25.11.2175 року. Околиці міста.
— 10 липня 2075 року, — тихий голос Естер, здавалося, лунав у порожнечі, як дрібний камінь, що падає в бездонну криницю. Вона читала з вицвілого, ледь живого клаптика паперу, який тримала з трепетом. — "Війни зайшли в глухий кут, і зупинитись ніхто не може, а продовжувати ресурси не дозволяють. Люди витиснули з надр землі майже всі запаси, а природа знищена. Рівень CO2 перейшов на такий рівень, що людина зі слабкими дихальними шляхами не може знаходитись на вулиці довше, ніж десять хвилин без засобів захисту. Світ гине через жадобу, ненависть та байдужість. І ми разом з ним. Кляті…"
Естер обережно опустила папірець на коліна, адже текст обривався. Відтоді, як світ зупинився, кожна така знахідка була для неї, як реліквія. Цей клаптик, що ледь тримався купи, був знайдений у руїнах старого, колись великого міста, де тепер панували лише морок та тиша. Вона знала, що ці слова, написані кимось, хто ще вірив у завтра, стали пророцтвом. Жадібність породила не лише екологічну катастрофу, а й вірус, що знищив саму пам’ять про неї. Срібний Мор став фіналом людської байдужості.
Естер провела рукою по запису, відчуваючи грубу текстуру старого паперу. Це був один із тих фрагментів, що її спільнота, "Пам'ять", цінувала найбільше. Залишки минулого, що пояснювали, чому вони опинилися тут. Не просто через вибухи чи хворобу, а через моральний розпад.
За її спиною, крізь розбите вікно, пробивалося тьмяне, звичне для цього світу, жовтувате світло. Повітря було важким і сірим. Вона могла сидіти тут годинами, слухаючи лише шепіт вітру та власне дихання. Бо за межами цієї кімнати світ був сповнений Порожніми, безмовними монстрами, що колись були людьми. І вона знала, що рано чи пізно їй доведеться знову вирушити в ці руїни, щоб знайти ще хоч один фрагмент втраченої історії, ще одну частину світу, який вони не врятували, але який мусять пам’ятати.
Поблукавши ще трохи по руїнах будинку, Естер зібрала свою здобич. Обережно склала до рюкзака декілька книг — посібник з анатомії та збірку віршів, що дивом збереглися. До них додався пошарпаний шкіряний щоденник, чий автор, як і багато інших, тепер став лише частиною Срібного Мору. Найціннішою, мабуть, була невелика скляна куля з білим снігом, яка колись, у минулому світі, була лише дитячою іграшкою, а тепер стала безцінним артефактом.
Вона кинула за плече важкий рюкзак, який тримав у собі не лише книги, але й трохи сухих консервів та шматок цупкого одягу. Вийшовши на вулицю, Естер відчула, як повітря стало густим і важким, наповнившись смородом гниття та чогось гіршого — солодкуватого запаху крові. Атмосфера, здавалося, завмерла. Навіть пил, що завжди кружляв у мертвому місті, нерухомо застиг у повітрі.
Раптом тишу розірвав звук, що нагадував скрегіт металу по склу, перемішаний із жахливим, високим сміхом, як у гієни. Це був бридкий, нелюдський звук, що прорізав шкіру й проникав до самих кісток. Порожні були близько.
Вони не бачили, але чули. Вони не думали, але нюхали. Їхній інстинкт, єдиний, що залишився після метаморфози, спрацював. Естер відчула це в самій атмосфері — запах її життя привабив їх, як світло приваблює нічних метеликів.
Не зволікаючи, вона кинулась тікати. Не озираючись, не намагаючись знайти джерело звуку. Лише вперед, геть з руїн, поки цей бридкий сміх не перетворився на переслідування, а її тихий порятунок — на відчайдушну гонитву.
Відірвавшись від Порожніх, Естер захекано піднялась на невеликий горб. Серце калатало в грудях, як шалене. Звідси, з висоти, відкривався похмурий краєвид на місто, що колись було центром життя, сповненим метушні, радості та смутку. Тепер це були лише кам'яні джунглі, в яких лунав шум її власного бігу.
Вона зупинилась, намагаючись нормалізувати дихання. Її погляд ковзнув донизу, і вона побачила, як Порожні, втративши її слід, почали повільно, незграбно повзти назад у глибину руїн, де вони існують. Їхні худі, витягнуті силуети зникали між покинутими будинками, наче тіні, що розчиняються в сутінках.
Естер відчула, як хвиля гніву накотилася на неї, змішавшись із розчаруванням.
— Кляті Порожні, — прошепотіла вона, стискаючи кулаки. — Через вас нічого не дослідила.
Це була не просто злість, а відчай. Кожен втрачений день, кожна зірвана вилазка — це був програний бій із забуттям, адже вони, "Пам'ять", мусили рятувати залишки минулого. Залишати це місце з порожніми руками — справжня поразка.
Вона перекинула рюкзак зручніше на плечі, відчуваючи його вагу. Сонце вже схилилось до обрію, і його тьмяне, звичне жовтувате світло ледь пробивалося крізь важке, сіре повітря.
— Доведеться повернутись. Скоро сяде сонце, — промовила вона вголос.
Порожні ставали активнішими в темряві, і ризикувати залишатися вночі в місті було занадто небезпечно. Кинувши останній, сповнений жалю погляд на мертве місто, що колись було колискою цивілізації, вона повернулася і пішла в глиб синього, наче нічне небо, лісу. Його дерева, з витягнутими гілками, що не конкурували за світло, створювали заплутаний, майже сюрреалістичний лабіринт.
