Світ, який ми знали, не загинув у вогні. Він згас, як згасає вогонь в очах. Війна, що виснажувала нашу планету десятиліттями, залишила по собі не ядерні пустелі, а дещо набагато страшніше — хворобу, яку назвали Срібним Мором.
Він починався тихо. З малопомітних прогалин, наче дірок у тканині реальності: забуте слово, не згаданий факт. Наші спогади, як крихкі срібні нитки, рвалися одна за одною. Спочатку зникали дрібниці, потім — обличчя близьких. А потім — щось більше. Спогади про власну особистість.
Але це було лише початком. Коли розум ставав порожнім, порожнина заповнювалась чимось іншим. Наставала остання, найстрашніша фаза хвороби — метаморфоза. Тіло, позбавлене розуму, починало змінюватись. Руки видовжувались, пальці зливались у жахливі, кістляві лапи. Тіло витягувалось, стаючи худим і непропорційним. Шкіра навколо очей червоніла, а самі очі наливались кров'ю. Волосся випадало, і замість свідомості з'являвся лише один інстинкт — голод. Ці істоти, яких ми називаємо "Порожні", блукають руїнами, полюючи на будь-яку живу душу, що їм трапиться.
Коли міста перетворились на порожні кам'яні мавзолеї, а дороги заросли бур'янами, жменька тих, хто мав імунітет, сховалася від забуття. Ми, вцілілі, називаємо себе "Пам'яттю". Ми збираємо книжки, старі фотографії, карти, усе, що може нагадати нам про світ до Мору. Кожна сторінка — це щит, кожен знімок — це зброя проти забуття.
Я народилась вже після того, як світ стих. Моє життя — це пошуки і знання, які ми рятуємо від небуття. Я — донька Пам'яті, і це моя історія. Історія про світ, який помер, але який не можна забути. Бо якщо ми забудемо, то Срібний Мор переможе остаточно. Моє життя — це вічна боротьба: за минуле і за майбутнє, а ще проти монстрів-Порожніх і проти того ж фанатизму, що знищив світ, але не себе.
