Ми з бабусею та дідусем вийшли з автобуса. Було вже близько дванадцятої ночі, тому фактично нічого не було видно. Небо було вкрито хмарами, тому шлях був встелений чорною, як ніч, темрявою.
Дідусь увімкнув ліхтарик, який час від часу мерехтів, й ми потихеньку пішли додому.
Село вже давно спало, і сьогодні навіть гавкоту собак не було чутно. Все було так тихо, казково тихо. На асфальті виднілось опале листя, і я старався обходити його боком, не наступивши ні на один листочок.
Бувши малим хлопчам, я вважав, що листя, певне, теж живе, тому, не обмірковуючи, обходив його іншими шляхами.
Коли ми дістались до хвіртки, нас зразу ж зустріло цуценя, якого я пам'ятаю ще з минулого літа. Воно і так, і сяк вистрибувало, наче намагаючись вгодити радісною зустріччю своїх господарів.
— Ну, Лайка, не балуйся, дай-но лишень пройти до порогу, — сказав дідусь. — Валя, ану глянь, чим у нас є погодувати мале щеня.
— Зараз у дім зайдемо та вже подивимось, що є. Дай лишень речі поставити та роздягнутись, а потім щось йому винесу.
Я швидко скинув свої черевики та миттю набрав собі стакан води, випивши який, я задовольнив свою спрагу і, склавши речі на стілець, сам того не очікував, як проваливсь крізь простирадло і зразу ж заснув.
Я, як завжди, прокинувся у ліжку догори ногами, промені сонця гріли мене крізь стару фіранку. З кухні до мене дійшов запах щойно приготованих млинців. Я впізнав його, відчувши запашний аромат вершкового масла, яке, певно, пливло по пательні з краю до краю, залишаючи за собою молочний слід.
З іншої кімнати було чутно повідомлення по радіо: "На годиннику сьома година. Доброго ранку, країно!" А після цього прозвучав уривок варіації пісні "Реве та стогне Дніпр широкий".
Першим, що мені впало в око, коли я вийшов з-за дверей, — картина, яка висіла над столом у вітальні. Здається, вона тут була ще з давніх-давен, бо я не пам'ятаю, коли її туди повісили. На картині була ваза з яблуками, й підпису її я ніяк не міг розібрати.
Кімнату осяяли промені сонця через вікна у залі, й склалось відчуття теплоти та затишку.
В кухні була чутна розмова двох. Коли я повернув за ріг дверей, за столом вже сидів дідусь і розповідав про події в сільському технікумі за минулий тиждень.
А через хвилину він раптом перемкнувся на іншу тему й сказав, що треба напувати Зорьку і заглянути до худоби перед роботою.
Бабуся підтримувала розмову, іноді відволікаючись на кухонні справи.
(Зорька — кінь, якого я пам'ятаю ще змалку. Змалку я з дідусем рушав на возі то на город, то на "Дальній восток", то до фазенди. (Так він називав городи, які були в інших кутках села). Та що там, я й сам через деякий час навчився управляти віжками й контролювати її рух. Одного я тоді не навчився — розпрягати її. Коли вже наступав вечір, я з цікавістю спостерігав за процесом, але як не намагався запам'ятати, щось все одно пропускав мимо очей і заплутувався остаточно.)
— Доброго ранку, онучку, — сказала бабуся.
Дідусь лише повернувся до мене, обпершись рукою об коліно, і з цікавістю подивився, наче хотів сповістити гарну новину.
Я побажав їм доброго ранку і сів до столу. Я зрозумів, що це будуть чергові найкращі три місяці літа для мене.
На сніданок дійсно були млинці, а до них смородинове варення, яке, наче, світилось від сонячного світла.
Дідусь поснідав раніше і тому пішов збиратись у технікум. (Він працював викладачем механізації тваринництва. Дуже клопітким заняттям було вчити студентів і одночасно брати участь у колективній роботі навчального закладу, а окрім цього ще й поратись вдома).
Млинці були ще смачнішими, ніж завжди. Я смакував ними з таким задоволенням, з яким не смакував би найкращими солодощами світу.
Бабуся лише дивилась на мене з любов'ю, підперши рукою голову, і посміхалась, коли я ненароком обмазував підборіддя у сметану.
Не з'ївши останній шматок, я подякував за смачний сніданок і миттю взяв у руки слухавку старого радянського телефону і зразу ж почав набирати номер.
Коли я дочекався, поки на іншій лінії хтось візьме трубку, то вже побачив дідуся в чорних класичних штанах, сіро-білій сорочці та темно-синій краватці на ній. В руках у нього був дипломат, в якому він зберігав підручники та журнали.
Він виглядав досить радісним, поцілував бабусю у щічку, сполошив рукою волосся на моїй голові та вийшов через двері.
Нарешті, хтось підійшов до телефону і відповів мені:
Слухавку взяла жінка. То була ненька мого друга.
— Доброго ранку, а Влад вже не спить?
— Доброго ранку. Це ти, Вітасю? Він зараз у бабусі, вчора гуляв та й не помітив, як там заснув. Подзвони туди, може, вже й прокинувся.
