Листи, розгорнуті тобою,
Долинали звістками чужими.
Поставлена — вродою сивою,
Сонце ховалось за хмарами зими.
Чудове місто, неземне —
Воно моє, не відбирай.
Прошу вас, зміїний пане,
Стукіт серця не зупиняй.
Невгамовні, рідні сльози
Прийдуть у пізню мить.
Не тривожили давно вони,
Та ще рано зовсім — забувать.
В лазарет ступаю я,
сповідь про втрату, самотність і примирення з болем. Ліричний герой звертається до друга чи, можливо, до частини самого себе — до того, хто залишився поруч у спільному “човні” життя
Текст про глибокі емоції, втрати та спогади. Він передає відчуття смутку і самотності, коли тіло і душа переживають труднощі. Відстань між людьми створює напругу, але спільні спогади допомагають зберегти зв'язок, навіть у важкі часи.
Є дороги, що ведуть у завтра, і є ті, що губляться в зорях. Цей вірш — про наші кроки, сумніви й мовчання на перехрестях життя.
Є дороги, що ведуть у завтра, і є ті, що губляться в зорях. Цей вірш — про наші кроки, сумніви й мовчання на перехрестях життя.
