Сільвер переїхав від матері та відчима до Кенді і почав нове життя. Правда він через свою самооцінку парився чи зможе виправдати її очікування і чи не дарма взагалі вони перейшли на цей етап після того, коли вона сказала, що хоче щоб він жив з нею.. але вона його переконувала 200 разів що впевнена на всі сто що мінусів сумісного життя не бачить взагалі. Хоч насправді це було не так просто — пристосуватися до всього, але Кенді щиро вірила, що все буде наадчудово. Вона мрійниця.
Сільвер хотів домовлятися про зобов'язання по квартирі і не знав що на себе брати: хотілося і прибирання, і готування їжі, іноді миття посуду, щоб не бути нібито "тим, кого Кенді не так варта", та Кенді сказала, що якщо він хоче — може брати на себе тільки прибирання, за все інше паритися поки не треба.
— Ну що? — Весело запитала дівчина, коли Сільв розбирав свої речі. — Я так чекала цього, ти не уявляєш!
— Уявляю, — усміхнувся Сільвестер. — Боже, а добре, що я подалі від предків, — він зітхнув. — Тому теж радий, з одного боку. А з іншого, ну ти розумієш. Нервую трохи.
— Все буде гаразд!~
— Де можна речі скласти?
— Секунду. — Вона відчинила шафу. — Отут, я спеціально місце звільнила. Але тепер у мене трошки тут безлад. Ніяк не можу прибратися... Я збиралася, але... ну, неважливо! Не хочеться.
— То може я...? Мені не складно.
— Ой, потім, якщо можеш.
— Добре.
...
— М.. Ти все тут так гарно прибрав. Але я не можу знайти свою кофтину.
— Ти про яку?
— Така фіолетова.
— Зараз знайду. Вибач.
— За що ти вибачаєшся, як такі гарні порядки понаводив?!
— Ти.. рада?
— Ще як, дякую!
— Звертайся.
— Ой, рада, що тепер є на кого покластися! А то робити все одній надто... І нудно, і довго!
— У мене переїзд асоціювався лише зі стресом, але тут же.. буде краще, спокійно, ніхто не сварить через аби-що... Зможу відпочити від цього всього.
— О, а знаєш, у мене у ліжку вистачає місця для двох.
— Ти це зараз.. натякаєш?
— Так, давай спати разом!
— Ну, не знаю.. ти правда так хочеш?
— А чому б ніі?
— Ну.. просто.. не зарано?.. Може я у іншій кімнаті...? Я іноді сплю погано. Не хочу заважати.
— Не будеш. Спробуємо?
— Е.. Ну якщо так може бути затишно...
— Бліін, я давно так хотіла!
— Так?..
— Спати з хлопцем!
— Хех.. — Він зітхнув, — нервую. Наврядчи сьогодні швидко засну.
— Не хвилюйся! Допоможу.
— Та я... заспокійливого вип'ю. Може нормально буде..
— Ой, але чи не краще спробувати розслабитися? Може щось я можу зробити?
— Не знаю.. Може, просто не турбуйся і.. врешті-решт все буде нормально да й засну.
— Я знаю що зробити!
— Га?
— Вночі дізнаєшся.
— Ну, добре.. — "Звучить двозначно. Але точно не те про що я подумав..." — думав хлопець.
...
Ніч. У кімнаті Кенді.
— Отак от, спробуй розслабитися. Заплющуй очі, ііі... Це секретна техніка Кенді. — Вона задрала футболку і повільно провела рукою по спині Сільвера та почала її розтирати. — Надіюсь поможе.
— Умієш це робити?
— Умію, не бійся. Хіба що.. може ти знімеш футболку повністю?
— Добре.. — Сільв злегка посміхнувся і почервонів. Розслабитися зараз було важко, але він постарався.
...
І тоді Кенді перейшла до плечей, і почала масажувати їх, це було приємно, але коли вона перейшла до шиї... Ах, болюча точка...
— Боляче.. — але біль був і приємним у той же час... Але Кенді перейшла до спини.
...
