Том 2. Частина 1. Переїзд

    Сільвер переїхав від матері та вітчима до Кенді. Щоправда, він через свою самооцінку спочатку вагався. Все думав чи зможе виправдати її очікування, і чи не дарма взагалі вони переходять на цей етап...?

— Ну що? — Весело запитала Кенді, коли Сільвер розбирав свої речі. — Я так чекала цього дня, ти не уявляєш!
— Уявляю, — усміхнувся у відповідь він. —  Добре, що переїхав, — він зітхнув. — Радий, з одного боку. А з іншого, ну ти розумієш. Нервую. Ще не впевнений, що все буде так просто.
— Все буде гаразд!~ — Кенді дуже вірила в це, хоча є свої нюанси.
— Де можна речі скласти?
— Секунду. — Вона відчинила шафу. — Отут, я спеціально місце звільнила. Але тепер у мене трошки тут безлад. Ніяк не можу прибратися. Я збиралася, алее... Не хотілося.
— То може, я допоможу?
— Та потім, якщо тобі не важко.
— Добре.
        Сільвер розклав свої речі та поскладав гарненько речі Кенді.
— Ти все тут так гарно прибрав.
— Просто посортував речі, — Сільвер почесав потилицю.
— Тільки не можу знайти свою кофтину.
— Ти про яку?
— Така фіолетова.
— Зараз знайду. Вибач.
— За що вибачаєшся? Такі гарні порядки понаводив!
— Ти рада?
— Ще як, дякую!
Сільвер сів на ліжко, задумливо дивлячись на кімнату.
— У мене переїзд асоціювався лише зі стресом, але тут все ж.. буде краще, спокійно, ніхто не буде сварити через дрібниці... Зможу відпочити від цього всього.
— До речі, — раптом усміхнулася Кенді, — у мене ліжко велике. Можемо спати разом.
— Ну, не знаю.. ти правда так хочеш?
— А чому б ніі?
— Ну.. просто.. не зарано?.. Може я у іншій кімнаті спатиму? Я буває сплю погано. Не хочу заважати.
— Не будеш. Спробуємо?
— Е.. Ну якщо так може бути затишно...
— Бліін, я давно так хотіла!
— Так?..
— Спати з хлопцем!
— Хех.. — Він зітхнув, — я нервую. Наврядчи сьогодні швидко засну. Заспокійливого вип'ю. Може допоможе.
— Ой, а чи не краще спробувати розслабитися? Може я можу допомогти?
— Не знаю.. Може просто не хвилюйся, врешті-решт я засну.
— Я знаю що зробити!
— Га?
— Вночі дізнаєшся.
— Ну, добре..
       Вночі в кімнаті Кенді було тихо і темно.
— Отак от, спробуй розслабитися. Заплющуй очі. — Вона повільно провела рукою по його спині, почала її розтирати. — Надіюсь допоможе.
— Умієш це робити?
— Умію, не бійся.
— Добре.. — Сільв злегка усміхнувся і почервонів. Розслабитися було важко, але він постарався.
      Кенді перейшла до плечей, і почала масажувати їх, це було приємно, але коли вона перейшла до шиї... Ах, болюча точка...
— Боляче.. — але біль був і приємним водночас... Кенді розтирала тепер спину.
       Минуло десь 15 хвилин, Кенді уже закінчувала.
— Що ж, закінчили, тепер — під ковдру.
— Дякую.. — Залишились гарні відчуття, але Сільв у той же час почував себе все ще трохи ніяково. Кенді позіхнула, нахилилася і почала щось діставати з-під ліжка. Сільвер зацікавлено подивився що там. А там було купа плюшевих іграшок. Кенді поклала декілька на ліжко і тільки тоді вимкнула світло і лягла.
— Надіюсь і їм місця вистачить!
— ..Ти завжди з ними спиш?
— Так. Люблю їх, ну ти ж знаєш, — вона хихикнула й позіхнула. — Аах.. На добраніч, Сільвере!
— Добраніч.
Вони лежали у тиші. Сільвер поки не збирався засинати: все дивився в темряву і думав про все й одразу. Минуло хвилин п'ять, як раптом Кенді чомусь підвелася.
— Що таке? — Запитав Сільв.
— Да ось думаю... Мм.. можна я обійму тебе?
