Я повертаюсь знов у минуле —
думками поринаю в даль.
Про цю людину вже забули...
але тебе я пам’ятаю, знай.
Дідусю, рідний і найкращий!
Ти був мені — як книга та.
І завжди ти мені пораду
давав, як треба йти в життя.
З дитинства згадую я вчення
і мудре слово з уст твоїх,
і щедру посмішку, натхнення —
іти вперед,
іти за всіх.
Та я ніколи не забуду
ці щирі очі,
дар наук.
«Онучку» — слово згадувати буду,
і все найкраще,
дане з твоїх рук…
♫ Ólafur Arnalds – Near Light
Сповідь людства, яке забагато жило. Ми успадкували лють, страх і ненависть — і назвали це честю. Цей вірш про цивілізацію, що спершу шукала сенс, а тепер просто вбиває, бо не знає, що ще робити.
Кохання спалює тебе до останньої молекули, якщо живеш не собою, а для чиїхось очікувань. Краще зникнути, ніж жити чужим образом. Краще вмерти чесно, ніж вигинатись під чийсь ідеал.
Цей вірш — як розмова із собою колишнім: я бачу, як горів колись і як догорів. Тепер, дивлячись на попіл у пам’яті, питаю: чи виправдався той вогонь, якщо сьогодні всередині — лиш спокій, холод і запитання на які не почуєш відповідей.
Колода лежала десь там, де починався ліс і закінчувалось поле.
Колода лежала десь там, де починався ліс і закінчувалось поле.