Минуло ще десь 15 хвилин, Кенді уже закінчувала.
— Що ж, закінчили, тепер під ковдру.
— Дякую.. — Залишились гарні відчуття, але Сільв у той же час почував себе краплю наче неловко. Він одягнув свою футболку та ліг у ліжко. Кенді ж позіхнула, і пішла щось діставати з-під ліжка. Сільв дивився на неї. А це була ціла гора плюшевих іграшок. Вона кинула їх на ліжко і тільки тоді вимкнула світло і лягла.
— Надіюсь і їм місця вистачить. І надіюся тобі зручно!
— Ем... так. Ти завжди з ними спиш?
— Так. Люблю їх, ну ти знаєш, хи-хи! — Вона позіхнула. — Аамх... На добраніч, Сільве!
— Добраніч.
Вони лежали у тиші. Сільв поки і не збирався засинати: все думав про щось. Так і лежали вони хвилин п'ять, а тоді Кенді чомусь раптом встала.
— Що таке? — Запитав Сільв.
— Да ось думаю... Мм.. можна я обійму тебе? І не треба цих іграшок...
Сільвер приємно здивувався.
— А.. так. Звісно я не проти...
Кенді скинула іграшки з ліжка, залишила тільки ведмедика, потім встала, заховала їх на місце і лягла до Сільвера позаду. Він повернувся до неї, трохи червоний.
— Я завжди ось так хотіла спати.
— Трошки бентежить.
Вона обійняла його.
— Це так мило..!
— Хех, так будемо спати..?
— Так. Хочеш же?
— Ну, так..
— Такий милий...
З цих слів він взагалі вмер. Почервонів.
Він думав куди би покласти свою руку... І просто поклав на спину, і почав думати чи нормально у пар, коли вони так рано починають спати разом, а ще, взагалі, чи не принесе він клопоту, поки живе тут? Було щось важко думати. Важко було пристосуватися. Розслабитися і просто заснути. Він не знав як спати, тож так і лежав. А тоді обережно повернувся на інший бік. І лише через 40 хвилин якось заснув. О пів на другу.
На ранок він прокидаєтья і смутно згадує що йому снилося... Щось про батьків, як сварили його вдома. Як вони схоже роз'їхалися з Кенді. Він досі не виключав можливості що чимось не влаштує її. Він, по його версії, може зіпсувати щось. Він про це думав.
... Ранок.
Зараз вона лежить, притиснувши до себе ближче коліна. Сільв хотів встати тихо, щоб не розбудити її... Але Кенді розплющила очі, поки він намагався так зробити.
— Мм.. доброго раночку. — Вона позіхнула і спала далі.
— Ранку.
Вона повертається на спину, позіхає знов і сонно питає:
— Як ти?
— Все нормально. Більш-менш.
— Добре поспав?
— ..Нормально.
— А я б іще поспала.. котра година?
— 10:17.
— Уфф.. Треба вставати, блін.. — Вона потягнулася вверх, позіхаючи, і знову завалилася назад на подушку. Сільвер на це дивився і думав "така лінива", хоча не засуджував: сам бувало так само не хотів вставати.
— Хоча ні, можемо разом ще повалятися... Ну, я точно залишусь тут, ти як хочеш.. — вона звернулася калачиком. — Мфф.. — Вона так солодко виглядає, це ж взагалі! Сільв теж знов ліг на ліжко. — Теж будеш тут?
— Мгм..
— Взагалі, було би добре швидше почати день, тож.. Ще 10 хвилин, і все... А може й 15... — Вона глянула на нього, і лиш подумавши про те як добре було би піти кудись разом у цей вихідний, — відразу усміхнулася. І обійняла його. Сільвер погладив її руку. У нього мало б притиснутися до серця приємне почуття, але замість цього він ледь не заплакав, він не розумів що з ним, він окунувся в негатив... У голову лізли думки по типу "у мене не має бути настільки все добре", "щось зі мною не так, не розумію що, але чимось я не такий..." і він боявся розчарувати цим Кенді, але цей біль... Так тиснув на нього, що неможливо було це сховати.