Сільвер приємно здивувався.
— А.. так. Звісно я не проти...
Він повернувся до неї лицем, трохи червоніючи.
— Я завжди ось так хотіла спати.
— Трошки бентежить.
Вона обійняла його.
— Це так мило..! Ти такий милий...
Після цих слів він почервонів ще більше.
Він несміливо поклав руку на спину Кенді, і почав думати: "Я занадто напружуюся..." Було реально важко заснути, тож він так і лежав. А пізніше обережно повернувся на інший бік. І лише через 40 хвилин якось заснув. О пів на другу ночі.
       На ранок він прокинувся і смутно згадував що йому снилося... Щось нехороше, щось про батьків, які сварили його вдома...
        Кенді спала, притиснувши коліна ближче до грудей. Сільв хотів встати тихо, щоб не розбудити її, але... Кенді прокинулася, коли він намагався це зробити.
— Мм.. доброго раночку, — вона позіхнула.
— Доброго.
Вона повернулася на спину, позіхнула знов і сонно запитала:
— Як ти?
— Більш-менш.
— Добре поспав?
— ..Нормально.
— А я б іще поспала.. котра година?
Сільвер взяв з тумбочки телефон і глянув час.
— 10:17.
— Уфф.. Треба вставати, бліін.. — Вона потягнулася, позіхаючи, і знову завалилася назад на подушку. Сільвер на це дивився і думав: "така лінива", хоча не засуджував, бо сам бував таким.
— Хоча ні, можемо ще повалятися... Ну, я точно залишусь тут, ти як хочеш.. — вона звернулася калачиком. — Мфф.. — Вона так мило виглядає. Сільв теж ліг назад на ліжко. — Теж будеш тут?
— Мгм..
— Взагалі, було би добре швидше почати день, тож.. Ще 10 хвилин, і все... А може й 15.. — Вона глянула на Сільвера, і лиш подумавши про те як добре було би піти кудись разом у цей вихідний, — відразу усміхнулася і несподівано обійняла його. Сільвер погладив її руку. І він ледь не заплакав, він не розумів що з ним, різко його накрило хвилею негативу... У голову лізли думки по типу "щось зі мною не так, не розумію що..." "Я все зіпсую.. все зіпсую..." він боявся розчарувати цим Кенді, але сльози вже було не сховати.
— Гей.. — Вона побачила його сльози, і усмішка її зникла.
— Вибач...
— Не мовчи, поговори зі мною про те, що відчуваєш..
— Просто, не можу повірити, що ми отак зійшлись.. Ти так хотіла жити з кимось, але... Важко мені. Я, знаєш, думаю, що.. — Він глибоко вдихнув, — Я просто.. тільки створюю неприємності..
Вона сіла і підперла спину подушкою.
— Скажи, які неприємності?
— Да я постійно... І плачу, і тривожуся...
Кенді скинула з себе ковдру, повернулася до нього.
— Це не страшно!
Він промовчав. Кенді тихо запитала:
— ..І звідки такі думки у тебе?
Він мовчки плакав. Проблема була у тому, що він звик думати про себе так, як у нього було закладено в голові.
— Я все зіпсував... — Тихо сказав Сільвер.
— Ні...
       Минуло пару днів. Ось уже сьома година вечора. Сільвер одягнув свою довгу темну куртку, а Кенді сиділа в цей час на кухні, щось жувала, і повернула голову в його бік, наче як хотіла запитати куди він збирається. Він теж поглянув на неї.
— Сходжу прогулятися. Хочеш зі мною?
— Звісно! — З повним ротом відповіла вона. І коли проковтнула, продовжила: — Це така типу романтична пізня прогулянка?
— Ну.. — він ненадовго відвів погляд, — типу так.
— А якщо без "типу"? — Вона трішки хитро усміхнулася і пішла в сусідню кімнату вдягати кольоровий светрик і колготи, щоб не було холодно на вулиці. Адже вже починалася холодна осінь. Через пару хвилин вона була вже зібрана.
— Хех, ще одне побачення, — пораділа Кенді і взула фіолетові чобітки.
— ..Пішли. — Сільвер поправив шнурки на своїх грубих чорних чоботах і вийшов за двері. Кенді вийшла за ним, викликала ліфт та зачинила двері на замок.
— Я до речі уже замовила дублікат ключів!
