Хто які розваги любить. Хтось хоче побачити всі популярні туристичні локації міста та пробігтися по торгових центрах, хтось має відвідати мішленівські ресторани чи найвідоміші ізакаї, комусь цікаві клуби або театри. Майже у всі ці місця я теж іноді заглядаю, але по-справжньому цікаво мені там, де видно життя людей, де відчуваєш, як воно влаштоване. Мій список “must see” багатьох відверто дивує.
Якщо ви готові хоча б віртуально походити зі мною по моїх “Хочу туди!”, буду рада компанії.
Сьогодні я йду на Токійський блошиний ринок.
Я прожила у Києві трохи більше 20 років, і Київську барахолку знаю, так би мовити, у динаміці. Це колоритне місце для мене чимось схоже на живий археологічний зріз з яскравими культурними шарами епох і характерів. Гуляючи там, ніколи не втрачаєш цікавості та не перестаєш дивуватися. Саме тому Токійський блошиний ринок потрапив у топ мого списку “must see”.
Як і наша барахолка, що чекає на вас майже кожної суботи та неділі, Токійський міський блошиний ринок (Tokyo City Flea Market, або Oi Racecourse Flea Market) радий зустрічати відвідувачів практично кожні вихідні, практично. За часом його роботи можна слідкувати на офіційній сторінці у Інстаграмі (https://www.instagram.com/tokyocity_fleamarket) або на офіційному сайті (https://trx.jp). Дати проведення оголошують на місяць - два вперед. Я потрапила сюди з другої спроби, бо першого разу не дочитала уважно саме про дати.
Токійський блошиний ринок - найбільша барахолка Японії (до 500 продавців), котра працює на регулярній основі з 1996 року. Звісно, у такому величезному місті є й інші, але вони зазвичай проводяться не регулярно та мають значно менший розмах.
Місце проведення - Oi Racecourse, він же - Tokyo City Keiba - іподром у Шінагаві, розташований зовсім поруч з аеропортом Ханеда, у 5 хвилинах пішки від станції монорейки Ōi Keibajō Mae.
Токійська монорейка
Їхати туди не менш цікаво, ніж гуляти по барахолці.
З часом звикаєш до того, що залізничний транспорт у Токіо курсує у два, три, а інколи навіть чотири поверхи, але коли їдеш на чомусь нестандартному вперше, вражень все одно багато.
Лінія Токійської монорейки пролягає вздовж західного узбережжя Токійської затоки і сполучає станцію Хамаматсучо з терміналами аеропорту Ханеда та має 11 зупинок на маршруті протяжністю 17,8 км.
Токійська монорейка, побудована 1964 року, належить до типу straddle-beam, або як її ще називають, Alweg. Саме вона протягом десятиліть була найбільш завантаженою монорейковою лінією у світі.
“Alweg” - це назва німецької дослідницької компанії, яка розробила даний тип транспорту, у результаті чого перетворилася на збірне поняття, як свого часу сталося, наприклад, з більш відомою компанією “Xerox”.
“Alweg” проіснували всього 11 років, проте їх технологія 1960 року була ліцензована компанією “Hitachi Monorail”, яка по сьогодні продовжує будувати монорейки такого типу по всьому світу.
Straddle-beam - це монорейкова система, у якій потяг рухається, охоплюючи балку, що виконує роль рейки. Балка, зазвичай виготовлена з бетону або сталі та розташована посередині між колесами поїзда. Така конструкція робить систему дуже стабільною в цілому та стійкою до бокових поривів вітру зокрема. Це важливо, адже монорейка їде не по землі.
Ці потяги нагадують мені шустру гусінь.
Монорейка Alweg ідеальна для складних місцевостей, де маршрут має велику кількість кривих і поворотів, бо займає менше простору, ніж традиційні двоколійні системи.
Шість вагонів рухомого складу Токійської монорейки рухаються по верхній частині балки зі швидкістю до 80 км/год. на “невидимих” колесах, а бічні спрямовуючі колеса стабілізують рух, запобігаючи сходженню потяга з рейки. Пасажирів всередині на поворотах добряче хитає. Відчуття схожі на американські гірки у мініатюрі, бо вагон хилиться на бік.
Через таку конструкцію колії сидіння у вагонах розташовані по-іншому, а підлога має значні перепади висоти.
У кожному вагоні є спеціальні місця для багажу, бо більшість людей їдуть у аеропорт.
Ну і не можу не відмітити, що цей вид транспорту екологічний, має низький рівень шуму та викидів, бо працює не на паливі, а не електриці.
Токійський блошиний ринок
Отже, отримавши масу вражень від дороги, виходжу на станції
Oi Keibajo Mae та практично одразу розумію, куди мені йти.