— Гей.. Ти щось приховуєш від мене.
— Вибач...
— Не мовчи, га..
— Просто, не можу повірити, що ми отак зійдемось... Ти так хотіла жити з кимось, я подумав, що чом би і ні, але... Важко. Я, знаєш, думаю, що.. — Він глибоко вдихнув, — Просто.. що як я тільки створю неприємності?
— Таак... — Вона сіла і підперла подушкою спину, — скажи, які неприємності?
— Да буду нити тобі постійно.. чи щось зіпсую іншим способом.
— Да не створиш ти нічого такого! Ти ж не поганий, що ти знов собі нав'язав? Скажи, ну... Ну які неприємності! — Вона різко змахнула з себе ковдру і сіла обличчям до Сільвера. — І правильно казати не "хотіла жити з кимось", а з тобою! Я люблю тільки ТЕБЕ! Сільв... Звідки такі думки лізуть? Може знаєш?..
— ...Мати так казала. Щось типу.. коротше, я лайно.
— Не вір цьому. Вір мені.. ти дуже хороший.
Проблема була у тому, що він звик думати про себе так, як у нього було закладено в голові матір'ю. Він правда не знаходить за що для нього можна було робити щось хороше. Але це поки що! Він доведе собі: він заслуговує кращого.
...
У нього є Кенді, вона для нього — все. Вона завжди поруч, завжди. Не осудить його, не причинить болю, а вже тим більше не стане його судити. Вона навчила його думати, що не так все погано, як він собі малює. Показала що таке ніжність, турбота і кохання.
...
Сьома година вечора. Сільвер одягнув свою довгу темну куртку, а Кенді сиділа в цей час на кухні, щось жувала, повернула голову в його бік, і наче хотіла запитати куди він збирається. Він теж поглянув на неї.
— Сходжу прогулятися. Хочеш зі мною?
— Звісно! — З повним ротом відповіла вона. І коли проковтнула, продовжила: — Це така типу романтична пізня прогулянка?
— Ну.. — він ненадовго відвів погляд. Не любив він романтичні теми, бо думав що в них не тямив, — типу так.
— А якщо без "типу"? — Вона трішки усміхнулася і пішла в сусідню кімнату вдягати кольоровий светрик і колготи, щоб не було холодно на вулиці. Адже вже починалася холодна осінь.
— ..Гаразд.
Через пару хвилин вона була вже зібрана.
— Хех, ще одне побачення, — пораділа Кенді, взула фіолетові чобітки.
— ..Пішли. — Сільвестер вийшов за двері і поправив шнурки на своїх грубих чорних чоботах. Кенді вийшла за ним, викликала ліфт та зачинила двері на замок.
— Я до речі уже замовила дублікат ключів!
— Так? Коли ти встигла?
— Нещодавно!
Подумав Сільв: "надіюсь цей дублікат не просру десь."
...
Коли вони спустилися і вийшли з під'їзду — Кенді хотіла взяти хлопця за руку, але він тримав руку в кармані. Вони направилися у бік парку.
— А куди підемо? — Запитала дівчина.
— Аби-кудись. Просто по місту пройтися. Після цього просто легше заснути, от я і зібрався. Безсоння просто трохи мучить..
— М.. Погано.
Сільв думав, поки вони йшли мовчки: "просто так багато мені незрозуміло... Вже втомився про це думати. Чого доля звела мене з настільки хорошою дівчиною?" Він ніколи не думав, що може мати таку долю. Кенді справді б ніколи б не припинила піклуватися про нього і любити. Хоч він просив її "надто не заморачуватись, не віддавати найкраще", та коли відчував турботу — йому було звісно до дуже добре.
— До речі, — заговорила Кенді, — а як плануєш фарбувати волосся? Наполовину?
— Та ні, повністю...
— Повністю?.. Та ти тоді весь чорний будеш. У тебе ж і одяг чорний, і чоботи, і...
— Ну то так і буде.
— Залиш трошки малинового! Він красивий.
