Сьогодні в нас цікава тема для балачок – прояв нашої культури та інфопростору за кордоном. Відразу попереджу, що це особисті думки та спостереження.
Але перед основною темою – трохи передісторії. Я два місяці знаходилася в Беблінгені, що підпорядковується округу Штутгарт (Німеччина). Скажу так, звідти легко можна потрапити у Францію та Швейцарію. Знаходилася за кордоном вперше і дякую Богу, що моя сестра до котрої я і їздила добре знає німецьку. Бо без знання мови – вижити можна, але буде дуже тяжко. Приїхала додому я приблизно 17 вересня, тому, так, деякі матеріали виходили під час цієї подорожі. Тепер повертаємося до теми.
Тут я буду говорити про те з чим стикнулася. І почнемо з загальної атмосфери. По-перше, це повністю європейське місто. І, алілуя, тут не було радянського впливу. Після завершення Другої світової війни землі Беблінгена належали до ФРН. Що в нас по людях? Дуже велике різноманіття національностей – греки, сирійці, африканці, французи, китайці... Звісно ж багато українців. Інколи здавалося, що самих німців там майже немає (хоча це звісно перебільшення).
Завдяки такому різноманіттю в культурному плані, в місті часто проходили різні фестивалі (наприклад, африканський). І хоча не так часто, але серед культурних заходів можна було побачити щось і українське. Кінофестиваль українського кіно, вистава «Конотопська відьма» – це те, що відразу приходить на думку. Якщо говорити про визначні події та свята, то щорічно в багатьох містах Німеччини на День Незалежності України проходить соціальна акція «ланцюг єдності» або хода з прапором. Так, це в більшості наші й організовують, але цьому ніхто не заважає та й взяти участь може будь-хто. Якщо вже торкнулися тих заходів, що проводили самі українці й для українців, то як не згадати маленький благодійний концерт на честь того ж Дня Незалежності в Беблінгені? Авторські пісні, українські кавери, домашня випічка, поробки, які зроблені власними руками, та чудові картини. Усі зібрані кошти йшли на донати ЗСУ та релокованому дитячому будинку.
Напевно, найдивніше було бачити політичну частину нашого життя. Борди з обличчям Зеленського, книги та журнали аналітиків про війну. Але прямо артефакт – це книга витяг з інтерв’ю Зеленського 2022 року. Не знаю… Це просто було дивно спостерігати.
Тепер до не дуже приємного. Багато хто знає російську мову. І бляха, для цього є навіть логічне пояснення. Свино-собача вважається міжнародною. Вона не так популярна, як англійська, наприклад, але завжди є шанс зустріти людину, яка хоч криво, але її розуміє.
І те що мене обурило. В Штутгарті є нічний клуб «Паляниця». З назвою – грець з ним. Я там не була, але бачила їх рекламу в тік тоці. Ось тут і починається обурлива частина. Приблизна цитата з реклами (відразу перепрошую за мову):
«Соскучились за украинской дискотекой? Приходите в «Паляницю» и поностальгируем вместе».
Все це під пісню виконавців MiyaGi & Ендшпіль. Ну, в коментарях їм знатно пісюнів в панамку напхали і за мову, і за пісню, да так, що наступного разу вони випустили рекламу українською. Мені особисто байдуже на якийсь там клуб, але нащо це подавати під соусом «української дискотеки», якщо там нічого українського немає? Також стикалася з нерозумінням людей мого обурення. Ти кажеш – «це шкідливо», «це елемент пропаганди» (а там звучали фрази типу «ми один народ») тощо. А тебе просто не розуміють. Тут я бачу дві причини. По-перше, як би вони (я не тільки про німців кажу, а й про українців, які давно знаходяться за кордоном) нам не співчували – вони не розуміють, як жити в наших умовах. Що таке не спати ночами через повітряні тривоги, як боротися з внутрішньою пропагандою окупантів і як це втрачати рідних у війні. По-друге, вони толерантні до всіх націй. З одного боку, це наче добре. Бо завдяки такому відношенню можливо співіснувати. Але також це шкідливо, бо таке відношення є й до наших неадекватних сусідів. Звісно можна сказати, що вони ж не всі такі й це правда. Але як ти відрізниш їх? Як можна бути впевненим, що це не умовний «шпійон», що запудрює мізки іншим?
Що з цим робити? Да фіг його знає насправді. Я бачу лише один шлях. Це популяризація усього нашого за кордоном – музики, кіно, книжок. Доносити свої думки та позиції. Говорити, говорити і говорити. Навіть, якщо здається, що ніхто не слухає. Це довго та складно, але як показує час – дієво.