— Так? Коли встигла?
— Нещодавно.
Сільвер подумав: "надіюсь цей дублікат не просру десь".
      Коли вони спустилися і вийшли з під'їзду — Кенді взяла хлопця під руку.
— А куди підемо? — Запитала дівчина.
— Аби-кудись. Після прогулянки просто легше заснути, от я і зібрався. Безсоння все ще ж мучить..
— Ясненько..
Сільв думав, поки вони йшли мовчки: "просто так багато мені незрозуміло... Вже втомився про це думати. Чого доля звела мене з настільки хорошою дівчиною?" Він ніколи не думав, що може мати такі стосунки. Кенді справді піклувалася про нього. Хоч він просив її "надто не заморачуватись, не віддавати найкраще"... Але її турбота для нього була справді цінною.
— До речі, — заговорила Кенді, — а як плануєш фарбувати волосся? Наполовину?
— Та ні, повністю...
— Повністю?.. Та ти тоді весь чорний будеш. У тебе ж і одяг чорний, і чоботи, і...
— Ну, так і буде.
— Залиш трошки малинового! Він красивий.
— А я якраз навпаки думав його приховати...
— Чорний з малиновим було б супер!
— Думаєш?..
— Так! Залиш трохи, може. О, диви який фонтан з підсвіткою! — Їй він прямо сподобався відразу. — Не знала, що тут підсвітку тепер вмикають!
— Гарно.
— Так! Пішли до нього. — Фонтан так цікавив її, що вона пішла до нього прискореними кроками поперед хлопця. Сільвер шукав у кишені яку-небудь копійку, щоб кинути в фонтан. Знайшов і поклав її на великий палець, підкинув у фонтан.
— А це типу загадати бажання? — Запитала Кенді.
— Ну, просто може хтось візьме ті гроші...
— Зрозуміло. — Вона почала шукати копійку теж.
— Тримай, — Сільв протягнув їй залізну гривню.
— О, дякую! — Вона теж кинула монетку в фонтан. — А я загадала.
— Що?
— Не збудеться ж, якщо скажу!
"Цікаво, а чому люди вірять у це... Навіть я так думав", — замислився Сільвер.
— Ладно.. куди підемо далі? — запитав він.
— А не хочеш тут посидіти?
— Я би десь пройшовся.. просто кажу ж, потім легше заснути.
— Ну гаразд! Тільки відео зніму.
Вона засняла на камеру фонтан, і тоді перевела камеру на хлопця, хіхікаючи.
— Та ну, не знімай, — попросив він і відвернув обличчя. Вона зупинила запис.
— Це ж так, на пам'ять.~ Ну ладно, ходімо, — вона поклала телефон у сумку і взяла Сільвера за руку, потягнула за собою.
— О, до речі, як твої батьки? Це ж у тебе скоро День народження. Можливо покличуть додому?
— Я з ними не спілкуюся... Та, мати тільки рада, що я з'їхав, думаю не схоче щоб вертався.
— Думаєш?..
— Ага. Давай не про це. Думаю ти б не хотіла засмутитися.
— Вони.. взагалі навіть не дзвонять тобі?
— Ай, та.. мати — ні. А от з відчимом іноді переписуюся.
— Я співчуваю..!
— Да це нормально. Я вже звик до її байдужо...
Кенді поглянула на нього. І він тепер напрягся, бо схоже засмутив її.
— Казав же давай не про це..
— Та треба про це говорити.
— Чесно, я звик.
— Це не нормально!
— Кенді...
Вони зупинилися, відійшли з дороги, і дівчина раптом обійняла його. Відчуття у нього було таке приємне, але водночас... Змішане. Він обійняв її у відповідь і просто... Тихо заплакав, не стримавшись. Він згадав свої образи на матір.
— Нічого, все буде добре.. — А Кенді старалася його заспокоїти.
— Ага, у мене нове життя. Без неї, — сказав він і витер рукою сльози.
— Так, без тієї, кому ти, як би страшно це не звучало, байдужий, — продовжувала вона сумним голосом.
— Тільки не заплач, прошу.
— Ех.
— Все ж.. у мене є ти.
— Так..~ — Вона поглянула на нього. — І це головне.
Він легенько усміхнувся.
— Пішли?
— Стій, є розмова...