— Я ж навпаки думав його приховати...
— Чорний з малиновим було б супер!
— Думаєш?..
— Так! Залиш трохи пасма, може. О, диви який фонтан з підсвіткою! — Їй він прямо сподобався відразу. — Не знала, що підсвітку тут вмикають! Бо по вечорам же ніколи не гуляла!
— Гарно.
— Так! Пішли до нього. — Фонтан так цікавив її, що вона пішла до нього прискореними кроками поперед хлопця. Він сів на лавку, закинув ногу на стегно іншої, і чекав, що Кенді зараз підійде, але вона дивилась з таким зацікавленням як міняються кольори тієї підсвітки! Тож Сільвер сам підійшов до неї, шукаючи в карманах штанів яку-небудь копійку, щоб кинути в фонтан. Знайшов і поклав її на великий палець, підкинув у фонтан.
— А це типу кидають монетки щоб загадати бажання? — Запитала Кенді.
— Мабуть. Не впевнений... Для мене це просто розвага. А потім.. хтось може візьме ті кошти.
— Зрозуміло. — Вона почала шукати яку-небудь копійку теж.
— Тримай, — Сільв протягнув їй залізну гривню.
— О, дякую! — Вона теж кинула монетку в фонтан. — А я загадала.
— Що?
— Не збудеться ж, якщо скажу!
"Цікаво, а чому люди вірять у це... Навіть я так думав", — замислився Сільвер.
— Ладно.. куди підемо далі? — запитав він.
— А не хочеш тут посидіти?
— Я би десь пройшовся.. просто кажу ж, потім легше заснути.
— Ну гаразд! Тільки відео зніму.
Вона засняла на камеру фонтан, і тоді перевела камеру на хлопця, хіхікаючи.
— Та ну не знімай, — попросив він і відвернув обличчя. Вона зупинила запис.
— Це ж так, на пам'ять.~ Ну ладно, ходімо, — вона поклала телефон у сумку і взяла Сільвера за руку, потягнула за собою. Він трошки занервував і пішов з нею. Вона помітила його напругу і відпустила руку. Далі вони ішли просто поруч один з одним. Кенді думала що б обсудити:
— О до речі, а як твої батьки? Це ж у тебе скоро День народження. Можливо позвуть додому?
— Я з ними не спілкуюся... Та, мати тільки рада, що я з'їхав, думаю про мене не згадує і не схоче щоб вертався.
— Думаєш?..
— Бо не може буть по-іншому. Давай не про це. Думаю ти б не хотіла засмутитися.
— Мгм... Вони.. взагалі що, навіть не дзвонять тобі?
— Ай, та.. дуже треба. Хоча з відчимом я б поговорив з радістю. Може...
— Я співчуваю..!
— Да це нормально. Я вже звик.
Кенді знов узяла його за руку і поглянула на нього. І він тепер засмутився, що схоже засмутив її, відчув тяжкість.
— Казав же давай не про це..
— Треба про це.
— Чесно, я звик.
— Це не нормально!
— Кенді...
Вони зупинилися, відійшли з дороги, і дівчина обійняла його. Відчуття у нього таке приємне, але в той же час... Змішане. Наче у неї немає іншого вибору. Але ж чому? Мх.. Він обіймає її у відповідь і просто... Тихо поплакує, уже не стримавшись. Він і сам розумів, що у інших сімей по-нормальному, а у нього... Чисто да всім чхати.
— Нічого, все буде добре.. — А вона старалася чимось його заспокоїти.
— Ага, у мене нове життя. Без них, — сказав він і витер рукою сльози.
— Так, без тих, кому ти, як би страшно це не звучало, байдужий, — продовжувала вона сумним голосом.
— Тільки не заплач, прошу.
— Ех.
— Краще запам'ятай: все ж.. я з тобою. Ти зі мною.
— Так..~ — Вона поглянула на нього і натягнула посмішку. — І це головне.
Він легенько посміхнувся у відповідь. — Пішли?
— Є розмова...
— Яка?
