Розділ 1: Пробудження
Останній рейс відправлявся рівно о п’ятій вечора. Темрява осені вкутувала корабель, що, розкривши паруси, плив у невідомість. На пристані, серед шуму натовпу, стояв Лакс. У його руках був щільно стиснутий мішок золотих монет — платня за участь у дуелі, яку він мав провести перед королем Артуром IV.
Лакс відчував, як пальці ледь-ледь тремтять, але не від холоду, а від ваги відповідальності. Король, попри величний титул, здавався йому радше зухвалим глядачем, ніж правителем. Його високість часто влаштовував подібні змагання, запрошуючи на дуель найбідніших, з єдиною обіцянкою: “Переможеш — отримаєш нагороду, програєш — твоє життя нічого не варте”.
Лакс знав, що його суперник — людина небезпечна. Одягнений у важку броню, він не видавав жодних емоцій. Лакс же мав на собі лише зношену лачугу, яку купив за борг. Вона стискала плечі, натирала в паху й майже не захищала.
— Ну чого ти так повільно? — голос короля прорізав простір, як різак. — Починай, поки я не заснув.
Лакс підняв шпагу. Він думав про свою дружину Мері, яка просила не брати участі в цій авантюрі.
— Якщо ти програєш, хто годуватиме нас? — питала вона зі слізьми на очах.
— Я виграю, — відповідав Лакс. — Для тебе, для Спеті. Це єдиний шанс.
Суперник напав першим. Удар був стрімким, і Лакс ледь устиг ухилитися. Але наступний рух виявився точнішим — біль пронизав його тіло.
— Що ж, — сказав король із посмішкою, — може, привести хлопця, щоб додати тобі мотивації?
Ці слова вдарили сильніше, ніж шпага. Спеті стояв у кутку зали, і король поклав руку на його голову.
— Залиш його, негіднику! — крикнув Лакс. Його тіло наповнилося адреналіном. Удар за ударом, він поступово змінив хід бою.
****
Розділ 2: Буденність
Лакс прокинувся від спогадів, які переслідували його навіть у снах. Колись він був фехтувальником, але тепер працював писарем, виконуючи замовлення для місцевої газети. Здавалося, всі його мрії лишилися там, у пилюці арени, під посмішкою короля.
Поряд із ним жив Деніс — молодий, трохи самовпевнений чоловік, який не розумів тягаря минулого Лакса. Деніс працював кухарем у місцевому кафе, але мріяв про власний ресторан. Його життєрадісність контрастувала з пригніченістю Лакса, але саме ця різниця тримала їх разом.
— Деніс, ти вже прокинувся? — пролунав голос із кухні.
— Так, іду вже, — відповів Лакс, намагаючись зібрати думки.
Деніс приніс на кухонний стіл тарілку з хлібцями та омлетом.
— Ти виглядаєш так, ніби знову програв ту дуель, — пожартував він.
— Може, і програв, — відповів Лакс, — але я хоча б спробував.
Це була їхня невидима лінія зв’язку: обидва мали мрії, які постійно вислизали з рук, але обидва намагалися не втрачати віри. Деніс надихав Лакса рухатися вперед, навіть коли той сам не знав, куди йде.
****
Розділ 3: Туман
Того літа, яке Лакс згадував, його життя змінилося назавжди. Він повернувся додому після поразки на дуелі. Король, задоволений шоу, відпустив його, але забрав усе, що обіцяв.
Удома на нього чекала звістка: Мері більше не було. Вона поїхала, забравши Спеті.
— Чому ти пішла, Мері? Чому я не зміг утримати вас?
Одного зимового вечора, дивлячись у вікно, він побачив хлопця, який грався на снігу. Щось у його рухах нагадало йому Спеті.
— Деніс, — сказав Лакс, — а ти колись втрачав те, що було для тебе всім?
— Я не встиг. Моє “все” ще попереду. Але якщо ти впав, значить, треба піднятися.
Лакс замовк. Слова Денніса нагадували йому обіцянку, яку він дав синові: боротися до кінця, навіть коли здається, що вже нічого не залишилося.
****
Епілог
Ця історія — про втрати й спробу відновити себе. Лакс і Деніс — різні, але саме це дозволяє їм підтримувати один одного. Деніс бачить у Лаксі приклад боротьби, а Лакс — у Денісі відбиток того, що він сам колись мав: надії.
Разом вони рухаються вперед, попри всі труднощі, бо іноді навіть найтонша лінія зв’язку може стати опорою.
****
Лакс сидів у своїй маленькій кімнаті, гортаючи старий блокнот. На його сторінках були слова, які він колись не наважився озвучити. Він подивився у вікно, де виднілася фігура Денніса, який, звично посміхаючись, розставляв стільці перед кафе.
— Ти скоро до мене? — крикнув Деніс, помахуючи рукою.
— Зараз, тільки закінчу одну думку, — відповів Лакс.
Усміхнувшись, він закрив блокнот. Це був час змін, і навіть якщо минуле залишило рани, у майбутньому була надія. Він підвівся, зібрав свої папери та, зітхнувши, вийшов до друга.
Денніс зустрів його як завжди — із щирою посмішкою й оптимізмом, який іноді здавався невиправданим, але так потрібним Лаксу. Вони сіли за столик біля кафе, розпочинаючи ще один звичайний день.
— Ну що, готовий до нового сезону? — запитав Деніс.
— Тепер готовий, — відповів Лакс.
І в цей момент він зрозумів: навіть попри туман минулого, завжди є місце для ясності, яку приносить дружба і другий шанс.