— Яка?
— Може тобі... Потрібна допомога психотерапевта?
— Ем..
— У цьому немає нічого дивного або страшного — зрозумій.
— Може ти і права.
— Ти не зможеш впоратися без його допомоги... Навіть з моєю підтримкою.
— Т.. так. — Він знов заплакав: було шкода себе.
— Все буде добре! Тобі допоможуть. Я теж... колись зверталася. Тільки до психолога. Це інше, але... — Вона погладила його по плечу, — Не хвилюйся.. це абсолютно нормально.
— Так.. не так як це звикло вважати суспільство...
— Ну ось!
— Кхм.. гарна порада однак. Тільки де б психотерапевта хорошого знайти?
— Доручи це мені.
— Психотерапевт — це ще й напевно дорого...
— Ну, головне — звернутися вчасно. Розумієш? Твоє самопочуття важливіше, ніж гроші.. я тобі додам, якщо потрібно буде.
— Добре..
— Все буде добре! Пішли додому? Чи ще погуляємо?
— Давай додому.
Вони пішли додому.
        Через день Сільвер все ж звернувся до психотерапевта. Взяв декілька сеансів на тиждень, і на другому сеансі дійшли до такого висновку, що тут потрібен психіатр і медикаментозне лікування. Психотерапевт запевнив, що це теж нормально, і не варто боятися антидепресантів. І Сільвер звернувся до психіатра.
Через чотири тижні лікування вже було видно покращення.
         Одного разу Сільвер зібрався за іншими речами до батьків.
— Давай і я з тобою сходжу! — Запропонувала Кенді.
Сільвер повернувся до неї.
— Давай.
— Допоможу з речами. Заодно з батьками познайомиш!
— Ем.. Добре, збирайся.
Через декілька хвилин він додзвонився до матері і домовився про зустріч.
       Десь через годину Сільвер і Кенді підійшли до під'їзду. Сільвер подзвонив у домофон. Їм відчинили, і вони зайшли.
— Ну що.. трохи готуйся морально, — попередив Сільв, — трохи напружено може бути. — Кенді кивнула. Вона вважала що знаходити спільну мову з будь-ким — це її дар. Якою би людиною мати не була, як би не було, Кенді зможе знайти з нею спільну мову.
Вони піднялися на четвертий поверх. Тоді їм відчинила двері броваста, малинововолоса жінка, — мати Сільвера.
— Привіт, син, — вимовила вона сухо.
Сільвер із серйозним обличчям кивнув.
— Привіт.
Ще з порогу Кенді відчула сутність жінки, і стало некомфортно від напруги, яка відчувалася між ними, але вона зробила вигляд, наче цього не помітила. І привіталася:
— Добрий день!
— Вітаю. То ти.. Кенді.
— Так-так, це я! — Нервово усміхнулася дівчина.
Кенді з Сільвом роззулися в передпокої і до них вийшов привітатися і вітчим хлопця.
— Привіт, Сільвере, — він похлопав його по плечу. — І вітаю... Кенді.
— Привіт.
— Добрий день, — привітно відповіла дівчина.
— А ти правильно вирішив, що показати її привів, — почав міркувати батяня, при тому дивлячись на дівчину, оцінюючи її зовнішність. А вона почувалася трохи незручно. — Ну вона нічого така.
Сільв взяв Кенді за руку.
— Ходімо до мене в кімнату.
Він повів її до себе в кімнату. Там зачинив двері і присів на ліжку. Кенді сіла поруч і почала роздивлятися кімнату. У кімнаті були пастельно-блакитні шпалери, картини, сірий килим, праворуч від дверей — шафа, навпроти шафи — ліжко з тумбою, праворуч від ліжка — стіл з шухлядками.
— Ну, оце моя кімната.
— Невеличка така.
Зайшов відчим.
— Ну що?
— Ми за речами прийшли.
— А, ну забирайте. Я чого прийшов... чаю хочете?
— Так, давайте, — сказала дівчина.
І вітчим пішов.
— Такс, — Сільв встав з ліжка і пішов з шафи складати речі в чемадан.
— А що мені робити?
— Можеш речі, що залишилася в шухляді зібрати.