Кенді взяла його за руку.
— Може.. до психотерапевта?
— Ем..
— У цьому немає нічого дивного або страшного... зрозумій.
— Може... може ти права.
— Ти не можеш впоратися без його допомоги... Навіть з моєю підтримкою.
— Т.. так. — Він знов заплакав: було шкода себе.
— Все буде добре! Тобі допоможуть. Я теж... колись зверталася. Тільки до психолога. Це трохи інше, але... — Вона взяла його руку. — Не хвилюйся.. це абсолютно нормально — наголошую!
— Так.. не так як це звикло вважати суспільство...
— Ну ось!
— Кхм.. гарна порада однак. Тільки де того психотерапевта знайти..
— Доручи це мені.
— Психотерапевт ще й напевно дорого бере.
— Ну, головне — звернутися вчасно. Розумієш? Психіка важливіше, ніж гроші.. я тобі додам, якщо потрібно буде.
— Добре..
— Все буде добре!
...
/Коротше настав день, коли він звернувся за до психотерапевта. Брав декілька сеансів на тиждень, і поступово дійшли до такого висновку, що лікуватися треба медикаментозно. Препарати виписував уже психіатр, як і має бути./
...
— Треба якось взяти да до батьків за іншими речами піти, — зітхнувши сказав до Кенді Сільвер. — Зараз їм наберу.
...
— Ідеш? — Запитала Кенді.
— Так, але ще не додзвонився.
— Давай і я з тобою!
Сільвер повернувся до неї.
— Давай.
— З батьками познайомиш.
— Ага. Напевно вони б теж хотіли дізнатися хто ти, Кенді.
— От-от! І допоможу з речами.
— Добре, збирайся.
...
Через декілька хвилин він додзвонився до матері і про все домовився.
.....
Сільв і Кенді дійшли до під'їзду. Сільв подзвонив у домофон. Їм відчинили і вони зайшли.
— Ну що.. трохи готуйся морально, — попередив Сільв, — трохи напружено може бути. — Кенді кивнула. Вона вважала що знаходити спільну мову з будь-ким — це її дар. Якою би поганою людиною мати не була, як би не було, Кенді знайде про що з нею поговорити.
Вони піднялися на четвертий поверх. Тоді їм відчинила двері броваста, малинововолоса жінка, — мати Сільвера.
— Привіт, синок, — вимовила вона сухо.
Сільвер був із серйозним обличчям.
— Привіт.
Ще з порогу Кенді відчула сутність жінки, і стало некомфортно від напруги, яка відчувалася між рідними, але вона зробила вигляд, наче цього не помітила, і привіталася:
— Добрий день!
— Вітаю. То ти.. наче як Кенді.
— Так-так, це я! ^^"
Кенді з Сільвом роззулися в передпокої і до них вийшов привітатися і відчим хлопця.
— Привіт, Сільвестер, — він похлопав його по плечу. — І вітаю... Кенді.
— Привіт. Та Сільвер я...
— Ок.
— Добрий день, — привітно відповіла дівчина.
— А ти правильно вирішив, що показати її привів, — почав міркувати батяня, при тому дивлячись на дівчину, подумки оцінюючи її зовнішність, вона трохи почувалася незручно. — Ну вона нічого така.
— Ага.
Сільв взяв Кенді за руку і повів до себе в кімнату. Там зачинив двері і присів на ліжку. Кенді сіла поруч.
— Ну, оце і є моя кімната. Ти ж хотіла побачити.
— Невеличка така.
Зайшов відчим.
— Вам дати усамітнитися?
— Ми не за тим тут. Речі забрати потрібно.
— А, ну забирайте. Я чого прийшов... чаю хочете?
— Так, давайте, — сказала дівчина.
І він пішов з кімнати.
— Такс, — Сільв встав з ліжка і пішов з шафи складати речі в чумадан.
— А що мені робити?
— Можеш речі з шухляди зібрати. Ті що залишилися.
