Самотність у Дніпрі

Заходжу до соцмереж, і замість почуття приналежності відчуваю відчуженість. Соцмережі... Краще б назвати — мережі самотності. Розраховуєш на реакції, коментарі, а маєш лише пустку й тишу...

У такі моменти я заглядаю в розділ «Приховані запити». У мене там голі жінки й невиховані блогери. Нейкедні панянки, наскільки це можливо в мережах самотності, пропонують свої акаунти, де можна побачити максимум тілесної та душевної оголеності... І блогери, які, використовуючи штучний інтелект, звертаються до тебе, як чиновники в державній установі минулого з іншої реальності, або просто скидають допис зі збором... Мені здається, що нічого не робити з дописом про збір ефективніше, ніж просто скинути його комусь без жодного слова. 

Та в ці моменти я думаю: може, варто підтримати чийсь не належним чином прокомунікований збір? 

Перейду на профіль, раптом цікава людина, поставлю кілька лайків... 

Або подивлюсь на крихітні аватарки поширювачок нюшного контенту, можливо, щось вдасться розгледіти...

І от серед усієї цієї краси знаходжу сторіз із відміткою мого профілю — книга від мене стає першою книгою в бібліотеці нового мистецького простору в Дніпрі. Роман французького автора, який виграла засновниця простору в останньому моєму зборі-розіграші. Шкода, правда, що вона його не прочитала, а одразу відправила в бібліотеку, та нехай. 

Новий простір буде в приміщенні Річпорту. Звідти чудовий вигляд на річку й місто. Відчуваю, що коли простір відкриється (3 травня), то я там пропишусь як меблі...

Самотність... Більшість людей даремно її відчувають. Чи то пак не відчувають. Вони хочуть її відчувати. Грають у самотність.

Самотність може відчувати людина, від якої відмовилися друзі й родичі, і вона вимушена переїхати в інше місто. Та й там можна знайти нових друзів...

От від мене, наприклад, відмовилися родичі. Але я не кажу, що самотній. Що, в першій частині тексту казав? То я грався... Та й не родичі від мене відмовились, а я від них. Правда, потім й вони це зробили у відповідь. 

А з іншого боку — не відчувати самотність неможливо. Точніше, не бути самотнім. Ось так. Можна бути самотнім, але не варто відчувати самотність, чи принаймні комусь про це говорити... Та я не психолог, можете мене не слухати...

Неможливо не бути самотнім у нашому місті, у нашому світі. Це норма. Марно на це скаржитися.

Ми народжуємося самотніми (окрім близнюків), помираємо самотніми, і живемо самотніми. Людство — об'єднання самотностей з обмеженою відповідальністю.

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Філософія життя
Філософія життя@deni_look_in

Філософія життя Дениса Лукіна

879Прочитань
5Автори
33Читачі
Підтримати
На Друкарні з 19 квітня

Більше від автора

Вам також сподобається

  • Ґайд із закриття банок

    Щодня ми бачимо збори на нагальні потреби захисників, волонтерів чи постраждалих під час війни. Якщо ти завжди хочеш долучитися до спільної справи — тут ми поділимося, як можна це зробити безпечно і правильно.

    Теми цього довгочиту:

    Збір
  • v.b | Терпкий присмак нашого буття | цикл “абразія“

    Це історія про старість, яка памʼятає любов. Про вечір, що триває ціле життя. Про танець у світлі місяця, недопите вино й руки, що ще пам’ятають обійми. І про жінку, яка обирає залишитись — навіть коли мала квитки на прощання.

    Теми цього довгочиту:

    Проза

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається

  • Ґайд із закриття банок

    Щодня ми бачимо збори на нагальні потреби захисників, волонтерів чи постраждалих під час війни. Якщо ти завжди хочеш долучитися до спільної справи — тут ми поділимося, як можна це зробити безпечно і правильно.

    Теми цього довгочиту:

    Збір
  • v.b | Терпкий присмак нашого буття | цикл “абразія“

    Це історія про старість, яка памʼятає любов. Про вечір, що триває ціле життя. Про танець у світлі місяця, недопите вино й руки, що ще пам’ятають обійми. І про жінку, яка обирає залишитись — навіть коли мала квитки на прощання.

    Теми цього довгочиту:

    Проза