— Дякую. До побачення, — сказав я і поклав слухавку.
Після цього, не обмірковуючи, я набрав ще один номер і хтось зразу ж відповів мені. В слухавці я почув дитячий голос:
— Це хто?
— Привіт, Владос, це я, Віталік! Я вчора вночі приїхав у Березову Рудку. Будеш гуляти?
— Віталік! Кльово! Звичайно ж! Я зараз маю йти в церкву, а потім зразу ж до тебе. Зустрінемось о 10-й годині біля каменя.
— Добре, прийду туди на 10!
(Камінь — це місце, де була розташована велика бетонна брила. Це місце знаходилось біля котельні й зранку, коли ми приходили з Владом до того місця, там нікого не було. Лише в суботу хтось з нашого краю йшов на базар, але загалом це були старці чи бабусі.)
До десятої години ще залишалося дві години, тому я вирішив прогулятися парком уздовж стадіону.
Надворі була дивовижна погода. Світило ранкове сонце, небо було синє, як цвіт незабудки, та було чутно, як щебетали птахи у віддалених зонах парку.
Цей дзвін доносився аж до краю, і було любо ходити по стежках під спів солов'їв.
Я був вдягнений у шорти й майку, тому зразу відчув вранішній холод і старався шукати місця, де світить сонце, щоб хоч трохи зігрітись.
Я дійшов до Співочого поля, де зазвичай проводилися концерти, коли хтось приїжджав до села, чи планувалися збори літературних діячів.
То тут, то там промені сонця протинали крони дерев і пробивалися донизу, і, здавалося, наче вони намагалися зігріти ранкову холодну землю своїм світлом.
Мені стало сумно ходити наодинці, й тому я звернув на стежку, що вела до території технікуму.
Ішовши по алеї, я ще здаля помітив, як студенти квапилися на першу пару, тому коли я дійшов до пам'ятника Шевченка, навколо вже майже нікого не було.
Лише хтось їхав на велосипеді на колекційне поле.
Я оглядав стенди, які стояли вздовж дороги до головного корпусу, і на них усіх можна було прочитати перелік рослин і дерев, які були в наявності у парку.
Піднімаючись по ступенях угору, я вітався з малознайомими мені дорослими людьми й старався швидше піднятись на третій поверх.
У коридорах було так тихо, що можна було б почути, як комар дзижчить.
Почалася перша пара, а я вже був біля кабінету механізації.
Мені було цікаво послухати, про що розповідає дідусь своїм студентам, тому я, ставши під дверима, чув про станки та агрегати, механізми й деталі, інструкції та схеми й навіть про машини, які використовуються у сільському господарстві.
Коли я снував з одного кутка до іншого, голос в аудиторії замовк і хтось підійшов до дверей.
Я вже думав сховатись, щоб не заважати, але двері відчинилися, і на фоні здивованих облич студентів з'явився силует.
То був дідусь Міша, який, певно, почув кроки за дверима і подумав, що його колега прийшов на роботу, певно хотів щось запитати.
Він побачив мене і запросив до себе в аудиторію.
Мені було трохи соромно з-за того, що я перервав пару, але викладач нічого мені не сказав і навіть ще з більшим ентузіазмом став пояснювати студентам схему якоїсь машини.
Студенти іноді відверталися на мене й посміхались, бачачи розгублене дитяче обличчя.
Так я просидів всю пару й з цікавістю вивчав предмет разом із молоддю.
Мені ні на хвилину не було сумно.
Я вважав, що, напевно, дуже класно вчити такі серйозні предмети й розбиратися в таких складних речах, тому навіть сам намагався завчити хоча б одне розумне речення, вживши якийсь технічний термін.
Коли пара вже закінчилася й студенти вийшли з аудиторії, ми з дідусем пішли в буфет.
Поки дідусь говорив із працівником за прилавком, я роздивлявся навколо, як молодь збиралася купою і за обідом планувала майбутній матч на старому стадіоні між групою механіків та агрономів.
Я так захопився їхньою бесідою, що ледве почув, як дідусь звернувся до мене.
Я повернувся і побачив цю найщирішу посмішку, і очі сповнені чимось найріднішим і безмежно спокійним.
Він нахилився до мене і простягнув кульочок із пиріжками всередині.
Я дуже зрадів такому гостинцю і зразу ж взяв один і почав їсти.
Ми направились до лавки, щоб трохи перекусити.
Пиріжки були з ліверною начинкою й саме в той час дуже смакували.
Дідусь також пообідав зі мною, після чого подивився на годинник і мовив, що він має працювати. (На годиннику було 10:07).
З цими словами він взяв свій дипломат і пішов до входу в технікум.
Я посидів ще хвилину, а потім згадав, що мав зустрітись зі своїм другом, і миттю чкурнув до каменя через "тренажери".
(Тренажери — це місце, де я в чотири роки познайомився зі своїм найкращим другом Владиславом. Ми були знайомі лише в дитсадку, але одного разу якимось чудом зустрілись на полі з тренажерами та волейбольним полем і через деякий час назвали це місце "тренажерами". Через декілька років це слово закріпилося за всіма.)
