Хто я або що я? Цим питанням задаються багато людей.
У своїй сьогоденній практиці я стикаюся з таким поширеним міфом: “Війна розставила всі крапки над «і»”.
Але ні. Це так не працює, на жаль. Для більшості людей повномасштабна війна була і продовжує бути неабияким стресом. А як ми з вами знаємо, де стрес, там і регрес. І чим більше навантаження на психіку (причому розмір такого навантаження дуже індивідуальний, до речі), тим глибший регрес. Як це дає ілюзію вирішеності та повноти розуміння того, що відбувається назовні?
Якщо ми помічаємо, що є регрес, то залишається питання: в який стан, а точніше, яку частину своєї психіки людина жертвує. На алтар “енергетичності” стану йдуть усі ті структури, які є найбільш енергозатратними, а точніше, все невротичне ядро. Це та частина, яка відповідає на питання “який я відносно інших?” на користь швидкої й доволі чіткої відповіді “хто Я”. Причому ця відповідь не терпить подвійної трактовки.
Яскравий приклад — в окопах немає композиторів, математиків, пекарів… в окопі всі воїни. Ти не маєш розкоші бути ще кимось. Бо якщо будеш — тебе вб'ють. Вбити пивовара значно легше, ніж воїна.
І для окопу ця логіка працює. Ти регресуєш, щоб вивільнити всі ресурси для однієї мети — перемогти і не бути вбитим. Ось тільки в нормальних умовах це не працює так само ефективно, бо більшість людей не вміє швидко перемикатися між ролями. Замість того, щоб навчитися уживатися з усіма недоліками кожної ролі, вони хочуть залишитися назавжди в одній.
Як це працює на мені
Класичний приклад — ролі, від яких ми не можемо позбутися ніколи, або які все одно залишаються з нами через усе життя: приналежність до статі, національності, професії. Так склалося, що я одночасно чоловік, офіцер запасу, українець, психотерапевт, IT-фахівець, сексолог і ще багато хто. Розглянемо детально ситуацію регресу з вивільненням ресурсу та максимальне використання психічного ресурсу для перебування в багатьох ролях.
Коли навесні минулого року, взявши дрон під пахву, я поїхав до Харківської області, це було рішення Чоловіка, Українця, Військового. Все.
Це рішення було абсолютно неприйнятним для психотерапевта — я мусив передати своїх клієнтів колегам. Як син, я завдав багато страждань матері. Як IT-фахівець — покинув команду і не виконував своїх обов’язків. Як сім'янин — залишив дружину і проміняв тепле ліжко на холодний підвал сільської школи.
Це дало багато ресурсу, дуже багато.
Бо до цього я ніколи не займався військовою справою в тій мірі, яка була потрібна. Я не був пілотом дрону, не вмів бігати в броні та касці, розрізняти на слух виходи/приходи і калібр. Я всьому цьому навчився дуже швидко саме завдяки тому, що був тотально Військовим і Пілотом БПЛА. Все. Крапка.
Я свідомо не допомагав з комп'ютерами людям, з якими ділив притулок. Не пропонував поговорити, якщо не просили. Не писав коханій по 20 разів на день і не дзвонив матері. Це окриляє і дає такий притік сил, що можна зрушити гори. Цей стан нівелює брак навичок ентузіазмом до того, що ти робиш.
Але є одне “але”…
Якщо у вас не було досвіду такої аскези, це може створити ілюзію, що так може бути завжди. На жаль, це неможливо.
Дуже швидко на дорогах потрібно було повертати ідентичності Водія і Громадянина. Це дратувало, бо Військовий хотів їздити як раніше і не звітувати поліцейському десь у Хмельницькій області, куди і навіщо я їду. Потім треба було організувати обіг відео між підрозділами розвідки, і я повернувся до ролі IT-фахівця. І це все потребує ресурсу.
І суб'єктивно це може сприйматися як відсутність ресурсу, але насправді це не так. Поясню чому.
Я як Військовий не можу максимально ефективно використовувати всі свої сили, бо не вкладався у це 20 років. І хоч витратити все можна, ефективність буде невисокою через брак навичок, які треба було здобувати раніше. І, оскільки я не планую бути військовим після Перемоги, в глибині душі я все одно чіплятимусь за свої справжні бажання. Це буде заважати.
Ще один важливий момент: ось це “недотягування” до якоїсь із ролей — це також специфічний ресурс. Той справжній рушій, який веде людину вперед, а не дика сила, яка вивільняється, коли ти скидаєш з себе соціальні маски.
