Я повертаюсь знов у минуле —
думками поринаю в даль.
Про цю людину вже забули...
але тебе я пам’ятаю, знай.
Дідусю, рідний і найкращий!
Ти був мені — як книга та.
І завжди ти мені пораду
давав, як треба йти в життя.
З дитинства згадую я вчення
і мудре слово з уст твоїх,
і щедру посмішку, натхнення —
іти вперед,
іти за всіх.
Та я ніколи не забуду
ці щирі очі,
дар наук.
«Онучку» — слово згадувати буду,
і все найкраще,
дане з твоїх рук…
♫ Ólafur Arnalds – Near Light
Цей вірш — про смерть, що стала тишею всередині. Про серця, які перетворились на каземати, і тіні, що не мають сил навіть для ненависті. Про втрату здатності вірити у кінець бою.
Трагічний марш юності в забуття — без імен, без надії, з холодною зброєю в руках. Цей вірш — не про героїзм, а про втрату себе в безглуздій м’ясорубці, де кожен стає цеглиною в стіні, яку ніхто не пам’ятатиме.
На вершинах свободи — самотня постать із серця народу. Цей вірш — виклик світові й гімн нескореній правді.
Ці вірші присвячені тому моментові, коли симпатія поинає переростати в кохання, коли життя без коханої людини перестає бути цілісним та змістовним.
складності, завжди будуть нашими приятелями по нещасті, хоч куди піду я та ти. складність у роботі та коханні, що проходить через море людей, але на одній вона загострена, вирізана шрамами сонця відтінку.
Ці вірші присвячені тому моментові, коли симпатія поинає переростати в кохання, коли життя без коханої людини перестає бути цілісним та змістовним.
складності, завжди будуть нашими приятелями по нещасті, хоч куди піду я та ти. складність у роботі та коханні, що проходить через море людей, але на одній вона загострена, вирізана шрамами сонця відтінку.
