Ризиковий план — Сказ (LP, 2025)

Брудний звук і непідробна щирість: про що альбом «Сказ»?

Чи не було у вас відчуття, що світ збожеволів? І сказився? У такі хвилини допомагає лиш мистецтво. Бачачи, як інші виливають у нього свої переживання, відчуваєш полегшення. Греки називали це катарсисом, а я — виміром колективних страждань.

Альбом «Сказ» гурту «Ризиковий план» виявився для мене простором з уявними десятьма кімнатами різних звучань, де оселилися розчарування та ненависть, яким нарешті можна дати волю. Тож зазирнемо до кожної кімнати й поглянемо, що підготували івано-франківські гранжери.

Передбачаю, що «Сказ» хтось вважатиме однотонним і тому не надто вартим уваги. Однак, хоча якраз я часто скаржуся на подібне, у цьому випадку це швидше безперечний шарм лонгплею: від початку до кінця він витриманий у певному стилі, за яким одразу впізнається гурт. Тут питання постає тільки в тому, наскільки зачепить творчість «Ризикового плану» конкретного слухача.

Однією з найсильніших сторін альбому є вокал; він звучить виграшно всюди — що в більш-менш розмірених частинах (як-от у композиціях «Болото» і «Ще одна біда»), що в динамічних чи кульмінаційних. Подача голосу переважно грубувата, ніби нахабна, декорована штрихами напівстогонів і криків, що додає музиці привабливої пікантності, особливо коли ми маємо справу з роком і гранжем. Більшість вокальних партій схожі між собою, на що, гадаю, можна закрити очі. Я так до пуття і не розібралася, скільки в «Ризиковому плані» співає голосів, проте in omni casu слухалося як по маслу.

За змістом альбом «Сказ» не має концептуальності, але ледь не кожен трек тут — про розчарування та розбите серце. І форма обрана не в дусі меланхолії емо, а в якомусь сенсі панкової, шокуючої агресивності. Кутасті рифи підкреслюють пронизливі рядки на кшталт «народжений в сорочці, похований в лайні» («Натисніть та утримуйте») або «я знову виламую собі руки у спробах спіймати долю свою» («Сказ»). Вони блимають, немов блискавка, нагнітаючи атмосферу. А я обожнюю влучні формулювання.

Тепер хочу окремо зупинитися на деяких композиціях, котрі опинилися після огляду в моєму плейлисті та які до сказу (ну, ви зрозуміли :D) кортить почути наживо.

«Сказ» — нахабна сповідь людини, якій уже байдуже, яка прийняла свою (як писав Юнг) Тінь. Іноді (як-от на першій хвилині після фрази «це як сказ») вокаліст ніби ричить, як дика тварина, проте рик граничить зі стогоном, що звучить соковито й емоційно. Гітарні й басові партії тяжкі, помірно драйвові, але монотонні — втім, голос абсолютно це перекриває, органічно взаємодіючи з текстом.

У «Дивному» вокал заслуговує на лаври, оскільки майстерно переливається прийомами. Це той випадок, коли і протягування, і субтон на бриджі, і хрипота ближче до кінця — усе міцно зростається у справжній простір ненависті та певного божевілля. З трохи моторошним відтінком, бо рядок «взагалі я не винний, і я не знаю, хто тебе убив» натякає на похмурий підтекст. А якщо в музиці починає використовуватися двозначність — гурт на шляху до вищої сходинки мистецтва. Як-от тут із «ненадійним оповідачем», що, крім того, перегукується з загальним настроєм у звучанні: рухливим, варіабельним, немов не зовсім при глузді вокалом й агресивним ритмом. Таке собі гранжеве переосмислення думок Отелло, бо «Дивний» — про зраду.

Трек «Ґвалт» зачепив мене дуже колючим, у якомусь сенсі навіть дискомфортним — на рівні скрипу крейди по дошці — гітарним соло на третій хвилині. Те, що його спершу дублює нестямний крик вокаліста, зводить кульмінацію частини, звідки бризнув гній найбридкіших і найболючіших почуттів, до апогею. Настільки однозначно та щиро передати негатив треба ще вміти, за що я можу поаплодувати. У купі з риторичними питаннями типу «коли це все скінчиться» відчай тільки глибшає.

Viva «Ризиковий план»! Моя злоба нарешті знайшла собі місце в їхніх роботах і має простір, аби вибухнути, а не кипіти у грудях.

У принципі, альбом «Сказ» я впевнено називатиму крутим бойовиком українського гранжу. Він писався не як агресія заради агресії («бо ми хочемо розносити сцену, бу-бу-бу»), а заради демонстрації душевного стану. Такого, який він є, без прикрас і романтизації: у чомусь брудний, у чомусь гидкий, у чомусь цинічний.

«Сказ» являє собою щось масштабніше, ніж драйв і масні гітарні рифи; це дійсно простір для болю зраджених, ображених, розчарованих. Наче кімнати люті, де б'ють посуд і меблі, аби зняти стрес. Зміст (як і вокаліст) кричить про несправедливість і гниль світу. Альбом не намагається дати відповідей, направити на шлях істини чи подарувати надію, що робить його вражаюче відвертим. Хоча інструментальні партії подекуди різняться лиш темпом, вони цілком відповідають змісту. Так, ми не помітимо тут віртуозних, вилизаних до блиску соло, однак у цьому і є життя. Натомість маємо непідробну гранжеву динамічність, мелодійність та чуттєвий, строкатий у своїх прийомах вокал.