Тому закликаю вас завжди пам'ятати, що ви — це не роль у суспільстві, а той, хто приміряє ці ролі. Так, кожна ідентичність має свої правила, переваги й обов'язки, і часом буває важко знайти себе серед них. Але це можливо і потрібно робити. Якщо відчуваєте, що потребуєте в цьому допомоги, запрошую до себе на консультацію і в терапію. Підберемо час і формат.
Травень 2023. Рік у війську
#психоаналітиквЗСУ
You Are Not What You Do. What You Do is You
Who am I, or what am I? This is a question many people ask themselves.
In my daily practice, I encounter a widespread myth: "The war has put everything in its place."
But no. That's not how it works, unfortunately. For most people, the full-scale war has been and continues to be a tremendous source of stress. And as we know, where there is stress, there is regression. The greater the psychological burden (and the size of that burden is highly individual, by the way), the deeper the regression. How does this create the illusion of clarity and full understanding of what's happening outside?
If we notice that there is regression, the next question is — into what state, or rather, which part of one's psyche does a person sacrifice? What goes on the altar of “energy efficiency” are all those structures that are most energy-consuming, specifically the neurotic core. This is the part that answers the question "What am I in relation to others?" in favor of a quick and quite clear response to "Who am I?" This answer tolerates no ambiguity.
A vivid example — there are no composers, mathematicians, or bakers in the trenches… in the trench, everyone is a soldier. You don't have the luxury of being someone else. Because if you are, you'll be killed. It's much easier to kill a brewer than a soldier.
And for the trench, this logic works. You regress to free up all resources for one goal — to win and not be killed. However, in normal conditions, this doesn't work as well, because most people don’t know how to switch between roles quickly. Instead of learning to coexist with the flaws of each role, they want to stay in one role forever.
How this works for me
A classic example — the roles we can never completely discard, or that remain with us throughout life: gender, nationality, profession. It so happens that I am simultaneously a man, a reserve officer, a Ukrainian, a psychotherapist, an IT specialist, a sexologist, and much more. Let’s take a closer look at the situation of regression with the release of resources and the situation of maximizing mental resources to occupy many roles.
When last spring I took a drone under my arm and went to Kharkiv region, that was a decision made by the Man, the Ukrainian, the Soldier. Period.
This decision was completely unacceptable for the psychotherapist — I had to transfer my clients to other colleagues. As a son, I caused my mother a great deal of suffering. As an IT specialist, I left my team and didn’t fulfill my duties. As a family man, I left my wife and traded a warm bed for the cold basement of a rural school.
This gave me a lot of resources, a lot.
Because before that, I had never engaged in military affairs to the extent that the situation required. I wasn’t a drone pilot. I didn’t know how to run in armor and a helmet or distinguish artillery by sound. I learned all of this very quickly, precisely because I was totally a Soldier and a UAV Pilot. Period. End of story.
I deliberately didn’t help with computers for the people I shared shelter with. I didn’t offer help unless asked. I didn’t text my beloved 20 times a day, and I didn’t call my mother. This feeling lifts you up and gives such a surge of energy that you can move mountains. It compensates for the lack of skills with enthusiasm for what you’re doing.
But… there is a “but”…
If you’ve never had experience with such asceticism, it may create the fantasy that it can always be like this. Unfortunately, that’s impossible.
Very quickly, on the roads, I had to bring back such identities as Driver and Citizen. This was very irritating, because the Soldier wanted to drive as before and not report to the police in some town in the Khmelnytskyi region about where I was going and why. Then, I had to organize the exchange of video data between intelligence units, and I wiped the dust off my IT Specialist role. And all this requires resources.
Subjectively, this can feel like a lack of resources, but in reality, it’s not. Let me explain why.
As a Soldier, I cannot fully master all my strength. Simply because I hadn’t been investing in this for the last 20 years. Sure, I can use up all my energy, but my efficiency will be low due to the lack of skills that I should have developed earlier. And, because I don’t plan to be a soldier after Victory, deep down, I will still cling to my real desires. And that will interfere.
Another important point: this "falling short" in one of the roles is also a specific resource. That true driving force that pushes a person forward, not the raw and wild strength that is released after you shed all the burdens of social masks.
Therefore, I urge you to always understand that you are not just a role in society, but the one who tries on those roles. Yes, each identity has its own rules, advantages, and obligations, and sometimes it can be hard to find yourself among them. But it is possible and necessary to do. And if you feel that you need help with this, I invite you for a consultation and therapy. We’ll find the time and format.
May 2023. A Year in the Military.
