Думаю всім, хто читає цей пост, в певний період життя виникала невизначеність в думках стосовно власного майбутнього. Невизначеність стосовно навчання, роботи, боязнь не віднайти свого сімейного життя. "Який же це головний біль!", — скажете ви, та будете безумовно праві. Утім, а що ж тоді казати про військових? Що ж казати про втрачені покоління першої світової? Це Ремарк і хотів показати у своєму творі «На західному фронті без змін», що, на мій погляд, вийшло неймовірно прекрасно та жахаюче. Якщо Гашек бере читача абсурдністю війни, а Юнґер величністю подій, Ремарк доводить своїх читачів до сліз розумінням всього гніту війни, який має такий великий вплив на наші душі.
Розуміння, що багато людей не знайдуть свого місця після неї, будучи вимушений після першої світової податися в пивні, або, переводячи на наші сучасні реалії повномасштабної війни в Україні — багато хто буде вимушений податися в різні ПВК. Щастя це, або страждання — вирішувати самій людині, яка шукатиме це саме місце в своєму житті. Разом з тим, це не відміняє страждань що переслідують кожного в процесі бойових дій, в кожного є свій ліміт, усвідомлює він того чи ні. Існують як Пауль Боймери, здатні на подвиги з гнівом в очах, Швейки, здатні на глузливе протистояння командуванню, так і Штурми, що плачуть пишучи листи своїм родинам, сумуючи за рідною домівкою. Багатьом, зрештою, варто визнати, що якщо вони не зможуть віддати в майбутньому волю своїм відчуттям, наболілому — це все в один момент їх накриє, лишив розуму. Такий він, незгасаючий жаль розчавленого майбутнього, який так влучно зміг виразити всього в кількох строках Еріх Марія Ремарк.
Позавчора ми були у вогненному пеклі, сьогодні ми скрізь вештаємося, казна-що витинаємо, а завтра нас знову поженуть на передову. Та насправді ми нічого не забуваємо. Поки ми мусимо бути тут, на війні, кожний фронтовий день, що ми його пережили, лягає нам на душу каменем, бо про такі речі не можна відразу думати надто тяжко. Якби ми взялися думати, то спогади розчавили 6 нас; принаймні я вже помітив: жах можна пережити, поки ти просто скоряєшся неминучості; та коли ти згадуєш про той жах, він убиває.
Так само, як на передовій ми обертаємось на тварин, бо це єдине, що може нас урятувати, так під час відпочинку ми стаємо дешевими дотепниками й ледацюгами. Інакше ми не можемо, то від нас не залежить. Ми хочемо жити, за будь-яку ціну жити; ми не можемо обтяжувати себе почуттями, які за мирно- го часу, напевне, прикрашають життя, але тут вони фальшиві. Кеммеріх помер, Гайє Вестгуз помирає, з тілом Ганса Крамера, який потрапив під пряме влучання, в день страшного суду матимуть клопіт: доведеться збирати його по шматках; у Мартенса немає ніг, Майєра вбито, Байєра вбито, Геммерлінга вбито, сто двадцять людей лежать десь поранені; страшно подумати, тільки навіщо думати, хіба це нас обходить, адже ми живі! Якби ми могли їх урятувати, тоді інша річ, ми все зробили б для цього, хоч би й самі загинули, коли нам чогось забагнеться, ми все зробимо, таку вже маємо вдачу. Ми майже нічого не боїмося, хіба що смерті, та тут бере гору не розум, а тіло.
Але наших товаришів убито, ми нічим не змогли їм зарадити, тепер вони заспокоїлись а хто знає, що нас чекає попереду; отож ми байдикуємо, спимо чи жеремо, скільки нам у черево влазить, п'ємо горілку й куримо, аби тільки ці години не були такі порожні Життя коротке.
Усі фронтові жахи щезають, коли фронт залишається позаду. Ми женемо їх від себе вульгарними й похмури ми жартами; приміром, як хтось помирає, ми кажемо про нього, що він задом землю риє, і в такому стилі ми говоримо про все взагалі, це рятує нас від божевілля — поки ми так усе сприймаємо, ми здатні на опір.
Однак ми нічого не забуваємо! Усе, що пишуть у військових газетах про надзвичайний гумор солдатів, які, мовляв, одразу ж, тільки-но виберуться з-під шквального вогню, влаштовують собі вечірки з танцями, все це страшенна нісенітниця. Ми жартуємо не тому, що нам притаманне почуття гумору, ні, ми вдаємося до гумору через те, що без нього ми б загинули. Та надовго нам його не вистачить, наш гумор стає щомісяця дедалі похмурішим.
І я знаю: все, що тепер, поки ми на війні, потонуло в нас, немов каміння, після війни знову спливе на поверхню, ось тоді й почнеться боротьба між життям і смертю.
Дні, тижні, роки, що ми їх пробули тут, на фронті, ще раз повернуться до нас, і наші вбиті товариші повстають тоді з-під землі й підуть поруч із нами; ми матимемо ясні голови, ясну мету й підем пліч-о-пліч із нашими вбитими товаришами, несучи на собі фронтові роки, та проти кого ми підемо, проти кого?