Блошиний ринок працює з 9:00 до 14:30, я на станції десь о 12. Людей чимало. Хтось, як і я, тільки ще йде туди, але вже багато хто й повертається. І всі вони - з торбами чи торбочками. Це викликало у мене цікавість з кількох причин.
По-перше, ми завжди порівнюємо нове з уже отриманим раніше досвідом. Так от у Києві не так. Більшість людей по барахолці просто гуляє або купує щось невеличке, що можна сховати, наприклад, у рюкзак. А тут пакети?
По-друге, Токіо - величезний мегаполіс у надсучасній країні - технології, вуличні вогні, мода. Так воно у певній мірі і є, і так ми його собі уявляємо. А тут пакети з барахолки? Що вони там продають?
Я живу у Токіо вже 8 місяців і за цей час зрозуміла для себе, що мої уявлення про Японію були розмитими та досить узагальненими. Чесно кажучи, не те щоб я раніше взагалі багато думала про Японію.
Я потрапила сюди у певній мірі не заплановано, це не було моєю мрією чи навіть метою. Мене запросили на роботу на хороших умовах, і я погодилася. Схоже, життя вирішило, що я маю побути тут.
Усе, що я знала про Країну сонця, що сходить, якраз лежить у сфері технологій, екології та наукового прогресу. Ну, ще трохи про культуру, дуже загально. Про те, як люди живуть тут насправді, я ніколи не роздумувала. Навіть коли вже знала, що їду сюди, теж не витрачала багато часу на читання. Я зазвичай дію за принципом “слідуй за цікавістю” і планую виключно базові організаційні та побутові моменти.
А люди тут, в цілому, живуть так само, як і скрізь: працюють (дуже багато), прагнуть заробити на хоч маленьке, але власне помешкання, виховують дітей або турбуються про домашнього улюбленця, просять богів про щастя і безпеку, відкладають на подорожі, люблять смачно поїсти та купити щось для себе приємне, хворіють.
Токіо - дуже дороге місто, особливо для місцевих. Через низький курс єни Японія останніми роками стала надзвичайно привабливою для туристів, але це відчутно вдарило по благополуччю самих японців. Так, наприклад, у 2020 році 1 долар США коштував 100 єн, а станом на зараз коштує аж 144 єни. Здешевлення державної валюти на більш ніж 40% всього за 4 роки непоміченим пройти не може.
А ще японці справді дуже екологічні. Мені це тут надзвичайно подобається, бо виглядає і видається таким природним!
Вони турбуються про довкілля і все живе у ньому не тільки тому, що на їх островах мало місця, а, в першу чергу, тому що вони так виховані і так мислять. За весь той час, що я тут, я жодного разу не бачила, щоб місцева дитина кинула на вулиці сміття чи зірвала і кинула під ноги якусь рослину. У розрізі такого світогляду культура ресайклінгу та користування вживаними речами виглядає дуже логічним шматочком мозаїки.
Зразу відповім на ваше питання: так, тут є секонд-хенди, хоч вони і не такі масові, як у нас. Також тут дуже багато магазинів вживаної техніки, що скуповують її з рук, оглядають, ремонтують та продають з власною гарантією. Ну і барахолки, пересувні базарчики, приватні маленькі лавки з товарами, про які важко зразу сказати, це ще хлам, чи вже антикваріат.
Мені важко судити, у якому співвідношенні описані вище причини роблять вклад у мотивацію місцевих людей їхати на барахолку раннім ранком вихідного дня, але побувавши там, можу сказати точно, людям там подобається. Це 100% не просто нужда чи спосіб зекономити, це модно та весело.
А коли я далі покажу трохи фото скарбів, які там можна знайти, ви, сподіваюся, зрозумієте, чому там гуляє так багато місцевої молоді та іноземців і чому там була я.
У дні проведення блошиного ринку іподром закритий, все дійство проходить на його величезній парковці.
Ті, кому пощастило зайняти місце на першому поверсі її двоярусної частини, мають не просто площу під ногами, а ще купу балок, виступів, решіток, на яких можна красиво розвісити та ефектно розкласти свій товар.
Зверніть увагу на розмір торбинок у руках цієї щасливої пані. Саме такими робить людей Токійський блошиних ринок.
Ті ж, кому не вистачило місця під накриттям, утворюють торгові ряди з прилавків, облаштованих на основі автомобілів та розкладних меблів під відкритим небом.
Люди сидять прямо у машинах, обідають, читають, спілкуються з покупцями. Багато хто привозить з собою своїх собачок, і ті допомагають працювати.
Дрібні песики тут - це окрема сфера життя і любові місцевих жителів. Тримати велику тварину у Токіо надзвичайно накладно, а малі породи - те, що треба. Люди ставляться до них з неймовірним захватом, ніжністю та турботою, а малі відповідають взаємністю і демонструють дивовижну вихованість.