Він продовжив збирати речі, а потім раптом його осяяло: у другій шухляді є те що краще б Кенді не гортати: блокнот з його старими віршами. Він підійшов глянути чи не добралася вона ще до нього. Взяв його з другої шухляди і погортав. Зупинився на одній сторінці, почав читати... Кенді хотіла глянути. Та він бігом закрив той блокнот.
— Не те щоб у мене якісь великі таємниці.. Просто я...
— Та я розумію. Якщо схочеш — покажеш може якось іншим разом. Справа в тому, що там були не просто вірші, а й дещо таке особисте. І деякі замальовки... він хотів щоб це і лишалося поки особистим. Кенді продовжила збирати речі з шухляд. Там знаходився ще альбом з фотографіями. Кенді дістала його, підійшла до Сільвера.
— А що це? Можна погортати?
— Давай удома разом. Я розповім тобі хто на фотографіях.
— Сільвестере, пішли чай пити, — покликала їх мати.
— Ходім? — Запитав хлопець у Кенді.
— Так!
Усміхаючись, вони пішли на кухню.
— Чуєш, а де ви познайомилися? — Запитав з цікавістю вітчим.
— У школі, — сказав Сільвер, і сів за стіл разом з Кенді, — вона перша зацікавилася мною.
— Взагалі, я певний час не наважувалася перша заговорити з ним. Але відчувала якось, що.. це того варте. Він виявився цікавим і, як я і відчувала, хорошим хлопцем! І я закохалася!~
— Вона кмітлива.. — Сказав він батьку, — мені з нею добре.
— А твої батьки що думають? — Поцікавився батько у Кенді.
— А вони не живуть зі мною! Тоож... Поки що вони з моїм хлопцем не знайомі.
— А, ніфіга собі. Тоді то взагалі чудово. Ну ніфіга собі тобі пощастило, — він легенько штовхнув ліктем плече сина. — Я звісно шо сумуватиму, але тобі буде краще окремо.
— Хоч хтось буде сумувати.
— Хех! Ну Оля буде теж. Правда ж?
— Чого?... А, ага, — байдуже відгукнулася мати.
— Навіть і не питай, — сказав спокійно Сільвер.
— А працюєш ти все ще на складі? — Ще запитав відчим.
— Так. Робота є.
— Ну добре. Але якщо шо, якісь проблеми, — ти звертайся. Знайдем чим допомогти.
— Дякую.
— А ти гроші маєш?
— Ну, так.
— Ходи сюди на хвилину.
Вони з Сільвом вийшли в коридор.
— Осьо тобі гроші. Порадуєш чимось може Кенді свою. Або себе. Тобі вирішувати, хех.
— У мене звісно є...
— Бери. Зайвих грошей не буває.
— Дякую.
— Ти там постарайся для Кенді. Щоб все ок було.
— Ітак стараюся.
— От, молодець.
Вони повернулися на кухню. Кенді тим часом вела розмову з мамою Сільвера:
— ...Так що він мій перший хлопець. Саме з ним одним хотіла зустрічатися.
— Зрозуміла.
— І перший, і єдиний!
— Ага. Удачі вам, напевно, — з підколом відповіла жінка. — Ти мрійниця. Будь реалісткою, якщо не хочеш розчаруватися у житті.
— Га..?
— Дружня порада. Ти надто віриш у свої фантазії, що все буде ідеально. — інтонація була серйозною, говорила вона прямо і відкрито. Це насторожувало Кенді.
— Ми будемо жити у взаєморозумінні. — спокійно вступив у діалог Сільвер, — не розумію, що не так.
— Що ти можеш знати про розуміння? — Сказала йому матір.
— ...
Він знав про це якраз точно вже більше за неї. Але чути таке від матері... Боляче було. Він завжди слухав її.
Він думав що відповісти.. Тоді підняв голову і сказав:
— Дещо ж знаю.
Мама зібралась відповісти:
— Чомусь коли треба було МЕНЕ зрозуміти...
Але тут вітчим перебив:
— Оль. Не починай оце. Не треба його хоч при дівчині оцей во штиркать.
Сільв був напружений.
— Ну ладно, так... Я в принципі тобі уже все і раніше виказувала.
Сільв опустив погляд вниз... не хотілося минуле згадувати, але воно саме згадувалося: "ти не розумієш як мені самій важко з тобою", "а ти ще й вдячність не виявляєш, чи що", "не жалійся!", "не ганьби мене, замовкни!", "депресії нема у тебе, іди уроки вчи", і всяке інше. Кенді відчула як він почувається і торкнулася його плеча. Сільвер з Кенді пішли у іншу кімнату...
