Сухожилля мої напнулися, як гілки сухого дерева,
що зігнулось над безмежжям провалля,
яке переходить у вічність.
Моя шкіра, суха й потріскана, як брунатна кора –
подряпини, що вишкрябав пазурами час,
видираючи юність шматками.
Моя особистість розколота, як стовбур після удару блискавки,
що прогриміла серпневого вечора
двадцять шостого.
Я зберігаю чужі таємниці, як дерево, біля якого плаче дитина,
яка виросте й проріже іржавим ножем
на ньому своє ім’я.
Дивлюся увись, як у дерево, що заздрить сузір’ю Лебедя.
Бо той полить до теплих вод реактора
Хмельницької Атомної Електростанції.
Я закінчу як дерево, що закохалося у свою Смерть.
Своїми вітами воно рахувало їй ребра,
повторюючи, що їй не вистачає п’яти.
«Не переживай, – відповідала Смерть.
Гробарі витешуть мені нові,
коли зламаю тобі хребет.
Я є,
як те старе дерево,
що росте і неодмінно впаде.
