У даній статті хочу привідкрити статті Івана Прошака, ветерана ОУН, оприлюднених в обласній газеті "Галичина", за 1994-1995 роки.
У газеті за 30 березня 1994 року (No. 47 (811)) колишній політичний в'язень опублікував статтю "Той їсть масло і цитрину, а той - ковтає слину...", яка починається таким чином: "В "Галичині" за 19 лютого надрукована актуальна і правдива стаття під назвою "Жебраки", в якій Богдан Голод звертається до майбутніх депутатів Верховної Ради: "Захистіть людей праці, щоб вони відчули, що їхня праця ціниться"". Іван Прошак підтримав думку пана Голода, навівши "приклад короткозорості щодо розтрати державних бюджетних коштів". У прикладі розповів, що під час лікування в Коломийській ЦРЛ зустрів "двох старих інвалідів, котрі лежали в одній палаті і вороже дивилися одне на одного". Згодом дізнався, що один із них у складі збройного загону НКВД знищував українських патріотів, борців за волю України, які служили в УПА. Попри те, що на фронті не був, йому видали посвідчення інваліда третьої групи, після ліквідації підпілля ОУН-УПА жив "яструбок", як його назвав Іван Лук’янович, у найкращих умовах із безкоштовними санаторіями, доступом до найкращих продуктів у спецмагазинах, найкращого лікування, його діти стали дипломованими у вишах керівниками комуністичних структур, також отримував максимальну інвалідську пенсію. А другий розповів колишньому політичному в'язню, що був жертвою польських тюрем, німецького гестапо, згодом його репресували за участь у збройній боротьбі в складі УПА після поранення та відправили в табори у Воркуту. "Вороги знищили його батьків, конфіскували і забрали все майно, на знущання і голод лишили його малих братів і сестру..." - ось так розповів пан Прошак. Після смерті Сталіна і Берії був реабілітований, одружився з каторжанкою і далі працювали в тяжких умовах на Крайній Півночі. Після 37 років перебування у Воркуті зміг повернутися до України, після проголошення незалежності його визнали інвалідом першої групи від репресій. Іван Прошак чітко пояснив, що псевдоінвалід війни отримував станом на січень 1994 року 820 тисяч купонів, а станом на кінець березня - близько двох мільйонів на місяць, у той час як жертва політичних репресій - мінімальну пенсію. Ось так закінчує статтю Іван Лук’янович: "Нехай читач не думає, що старий інвалід-борець бажає якихось пільг. Борони Боже! Він усе життя провів у стражданнях і голоді, розуміє, в якому становищі нині наша молода держава. Гірко йому тільки, що вороги, які продавали і вбивали свій народ, ще й нині користуються незаслуженними пільгами, незважаючи на те, що не були і не є фронтовиками.
Сумую, що наша обласна Рада, народні депутати, які кричать, що вони демократи, до сих пір ще не розібралися в цій соціальній несправедливості, хоча знають, що витрати на спецпайки і великі пенсії йдуть з бюджету".
Далі в тій ж газеті за 28 квітня (No. 63 (827)) була оприлюднена стаття "А колектив - осторонь". Там розповідається про становище Коломийського деревообробного заводу під час приватизації та економічної кризи 1990-х. "Днями на ДОЗі відбулися збори працюючих і пенсіонерів з участю представників приватизаційних служб", - ось і чого почалася основна частина статті. Працівників більше цікавило не скільки прибутків отримав завод, а як триватиме приватизація. Робітники запропонували взяти ДОЗ в оренду з подальшим викупом у власність усього колективу. Але, як сам писав Іван Прошак, "представники з області заявили, що в такому разі вони уповноважені звільнити від посади директора і в місячний термін продати підприємство кому захочуть, не сказавши, що буде з людьми". Зрозуміло було, що комусь на той момент захотілося практично за безцінь викупити ДОЗ і частинами продавати його за дорогою ціною. Політв'язень справедливо спитав: "І чому вони мають з чиєїсь злої ласки ставати безробітними, а не господарями?" Закінчується стаття влучними висновками: "Я все своє життя віддав боротьбі з ворогами за волю України, терпів у каторжних тюрмах фашизму й комунізму і сьогодні не можу мовчати, коли окремі недруги вже у вільній державі хочуть зробити народ убогими. Приватизація має бути чесною, з користю для робітників, а не для тих, хто, вже обікравши нас, утік з мільйонами за кордон. Саме нинішні робітники і їх попередники мають бути господарями Коломийського ДОЗу".
Далі Іван Лук’янович опублікував статтю в газету "Галичина" за 7 червня 1995 року (No. 79 (1038)) "Допоможіть хоч інвалідам", де сказано, що за часів СРСР родовища нафти і газу були вичерпані, а Росія, успадкувавши все майно Союзу, нічого не повернула Україні, ще й вимагала в додачу оплати за газ і нафту у валюті або зробити бартерний обмін на Чорноморський флот, підприємства, трубопроводи. І далі він написав влучні та актуальні вислови: "Мені, довголітньому політкаторжникові, добре зрозуміло, що надіятися на ласку московських недругів не варто. Бачимо, як Москва з жорстокістю фашиста Гітлера і більшовицького ката Сталіна вбиває невинних дітей, старих, мирних громадян малої Чечні". Тому пропонував у статті колишній політичний в'язень, щоб інвалідам та пенсіонерам продавали газові лічильники або в кредит, або за видані сертифікати, бо була величезна проблема в тяжкі часи для України придбати газові лічильники для оплати за газ.
А в тій ж газеті за 14 жовтня (No. 151 (1110)) Іван Прошак розповів про те, що в селі Трач відбулася панахида за полеглим Дмитром Гахом "Скубою", про якого і написав розлогу біографію. Вона є на фото під статтею.