— ...Ну прям от любить нагадувати, що зі мною щось не так.
— З тобою якраз все нормально!
— Ну.. от а вона так не вважає. І я знаю чого вона так себе поводить...
Він встав з ліжка і, стараючись зберігати спокій, сказав:
— Давай просто далі речі пакувати?
— Угу. — Кенді теж встала. І несподівано хитнулася в його бік і обійняла його. Він так не міг встояти, і завалився разом з нею назад на ліжко.
— Що ти робиш? — Запитав він і легенько усміхнувся.
— Е.. не знаю, — хіхікнула вона. — Вибач. Обійняти захотіла. — Це все виглядало трохи забавно.
Він поклав руки на її спину. Вона вирішила прислухатися до його серцебиття. Воно було трохи прискореним. І раптом у кімнату зайшла мати. Кенді перелякалась різкого звуку дверей і хутко піднялася, поправила спідничку і сіла на ліжку. Сільвер теж піднявся, і глянув на невелику коробку, яку матір занесла.
— Твої старі речі, — сказала вона, — викидати чи собі забереш?
— Я перегляну.
— На, — вона поставила її на ліжко і пішла з кімнати.
— А у тебе буде де скласти оце?.. — Запитав Сільвер Кенді.
— Я думаю у мене майже для всього знайдеться місце.
Сільвер відкрив ту коробку і глянув що в ній. А там одяг і ще різні дрібнички. Він відставив її на підлогу і підсів ближче до Кенді.
— Це потім... — Він взяв її за руку, їх пальці переплелися. Заплющив очі і цьмокнув її в губи, повільно і ніжно... і тоді знов хтось завадив: відчинили двері...
— Та йомайо, — тихо обурився він. 
— Зошити шкільні треба? Чи спалить їх? — Питала мама.
— Можна й спалити.
Вона вийшла.
— Ну за те ми у мене завжди усамітнитися можемо, — сказала Кенді.
— Так..
— Там взагалі нікого нема.
— Ага...
— Добре, давай далі речі складати.
— Так.. — Сільвер витяг із коробки зі старими речами всі речі, а там були іграшки. В тому числі декілька плюшевих. Це були сидяча мавпа та коала. Він відклав їх на ліжко, а Кенді сиділа поруч і дивилася що там у нього. А там був іграшковий потяг, залізна дорога.
— Цікаво..!
— Ага. Навіть зараз би теж погрався, класна річ.
Ще знайшов дарц. І шахи.
— Це теж хочу взяти. Нагадує минуле... Цей потяг і дарц подарувала мені бабуся.
— Зрозуміло, — Кенді з цікавістю дивилася на іграшки, уявляючи маленького Сільвера, який грається з ними. Сільвер усміхнувся, згадуючи своє дитинство:
— Я годинами грався з цим потягом. Будував залізну дорогу по всій кімнаті, уявляючи, що керую справжнім потягом. І бабуся Надія завжди підтримувала мої фантазії...
— А що це? — Кенді побачила якийсь зошит.
— А, це.. особистий щоденник. Записував туди все що було в голові, коли погано було.
— Можна почитати?
— Давай удома, разом.
         Коли вони нарешті зібрали у валізи всі потрібні речі Сільвера, вони вирушили додому. Мама і тато Сільвера провели їх.
— Давай, удачі в особистому житті, — сказав тато. — І не бійся звертатися, якщо що.
— Дякую, пап. Бувайте.
— Бувайте, — сказала його мати.
— До побачення! — Попрощалася і Кенді.
       Ось вони вже вдома.
— Ну що, подивимось мій особистий щоденник, як і обіцяв? — запитав Сільвер, розміщуючись на дивані зручніше.
— Так! — Кенді сіла поруч, схвильовано спостерігаючи, як він розгортає старий щоденник.
Він вів цей щоденник з підліткових років, коли в нього почалася депресія. Записи були хаотичні: уривки думок, вірші. Деякі сторінки були списані акуратно, інші — карявим почерком у хвилини відчаю.

Кінець першої частини 2-го тому!
Велике дякую за прочитання!