Листи, розгорнуті тобою,
Долинали звістками чужими.
Поставлена — вродою сивою,
Сонце ховалось за хмарами зими.
Чудове місто, неземне —
Воно моє, не відбирай.
Прошу вас, зміїний пане,
Стукіт серця не зупиняй.
Невгамовні, рідні сльози
Прийдуть у пізню мить.
Не тривожили давно вони,
Та ще рано зовсім — забувать.
Сповідь солдата, яка перетинає різні часи, включаючи звуки з недалекої католицької церкви, дітей, вибухи — це лякає когось, але кому, як не йому, це бачити і відчувати? Недовго залишилося, скоро кінець, щось зробив — щось ні. Як би Бог був, чому він мені це дозволив? Де ваш мир?
У вірші йдеться про надію та відновлення. Вітри символізують зміни, а лелеки — тепло і підтримку. Незважаючи на втому, серце наповнене щемливими почуттями, сподіваючись на те, що світанок принесе нові можливості і не зникне в темряві.
У вірші розмірковується про життєвий шлях, згадуючи про пройдений час, любов та спогади про рідне село. Спогади про перше кохання, яке стало важливою частиною його життя, і прагне віднайти ті місця, де виростав.
