (Газета "Галичина") за 27 жовтня 1992 року оприлюднила допис І. Прошака «Наша спільна рана», де наводить списки загиблих у боротьбі за Україну мешканців його рідного села Хом’яківка на Тисмениччині.
Той ж «Вісник Коломиї» за 4 листопада 1992 року опублікувала статтю І. Прошака «А когось забули…», де ветеран УПА подякував за чудово проведені заходи на 50-річчя УПА. Особливо пан Прошак був вдячний керівництву Коломиї та Братства станиці УПА за нагородження «учасників змагань з ОУН-УПА медалями і похвальними грамотами, віддавали шану, таким чином, сивоголовим, знедоленим дідусям і бабусям». Але були й недоліки цього заходу, не були нагороджені друзі Прошака з каторги – Мирослава Ромаша, Ілька Козака, Степана Макара, Федора Максиміва, Василя Мохначука, колишнього воїна сотні Спартана куреня Різуна Дмитра Мочернюка, Дмитра Гриньківа, «останнього політв’язня брєжнєвських часів, організатора зборів і віч, розповсюджувача націоналістичної преси». Іван Прошак щиро сподівався, що «керівництво міста Коломиї і станиці Братства УПА негайно виправлять прикру помилку, перепросять скривджених, бо у нас одна мета – мета подальшої розбудови соборної незалежної України».
10 лютого наступного року в газеті «Вісник Коломиї» Іван Прошак висловив свою думку на рахунок церковного життя в Коломиї: він вважав: «Не забуваймо, що нині священики відіграють помітну роль у відродженні духовності, бо знають, що свята церква в силі повернути молодь, колишніх атеїстів у лоно Христової віри, до глибокого сумління, побожності й доброти до ближнього». Репресований також зауважив, що священики переважно живуть у маленьких квартирках, а не в резиденціях, як було до радянської окупації, тому: «У Коломиї є житло колишніх військових частин та установ. Хотілося б, щоб представники Президента в районі, а також голови міста і району пани Наконечний, Машталер і Буджак спільно вирішили питання про долю резиденції для наших священиків, а також проблему пального». Через два тижні в тій ж газеті Іван Прошак рішуче засудив Івана Плюща, який «показав своє справжнє обличчя волюнтариста-диктатора. Повністю знехтувавши законами і конституційними правами депутатів, він у грубій фальсифікаторській формі створює Конституційний Суд із колишніх недругів України. Він незаконно позбавив права голосу тих депутатів, хто відстоює інтереси свого народу».
У «Вісник Коломиї» за 2 березня 1993 року Іван Прошак написав статтю «Де ваша совість, недруги лукаві?», де засудив дезінформаційну кампанію на рахунок оббріхування відзначення роковин Акту Злуки 22 січня в Коломиї, Степана Бандеру в прокомуністичній газеті «Піка» та «Прикарпатська правда».
22 квітня 1993 року в газеті «Вісник Коломиї» Іван Прошак написав статтю «Поклали буйні голови святого Великодня», де розповів про перепоховання полеглого воїна УПА Федора Кузенка на цвинтар із городу власного будинку в селі Рунгури, яке відбулося 25 жовтня 1992 року. Репресований розповів коротку історію загибелі Кузенка та його побратимів у далекому 1950 році: «Переховувалася в Карпатах і славетна сотня Спартана, стрільцями якої були Федір Кузенко – «Камінь» і Василь Горецький – «Вільха». Не зважаючи на пересторогу, вони 10 квітня 1950 року, на третій день Великодня, пішли до рідного села Рунгури, щоби зустрітися з рідними. (…) Дійшовши до своєї домівки, Федір Кузенко радів, що через кілька хвилин побачить милу дружину Марію і маленького синочка Василька… І назар, грізне московське слово «стой!» Ураганні постріли з автоматів і кулеметів заставили партизанів мерщій утікати назад. Кузенко почув голос побратима Горецького: «Друже «Каменю», я поранений, допоможи!» Забравши пораненого товариша, він не зміг скоро утікати, і куля проклятого ворога поранила і його…»
У тій ж газеті за 30 квітня 1993 року Іван Прошак написав актуальну нині статтю «Колесо історії не повернути», де засудив тодішню підготовку комуністів у Росії до перевороту: «Аналізуючи підсумки політичних подій з початку 1993 року, можна авторитарно заявити, що колишні лідери колишньої тоталітарної комуністичної імперії після невдалого перевороту в серпні 1991 року зорганізувалися і підготували в Росії новий переворот. Тепер уже в надрах прокомуністичного парламенту, залучивши конституційний суд та інші антидемократичні сили». Також зауважив і намагання прокомуністичних сил в Україні дестабілізувати ситуацію в країні, тому закликав: «Щоби не допустити до відновлення знависнілого режиму, ми повинні бути зорганізовані в єдине русло задля збереження нашої незалежності, єднатися з тими, хто розумно й реально оцінює обстановку, допомагає молодій державі у відбудові з економічної кризи, уважає себе патріотом вільної України. Для нас ворогом є той, хто сьогодні займається провокаціями, безпідставно таврує честь і гордість нашого історичного минулого і сучасного устрою». На жаль, ці слова є актуальні й нині, хоч і минуло майже 32 роки.
2 липня 1993 року у газеті «Всевідо» була опублікована стаття І. Прошака «Кому вигідне протистояння?», де висловив позитивні результати за пару років правління Машталера та депутатів Першого демократичного скликання і його недоліки, і зробив висновки: «Зрозуміймо, шановні друзі, що будь-який політичний конфлікт вигідний тільки тій силі, яка прагне фізично знищити усіх, хто не бажає більше повернутися до імперії».
Продовження буде згодом.
