Не маю уявлення що може бути принизлевіше усвідомлення власних помилок. Власної тупості,ядючості й не правоти. Хіба що повне їх заперечення.
Я не можу говорити за кожного,в кінці кінців людська свідомість для мене це щось сакрально-неосяжне та чи можливий розвиток без рефлексії? Цього до чорта неприємного процесу,що мусить провести тебе через цілий ряд метаморфоз й вони можуть бути навіть не на краще. Як на мене це найболючіший з можливих станів, особливо враховуючи що більш ніж дурістю наш вид славиться самовдоволеністю.
А все ж без нього ніяк. Ні навички,ні особистість не можуть не розвиватись без постійної критики. Ні,само критики. Навіть в найбільш запущених варіантах,коли всі твої думки зациклені на подібних темах,скорпульозно до нездоровості перебирають твою особистість й дії. Якщо це й правда рефлексія а не той же застій замаскований під неї-це без виключень краще блаженного туману самовпевненої неперевершеності.
Можливо я ідеалістка,що виправдовує власний психічний стан вознесеними теоріями. Можливо мені не вистачає досвіду а можливо я занадто вузьколоба щоб побачити ситуацію ширше. Рада буду почитати ваші вироки й думки. А поки я віддам перевагу з'їдаючим мої нутрощі черв'якам сумнівів ніж застрягаючій в легенях твані незм
інності.