Хто не знає, я не люблю собак. Не люблю за їх непердбачуваність, неврівноваженість, необгрунтовану агресивність та страшенну невихованість багатьох їх господарів. Дрібні собачки зазвичай найгавкучіші та їм є найбільше діла до того, куди їх не просять, а господарі вважають це нормою і все дозволяють та виправдовують.
Так от у Токіо маленькі собачки мені подобаються. Не те, щоб я їх тут дуже полюбила, але вони у мене викликають переважно позитивні емоції. Вони спокійні, тихі, грайливі та лагідні. Так і хочеться сказати, що вони чемні. Як і їх господарі, котрі поважають особистий простір і спокій оточуючих. Ви практично ніколи не побачите у Токіо собаку, спущену з повідка, або собаку, яка біжить чи навіть стрибає на перехожого без його на те попередньої згоди. Так само як і навряд чи зустрінете господаря, який не прибере за своїм улюбленцем чи дозволить йому бігти і ставити на вас лапи, якщо ви самі не проявите на те ініціативу. Пишу це для того, щоб ви могли уявити та краще зрозуміли, наскільки тут інші люди, наскільки по-іншому японці сприймають світ.
Третя частина ринку розташована на другому ярусі парковки. Судячи з кількості торгових точок, це найнезручніше місце.
На Токійському блошиному ринку можна знайти практично все. Тут продається дуже багато різноманітного одягу,
взуття,
є натуральне та штучне хутро.
На останнє молоді дівчата злітаються, як мушки на мед.
Переважна більшість речей у відмінному чи дуже хорошому стані.
Є тканини, нитки та швейні дрібнички,
посуд,
декор,
статуетки,
м’які іграшки,
сумки.
Тут можна купити музичні інструменти, наприклад, гітари,
стареньку, вже майже вінтажну, техніку,
інструмент,
постери,
Санту Клауса
та навіть маски
і вже практично статуї.
За кадром лишилися гори посуду, ковдр, купи прикрас, годинників, ременів, дрібного обладнання, перехідничків тощо. Важко в це повірити, але навіть білизни, яку активно купують.
Є прилавки, які, здається, торгують просто усім підряд.
Ну а з зовсім дивного можна, наприклад, купити підкову на щастя.
Людей багато, час летить непомітно. І покупці і, звісно, продавці проводять на ринку як мінімум кілька годин, а то й цілий день. Для тих, хто зголоднів чи втомився, організований пересувний фудкорт з вуличною їжею. Поруч є чистий і, само собою, безкоштовний туалет. Така собі зона комфорту та підзарядки. Тут можна посидіти, відпочити, перекусити, щоб з новими силами далі гуляти по барахолці.
Ну і наостанок хочу показати річ, яка мені видалася цікавою через свою незрозумілість. На той момент я взагалі не знала, що це.
Танцюючі ляльки Токушіма одорі - це традиційні японські ляльки, виготовлені з бамбука. Вони зазвичай зображують танцюристів у танці Ава-одорі (阿波踊り).
Ава-одорі - один із найвідоміших танцювальних фестивалів Японії, що проходить у серпні у префектурі Токушіма. Під час фестивалю тисячі людей у яскравих традиційних костюмах, танцюючи, рухаються вулицями міст префектури. Бамбукові ляльки відображають цю атмосферу і є частиною культурної спадщини регіону.
Особисто мене вразило, наскільки фігурки дрібні та деталізовані. Наскільки вони одночасно нагадують людей та на них не схожі. Вони ніби такі прості, проте настільки динамічні у своїх статичних позах, що, здається, варто тільки на секунду відвернутися, як вони й справді почнуть танцювати.
Виготовлення цих ляльок — це давнє ремесло, яке передається у сім'ях майстрів Токушіми з покоління у покоління. А ось такі вітринки, виявляється, - популярні сувеніри.
Словом, атмосфера блошиного ринку колоритна та дуже жвава. Час летить непомітно.
І знаєте, я теж повернулася додому з чималою торбою щастя.
У мене з’явилася хороша, тепла та зручна, з вигляду абсолютно нова двостороння куртка за 1500 єн. Мені її не вистачало, бо нових таких я поки не знайшла (тут ще досить тепло), а тонші, в яких я взимку буду мерзнути навіть тут, коштують у мережі магазинів UNIQLO від 15 000 єн.
На вигляд зовсім новенький величезний теплий шарф, або навіть ціла накидка, що коштувала мені всього 300 єн, буде гріти мене не одну холодну зиму.
Ну і традиційні керамічні квадратні тарілочки з зображенням стебел бамбуку, по 300 єн кожна, що підніматимуть мені настрій за вечерею.
Словом, я ані трохи не пожалкувала, що зранку у суботу прокинулася раніше та поїхала через півміста, щоб все ж таки знайти це унікальне місце.