Я щодуху біг навпростець через невелику посадку, і коли перетинав стежку, яка вела повз неї, ледве не збив листоношу з велосипеда.
Щоправда, вона встигла вчасно загальмувати й зупинитись.
Я вже чекав, як вона накричить на мене, але жінка лише засміялася і сказала, щоб я пильнував рух на дорозі наступного разу.
Я вже добіг до каменя — і нікого там не знайшов.
Засмутившись, що друг мене не дочекався і, можливо, пішов мене шукати, я став думати, як краще вчинити, щоб не розминутися з ним.
Але тут хтось підняв галас на шовковиці позаду мене.
На нашому краю було всього три шовковиці.
Одна — прямо під котельною, друга — за рогом, як їхати до сільської ферми, а третя — аж біля студентського гуртожитку.
То була біла шовковиця, і туди мало хто ходив через близькість до смітника.
Ми ж усі вдосталь наїдалися чорними ягодами з перших двох шовковиць.
Коли я повернувся, то побачив: Влад сховався від мене і хотів налякати, знаючи, як я люблю фрукти й ягоди.
Але, оскільки я довго не підходив до самого дерева, він не витримав і гукнув мене.
— Залазити на дерево легше, ніж злізти! — весело вигукнув Влад, намагаючись спустити ногу то на одну гілку, то на іншу.
Йому довелося змінити бік, щоб знайти безпечніший шлях вниз.
Пройшла хвилина — і мій друзяка вже спустився.
Ми міцно обійнялися, адже не бачились майже півроку.
І відразу шмигнули назустріч пригодам.
За день ми встигли:
Пограти у хованки біля кафе "Березоворудчанка"
Шпигувати за незнайомими людьми з іграшковою зброєю
Побродити парком
Побувати біля вежі біля котельної
Пограти у футбол на стадіоні
Зайти в маєток Закревських
І навіть сходити в музей до бабусі
На вулиці було дуже спекотно, і коли ми зайшли до музею, то відчули себе в раю.
Температура там трималася близько +15 °C — на фоні 30-градусної спеки на вулиці це здавалося благословенням.
Ми пройшли першу кімнату і в коридорі, в самому кінці, побачили бабусю за робочим столом.
Підбігли до неї:
— Бабусю, можна нам з Владиком пройтися по музею?
— Ой, Владічок, Віталічок! Дітки, звичайно, ходіть, дивіться! — з радістю промовила вона.
Ми з радістю побігли у нашу улюблену кімнату — кімнату бойової слави.
Там ми завжди затримувались найдовше.
Ми, зайшовши до кімнати бойової слави, в першу чергу сіли на килим перед панорамою "Бій в урочищі Шумейкове".
Для нас, ще малих, війна тоді була радше пригодницьким фільмом, ніж трагедією.
Яскраві фарби панорами змішувалися в наших очах із німими емоціями, які ми ще не вміли розпізнавати.
Для нас це були просто кольори та рух.
Ми сиділи й довго мовчки вдивлялися у картину, вловлюючи щось невидиме, що вже тоді починало закладатись у серце — відчуття великої історії.
Я згадую той день із великою радістю.
Ті дні, коли від ранку до вечора ти належав лише вітрові, сонцю, друзям і близьким.
Тепер усе це — лише спогади.
Вечірні спогади, що час від часу крають мені серце.
Я не пам'ятаю, як ми тоді прощалися з Владиком.
Мабуть, ми й не прощалися зовсім.
Адже знали: завтра буде новий день.
Ще яскравіший.
І ми знову зустрінемось біля каменя.
Того вечора я прийшов додому дуже втомлений.
Повечерявши з бабусею та дідусем, ми сіли разом дивитися телевізор.
Дідусь завжди сидів у своєму улюбленому кріслі — ближче до дверей його спальні.
Бабуся — на дивані.
На дверях спальні висіла стара гітара.
Я часто мріяв навчитись грати на ній свої улюблені мелодії, та того вечора я навіть не мав на те сил.
Дідусь попросив мене принести йому "холоднячка" — прохолодної води з ванної кімнати.
Я швиденько наповнив склянку і приніс йому.
Він із вдячністю випив воду, посміхнувся мені своєю теплою усмішкою і знову втупився в екран телевізора.
А я тим часом пішов до його кімнати.
Ліг на ліжко і через вікно почав дивитися на зорі.
Вони були далеко, але світилися так яскраво, наче хтось увімкнув мільйон ліхтарів у небі.
Мені було тепло, добре й спокійно, як ніколи.
Я знав: усе літо я проведу тут.
І кожного дня відкриватиму нові й нові загадки села.
І в той момент, дивлячись на зорі, я тихо, непомітно для себе самого, заснув.
Мені здалося, що мені сняться саме ті зорі, і я дивлюся на них крізь заплющені очі.
На цьому й закінчився один із моїх червневих днів.
Один із найсвітліших.
Один із найкращих днів мого дитинства.
Цей день закінчився.