Дорога до табору була вже знайомою, второваною стежкою, що вела до наметів, які розбили Гершель та Селест. Їхня невелика спільнота — трійка друзів, що об'єдналися п'ять років тому, коли Естер було двадцять, — знайшла прихисток на старому маяку. Кожної теплої пори року вони відправлялися у подорож, щоб зібрати матеріали, артефакти минулого.
Підходячи до табору, Естер помітила, як в глибині синього лісу промайнула біла тінь. Вона миттєво завмерла, її погляд застиг у гущині дерев, напружено очікуючи, що в будь-який момент на неї вискочить Порожній. Уява малювала жахливий силует, але ліс залишався мовчазним.
— Гей, з тобою все гаразд? — гукнула Селест, що вийшла з-за намету. Вона побачила, як Естер стоїть нерухомо, наче вросла в землю, і її занепокоєння було щирим.
— А... так, — Естер відійшла від остовпіння, намагаючись, щоб її голос звучав спокійно. — На жаль, я нічого не знайшла. Ці кляті Порожні завадили.
Вона кинула рюкзак на землю, і з нього долинув глухий стукіт скляної снігової кулі. Селест, бачачи її втомлений і розчарований вираз обличчя, зрозуміла все без зайвих слів.
— Не переймайся, — сказала вона, підходячи ближче. — Ходімо, поїмо. Гершель уже розкладає вечерю.
Селест лагідно потягнула її за руку до багаття, де сидів Гершель. Його спокійна постать, що розкладає їжу по тарілках, була для Естер, як надійний маяк. Їхнє маленьке вогнище було єдиним джерелом світла та тепла в цьому небезпечному світі, де вічне жовтувате небо ніколи не відкривалося повністю.
Дівчина слухняно пішла за подругою до багаття і сіла на імпровізований стілець, зроблений із поваленого синього дерева. Вона подивилась на Гершеля, який вміло розкладав смажену рибу по тарілкам.
— А ви чим займались тут цілий день? — запитала Естер, відчуваючи, що її роздратування після невдалого походу починає відступати.
— Ну, я, як бачиш, виловив нам риби на вечерю, а ще розбив намети, — відповів Гершель.
Його тон був різкуватий, але за цим ховався спокій. Він був високим, м’язистим хлопцем, якому на момент знайомства з Естер було двадцять три. Тоді він врятував її від Порожнього, що підкрався зі спини, і з того часу вони стали нерозлучними. Його похмурий та різкий характер гармонійно поєднувався з саркастичним характером дівчини.
— Ого, яка продуктивність! — вигукнула Естер, поклавши руки на пояс. — А я думала, що ти просто медитував на тлі апокаліпсису.
— Ви, як завжди, — обурилась Селест. Вона сіла поруч з Естер і простягнула їй тарілку з рибою, її добрі очі, в яких відбивалося полум'я, сяяли легким докором.
Естер з Гершелем переглянулись і засміялись, вони любили її натуру, трохи наївну та безмежно добру, через що вони часто потрапляли в пригоди. Вони зустріли вісімнадцятирічну Селест через два тижні після знайомства між собою. Дівчина ховалася в сміттєвому баку від Порожнього та гірко плакала. Гершель, недовго думаючи, відволік монстра на себе, доки Естер діставала дівчину. Так після порятунку, Селест прибилася до них, і в подорожах їх стало троє.
Заспокоївшись, друзі взялися за вечерю. Наступні хвилини пройшли в тиші, яку порушували лише потріскування багаття та звуки з синього, густого лісу. Небо потроху почали вкривати тихі зорі, а подекуди було чути крик сови. Тіні ставали темнішими та глибшими, і світ навколо почала огортати темрява ночі.
Естер, поки їла, вносила нотатки у свій щоденник, який завжди носить із собою. Друзі звикли, що вона завжди під час вечері щось писала, тому завжди знаходили, про що поговорити, не турбуючи її.
— Сьогодні я бачив щось дивне, — заговорив Гершель. — На півночі. Здавалося, ніби там горить світло.
Селест, досі жуючи, витріщила очі.
— Світло? Хіба таке можливо? — вона витерла рот рукавом.
Естер, відірвавшись від щоденника, на мить задумалася, а потім закрила його, поклавши поруч із собою.
— Я сьогодні також бачила щось дивне. Білу тінь. Можливо, це не Порожній був, а...
— Можемо потім піти й подивитись, але зараз треба ховатись, бо Порожні скоро розлізуться по околиці, — промовив Гершель, домиваючи свою миску. Він був завжди практичним, його слова — без зайвих емоцій.
Забравши старий посуд у дівчат, він помив його, витер і дбайливо сховав. Намети були розташовані так, щоб утворити трикутник. Це була їхня відпрацьована роками схема. Кожна з дівчат залізла до своєї, а Гершель тим часом загасив багаття, ретельно присипавши вугілля землею, і натягнув тент поверх наметів.
Таким чином, між трьома входами утворився невеликий, але затишний простір. Тут вони склали всі свої речі, щоб вони не привертали уваги. Таке розташування наметів та накриття їх допомагало гарно замаскуватися від Порожніх і не привертати зайвої уваги в нічному синьому лісі, що оживав з настанням темряви.
Усередині свого намету Естер лежала в повній темряві, вдихаючи вогкуватий запах землі. Вона чула, як Гершель вовтузиться назовні, присипає тент землею перемішаною з попелом, щоб до монстрів не доносився запах живої плоті, а потім, як він заліз у свій намет. Тихо, в повній тиші, вони всі чекали, поки ніч не мине.
