“Хто ти?” Мені не подобається це питання. Воно для мене нічого не значить. “Звідки ти прийшов і куди прямуєш?” — ось таке для мене найбільш значуще. Скажи мені звідки ти прийшов, і я буду знати хто ти. Розкажи, куди прямуєш, і я буду знати, ким ти хочеш стати. Дорога. Наш шлях — ось, що визначає людину. Чи навіть будь-кого іншого...
Звідки я? Я прямую із безлічі життів. Безлічі народжень та смертей. Із ненависті і любові. Не я вибирав ці життя, але я прийняв ці долі.
У кожного в житті є лише дві речі — його дорога і дім. Так ось: у мене є лише дорога. Безкінечна і непередбачувана. Ритуал дороги — це ритуал Вітру. Того, який нещадний до всього людського. Вітру-злодія, що краде у нас все, що ми цінуємо. Вітру-убивці... І я звик до смерті, і я прийняв її.
А куди ж я прямую? На це відповім вам так — я не знаю, що таке Дім.
— Ти знаєш, куди ти потрапив? — питає мене хтось із сутінків приміщення одразу при вході.
Я озираюсь по боках. Це схоже на якийсь бар. Кілька десятків відвідувачів, котрі ховаються у темряві. Вони щось випивають, перекидаються словами, немов гральними картами. Тихо звучить музика і бармен чомусь вкручує лампочку, котра щойно перегоріла над барною стійкою.
— Подібне на якийсь бар, — стинаю я плечами. — А ти що скажеш?
— Я не знаю. Я тут уперше... — розгублено торочить незнайомець, і я врешті бачу його округле, злякане обличчя. — Не знаю, як опинився тут. Чи спочатку я був поруч, а потім зайшов сюди?.. Це інший світ? Це сон?
“Новенький”, — подумав я і стомлено видихнув. Цього ще мені бракувало.
— Ні те, ні інше. Це місце, де збираються мандрівники. А взагалі, я не інформаційна довідка. Запитай на барі.
— У бармена? Він мені розповість?
— Хтозна.
Я рушив уперед, намагаючись обійти нав'язливого персонажа. Ніхто не звернув на мене увагу — всі тут були немов привиди самих себе. Нікому нема діла до чужих історій — кожен прагне пізнати свою власну.
— Доброго вечора. Налий мені рому, — попросив я у бармена, опинившись біля стійки.
Тут було найбільше світла і всі предмети набували невластивої для цього місця чіткості.
— Зараз буде, Буревій, — кивнув він і відвернувся.
— Буревій? — пролунав жіночий голос за моїм лівим ліктем, і я схилив голову. — Яке цікаве ім’я. Що воно означає?
Не поглянув у її бік, адже зустрітись очима — значить зав’язати розмову. А у цьому місці це нічим добрим не закінчиться.
— Ти не знаєш? Сильний вітер.
— Я знаю. Але чому ти носиш таке ім’я? Чи прізвисько.
— Воно має своє походження. Не збираюсь розказувати тобі історію свого життя.
Жінка поруч весело фиркнула:
— «Історію свого життя»! Ти смієшся? Ми не живемо. Ми всі тут мандрівники. Ти ж в курсі?
— Так, звичайно.
Бармен поставив переді мною склянку із ромом, і я швидко вхопився за неї. Проте, перш ніж скло торкнулось моїх губ, переді мною з’явилась жіноча рука із маленькою чаркою.
— Вип’ємо? — сказала вона, і тут я не втримався — повернув голову до співрозмовниці.
Починати розмову із чоловіком — це ще півбіди. Ти знаєш, куди вона може привести. Як правило, це буде просто ввічливий обмін кількома фразами. Зате розмова із жінкою — це зовсім інша історія. Ти ніколи, я повторюю, ніколи не знаєш, куди вона може тебе привести і чим закінчитись. Можливо, твоїм тріумфом, а можливо — гибеллю.
Вона дивилась на мене. Прямолінійно, я би сказав. Маленькі, вузькі губи, трохи привідкриті. Сірі очі і миловидне обличчя. Але руки її… говорили багато про що. Я помітив це, бо її рука була найближче до мене.
Що ж, Буревій, здається мені ти встряв.
— Вип’ємо, — похмуро кивнув я, і ми цокнулись склянками.
Вона спорожнила свою чарку одним махом. Скривилась, прикривши лице долонею, і стукнула склянкою по дерев’яному прилавку. Я надпив лише трохи рому.
— Повтори, будь ласка, — гукнула жінка бармену.
— Що ти п’єш? — запитав я.
— Це називається «шот». Ядерна суміш всякого алкогольного зла, яку треба випити одним махом.
— Зрозумів.
— Буревій, ти завжди такий похмурий чи лише по понеділках? — глузливо запитала вона.
— А як тебе звати? Ти не сказала.
— Мене? А хіба у нас є право на якісь імена? Ми проживаємо багато життів, але жодне не належить нам.
Я замислено гмикнув і зробив ще ковток рому. Бармен поставив повну чарку перед моєю співрозмовницею.
— Ти тут вперше… — глухо промовив я.
— Де «тут»? — перепитала вона і, квапливо схопивши чарку, відвела погляд.
— У Тур’ї.
Всім, хто тут вперше — страшно. Дуже страшно. Не так лячно помирати. Не так жахливо терпіти біль, переживати будь-яку втрату, як потрапляти у місце, про яке ти нічого не знаєш. Із безвиході у безвість, я би це назвав.
— Вип’ємо? — запропонував я, і вона кивнула.
Руки виказували її. Тонкі, вкриті жилами і сильні. Вони робили багато у своїй… вічності.
— Мене звати Сáмса.
Ці людські руки бачили пилюку і кров, терпіли садна та рани. Я міг поклястись у цьому.
— От і познайомились, — сказав я, допиваючи свій ром.
— Як ти сказав зветься це місце?
— Тур’я.
— А що це?
Я зітхнув. Як можна пояснити те, що не має пояснення?
— Це місце із якого все і в якого — все, — раптом пролунав голос бармена, котрий непомітно опинився поруч із нами.
Він виглядав молодо, зі смішними вусиками. Зрештою, вуса завжди мені видавались смішними. Імені його я не знав.
— Справжнє задзеркалля, — докинув той і кивнув на наша порожні склянки. — Будете ще?
— Ні, дякую, — хитнув я головою і підвівся.
Все одно у Тур’ї ніколи не сп’янієш…
— Зачекай! Ти куди? — схопилась Самса.
Я знову зустрівся поглядом із її сірими очима. Поганий знак. Чим закінчуються такі зустрічі із жінками?
— Мені час іти…
— Візьми мене із собою.
— Ні.
— Чому?
Я обернувся до дверей. Потрібно було негайно вшиватись і робити це без зайвих пояснень.
— Буревій, візьми її з собою.
Немов постріл у спину, прозвучала репліка бармена. Я обернувся і поглянув на цього вусатого мешканця потойбіччя. Важко було здогадатися, що у нього на гадці. Інколи я навіть думав, що це диявол власною персоною. Якщо він, звісно, існує взагалі.
— Куди я повинен її взяти?
— На свою дорогу, — усміхнувся той. — Туди, де досі ти був лише сам.
Я перевів погляд на Самсу. Вона чекала моєї відповіді. У цю мить мені здалось, що її рука тремтить. Вона боялась. Боялась, що я залишу її тут самою посеред невідомого. І раптом я зрозумів, що весь цей її хоробрий тон знайомства був лише прикриттям.
Від Буревія