Він продовжив збирати речі, а потім раптом його осяяло: у другій шухляді є те що краще б Кенді не гортати: блокнот з його старими віршами. Він підійшов глянути чи не добралася вона ще до нього. Взяв його з шухляди і погортав. Зупинився на одній сторінці, читав... Кенді хотіла глянути. Та він бігом закрив той блокнот.
— Не те щоб у мене якісь великі таємниці.. Е... Просто не хочу показувати.
— Розслабся! Тобі непотрібно пояснювати чому приховуєш. Якщо схочеш — покажеш може колись іншим разом.
В тому діло, що там були не лише вірші, куди він виплескував емоції. А й дещо таке особисте. І деякі замальовки... він хотів щоб це і лишалося особистим.
— ..Надіюсь батьки його не бачили.
Та Кенді продовжила збирати речі з шухляд. Там знаходився ще якийсь альбом з фотографіями. Кенді дістала його, підійшла до Сільвера.
— А що це? Можна погортати?
— Давай удома разом.
— Сільвестере, пішли чай пити, — типу покликала їх мати.
— Ходім? — Запитав хлопець у Кенді.
— Так!
Усміхаючись, вони пішли на кухню.
— Чуєш, а де ви познайомилися? — Запитав з цікавістю відчим.
— У школі, — сказав Сільвер, і сів за стіл разом з Кенді, — вона зацікавилася мною.
— Взагалі, я певний час не наважувалася вперше заговорити з ним. Але відчувала якось що... це того варте. Він виявився цікавим і, як я і відчувала, хорошим хлопцем! І я закохалася!~
— Вона кмітлива.. — Сказав він батьку, — мені буде добре з нею.
— А твої батьки шо думають? — Поцікавився той у неї.
— А вони не живуть зі мною! Тоож... Поки що вони з моїм хлопцем не знайомі.
— А, ніфігасє. Тоді нормально. Та взагалі чудово. Ну ніфіга собі тобі пощастило, — він легенько штовхнув ліктем плече сина. — Я звісно шо сумуватиму, але тобі буде краще окремо.
— Хоч хтось буде сумувати.
— Хех! Нє ну Оля буде теж. Правда ж?
— Чого?... А, ага, — відгукнулася мати.
— Навіть і не питай, — сказав спокійно Сільв.
— А працюєш ти все ще на складі? — Ще запитав відчим.
— Так. Робота є.
— Ну добре. Але якщо шо, якісь проблеми, — ти звертайся. Знайдем чим допомогти.
— Дякую.
— Ти економний у нас, наче?
— В сенсі?
— Гроші маєш?
— Ну, так.
— Ходи сюди на хвилину.
Вони з Сільвом вийшли в коридор.
— Осьо тобі гроші. Порадуєш чимось може Кенді свою. Або себе. Тобі вирішувати, хех.
— А.. У мене звісно є...
— Бери. Зайвих грошей не буває. Хоча, у мамки твоєї буває... купує все підряд. Ну то таке.
— Дякую.
— Ти там постарайся для Кенді. Щоб все ок було.
— Ітак стараюся.
— От, молодець. А які шанси на... інтим?)
— ...Поки може зарано.
— Ну натякнеш як буде не зарано.
— ... — Сільв трохи зітхнув, так наче його не дуже це цікавило. Дійсно здавалося що ще рано для такої близості.
Пішли назад на кухню. Кенді тим часом вела розмову з мамою Сільвера:
— ...Так що він мій перший хлопець. Саме з ним одним хотіла зустрічатися.
— Зрозуміла.
— І перший, і єдиний!
— Ага. Удачі вам, напевно, — з підколом відповіла жінка. — Ти мрійниця. Будь реалісткою, якщо не хочеш розчаруватися у житті.
— Га..?
— Дружня порада.
Інтонація уже знайома, з такою самою міг іноді говорити і Сільвестер: серйозно, прямо і відкрито. Тому це не сильно насторожувало Кенді.
— Хм.. Чому розчаруватися?
— Ти надто віриш у те що сама ж вигадала.
