Ця повість — про помилку ту,
що ріже серце аж до смерті,
про очі карі та відверті,
і про болючу самоту.
Що то за думка, що у мить
все в шмаття рве і розбиває?
Що душу ріже й не пускає
до рідної душі летіть...
Темніє. Сонце впало.
І хмари в небі полягали.
Цвірінькають лиш коники в траві.
Летить лелека, мов скажений,
курличе, б’ється!.. а нема.
Вже яблуні ростуть зелені,
і листя жовтого — чортма.
Нема коханої. Лиш стріха
пуста і чорна від золи.
Для ґазди то була потіха...
Та як давно це все було? Коли?
Лиш сів, поправив пір’я в крилах
й до ранку з вітром розмовляв...
"Вона — у крилах лебединих;"
...у мить злетів — й від болю в небо мчав.
Він плинув в небо,
а в думках — лиш її очі… і печаль.
Чому ж я відлетів у даль?
Чого гадав лише про себе?
“Та пізно вже усе вертати,
навіщо її турбувати?
Їй добре там без мене жить,
а мені треба біль убить...”
З словами цими, мов Ікар,
обпалений гарячими вогнями,
на землю каменем тяжким упав,
а поглядом летів за журавлями...
На вулицях було вже досить світло.
Злітали з клену листя у повітря.
Додому поверталася лелека
і лебідь із країв далеких.
♫ Ólafur Arnalds – Near Light
