Учора розмовляв з чоловіком, якому 75 років. Сам він з україномовної родини, але після того, як поступив до університету, то перейшов на російську, і розмовляє нею вже більше 50-ти років. Чи є в нього симпатія до російської мови та культури? Безумовно. Він усвідомлює своє зросійщення, він його не заперечує. Однак, його, так би мовити, претензія до сучасної українізації не в тому , що "зверху нав'язують" мову. Його претензія у тому, що українську мову використовують, як спосіб маніпуляції і контролю. У всіх спробах "нав'язати" російськомовним громадянам українську мову, він бачить саме примус та пригноблення. Тобто, він перебуває в своєрідній опозиції до держави. В опозиції до її республіканізму. Натомість, він, мабуть, хотів би більш імперської політики, але чомусь, ігнорує факт не-імперськості України.
Коли наші блогери тролять росіян у чатрулетці, і кажуть їм, що вони, як громадяни, мають відстоювати свої права і так далі, вони забувають, що громадянство в прореспубліканській державі не те ж саме, що громадянство в проімперській державі. В українця одне громадянство, а в росіянина їх може бути декілька. Тому росіяни, в принципі, у разі катастрофічного сценарію, можуть поїхати жити в іншу країну (навіть якщо в них тільки російське громадянство). На відміну від людей, які чітко визначають свою національність. Так само і "американці". Вони мають свою не політичну національність (вони, наприклад, корейці чи мексиканці), але хочуть жити саме за правилами США. І в часи "змін" такі люди можуть обирати: лишатися "американцями", згадати коріння і повернутися на батьківщину чи доєднатися до іншої ідентичності, інших правил, і стати, наприклад, аргентинцями чи канадцями.
Громадянство для них не визначне, це лише інструмент. В той час, як для українця, громадянство (в рамках українізації і національного самоусвідомлення) виступає ознакою, приналежністю. Чому? Бо є прив'язка до землі, до предків, до культури. Це певне соціокультурне обмеження, яке визначає чіткі параметри "правильного" і "неправильного", "свого" і "чужого".
Чоловіку, з яким я спілкувався, усе це чуже. Мої абстрактні тези, уявлення і припущення для нього інтелектуальне і моральне безсилля. Він вбачає за моїми словами "промиті мізки" і "неспроможність" побачити світ в його різноманітті і свободі.
Ще була від нього теза про свободу. Цитувати не буду, бо не запам'ятав, а зводилося все до такої думки: "Якщо Україна [як держава, мабуть] хоче, щоби всі її громадяни розмовляли українською, тоді не треба нікого до цього примушувати і питати: "Чому не державною?". Бо якщо Україна це вільна країна, яка хоче в ЄС, поважає права людей, власну ж конституцію, тоді увесь цей примус суперечить прагненню доєднатися до Західної цивілізації.
"А в чому примус? Кого притискають?", на ці питання відповіді, зазвичай, нема.
Російськокультурні люди просто не хочуть себе обмежувати в своїй російськомовності, і не бачать у цьому ніякого сенсу. Бо вони Україну розглядають, як маленьку державу, яка відкололася від величної імперії. Маштаб України (в усіх сенсах) для них мізерний. І коли якийсь чиновник/активіст/громадянин зі своїм мізерним баченням хоче повчати людину широких поглядів, ця людина сприймає це не інакше, як дурнуваті нападки навіжених. Бо "сабака лаєт — караван ідьот". І вже принципово, освічена широким імперіалізмом людина, не буде переходити на мову новоспечених розумників з маленької окраїни.
Їм припадає до душі відкритість імперського світогляду до чужого. В той час, як націоналізм, їм вбачається штучним обмеженням, своєрідною самокастрацією, яка не може передбачати жодного позитиву і гарних перспектив. "Зачєм сібя агранічівать?".
Яка різниця, що вони з українців перетворюються на росіян за одне-два покоління?! Найважливіше для них це уникнення соціокультурних обмежень, відповідальності та наслідків, за умов відмови від коріння. З одного боку, патріотизм для них це хвороба. Але якщо до зброї кличе імперія, тоді це не просто "вайнушка" організована Заходом, тоді це вже священна війна за виживання цивілізації (судячи з усього, російської).
Хоча в їхньому розумінні, війна це, все ж таки, погано. Не треба воювати. Треба добровільно і мирно ставати росіянами. Бо кордонів у російської (імперської) культури немає, і конкурентів теж немає бути. Зовсім.
Тобто, коли хтось каже російськомовному громадянину України, щоби він перестав публічно говорити російською, або надав послуги українською, а він відмовляється це робити, то для мене вердикт очевидний: людина хоче, щоби Україна була агресивною, величною, всеосяжною, а головне, щоби при здобутті цієї величі, держава ніяк не залучала до цього громадян, і тільки через медіа звітувала про свої здобутки і демонструвала трофеї, і щоби українськими громадянами ставало якомога більше людей з усього світу.
Два принципово різних світогляди не можуть перемішатися і вичавити із себе "середнє значення". Тому є "мовнюки" і "какая разніца".
Бо справа не в мові. Українізація починається із розуміння, що є українським, а що не є українським. Як тільки це розуміння приходить, то слідом за ним, приходить і українська мова.