— Що вона вигадала? Що ми будемо жити у взаєморозумінні? Та що про це ти можеш знати, — спокійно, без показу роздратованості вступив у діалог Сільв, — не розумію.
— Що ТИ можеш знати про розуміння? — Сказала йому матір.
— ...
Він знав про це якраз точно вже більше за неї. Але чути таке від матері... боляче ним сприймалося. Він завжди слухав її. І хоч розумів, що вона погана, вірив їй якоюсь мірою, неважливо чи хотів. Вірив у те ж що й вона: він такий собі син.
Він просто сидів і думав що відповісти.. Тоді підняв голову і сказав:
— Дещо ж таки знаю.
Мама зібралась відповісти:
— Чомусь коли тре...
Але тут відчим перебив:
— Оль. Не починай оце. Не треба його хоч при дівчині оцей во штиркать.
Сільв був напружений.
— Ну ладно, да... Я в принципі тобі уже все і раніше виказувала.
Сільв опустив погляд вниз... не хотілося минуле згадувати, але воно саме...
— Пх..
"Ти не розумієш як мені самій важко з тобою", "а ти ще й вдячність не виявляєш, чи що", "не жалійся!", "а ти спробуй сам мої обов'язки виконувати", "взагалі, ти уже подорослішав, я думала з тобою буде простіше, а ти..." і всяке інше. Кенді відчула як він почувається і торкнулася його плеча.
Сільвер з Кенді пішли у іншу кімнату...
— ...Ну прям от любить нагадувати, що зі мною щось не так.
— З тобою якраз все нормально!
— Ну.. от а вона так не вважає.
— Я вважаю! Всі інші вважають.
— Дякую. А знаєш...
— Га?
— Я знаю чого вона так себе поводить...
Він встав з ліжка і, стараючись зберігати спокій, запитав:
— Давай просто далі речі пакувати?
— Угу. — Кенді теж встала. І несподівано завалилася в його бік, обійняла його. Він так ледь стояв, і завалився разом з нею назад на ліжко.
— Що ти робиш? — Запитав він і легенько усміхнувся.
— Е.. не знаю, — хіхікнула вона. — Вибач. Обійняти захотіла. — Це все виглядало трохи забавно.
Він поклав руку на її спину. Вона вирішила прислухатися до його серцебиття. Воно було трохи прискореним. І раптом у кімнату увірвалась мати. Кенді перелякалась і почервоніла, хутко піднялася, поправила спідничку і сіла на ліжку. Сільвер теж піднявся, і глянув на невелику коробку, яку матір занесла.
— Твої старі речі, — сказала вона, — викидати чи собі забереш?
— Я перегляну.
— На, — вона поставила її на ліжко і пішла з кімнати.
— А є де скласти оце?.. — Запитав Сільв Кенді.
— Я думаю у мене для всього знайдеться місце.
Сільв відкрив ту коробку і глянув що в ній. А там одяг і ще різні його речі.
— Хм.
Він відставив її на підлогу і підсів ближче до Кенді.
— Це потім... — Він взяв її за руку, так що їх пальці переплелися. Заплющив очі і цьмокнув її в губи, повільно і ніжно... і тоді знов хтось завадив: відчинили двері...
— Та йомайо, — тихо обурився він.
— Зошити треба? Чи спалить їх? — Питала мама.
— Можна й спалити.
Вона вийшла.
— Ну за те ми у мене завжди усамітнитися можемо.
— Так..
— Там взагалі нікого нема.
— Ага...
— Хехе~ Добре, давай далі речі складати.
...
— Так.. — Сільвер витягав з коробки зі старими речами всі речі, а там були іграшки. В тому числі декілька плюшевих. Це були сидяча мавпа та коала. Він відклав їх на ліжко, а Кенді сиділа поруч і дивилася що там у нього. А там був іграшковий потяг, залізна дорога.
— Цікаво..!
— Ага. Навіть зараз би теж погрався, класна річ.
Ще знайшов дарц. І шахи.
— Залишу... Хоча шахи можна взяти.
...
Кінець першої збірки другого тому
Велике дякую за прочитання!
