Я повертаюсь знов у минуле —
думками поринаю в даль.
Про цю людину вже забули...
але тебе я пам’ятаю, знай.
Дідусю, рідний і найкращий!
Ти був мені — як книга та.
І завжди ти мені пораду
давав, як треба йти в життя.
З дитинства згадую я вчення
і мудре слово з уст твоїх,
і щедру посмішку, натхнення —
іти вперед,
іти за всіх.
Та я ніколи не забуду
ці щирі очі,
дар наук.
«Онучку» — слово згадувати буду,
і все найкраще,
дане з твоїх рук…
♫ Ólafur Arnalds – Near Light
Є дороги, що ведуть у завтра, і є ті, що губляться в зорях. Цей вірш — про наші кроки, сумніви й мовчання на перехрестях життя.
Сповідь людства, яке забагато жило. Ми успадкували лють, страх і ненависть — і назвали це честю. Цей вірш про цивілізацію, що спершу шукала сенс, а тепер просто вбиває, бо не знає, що ще робити.
Кохання спалює тебе до останньої молекули, якщо живеш не собою, а для чиїхось очікувань. Краще зникнути, ніж жити чужим образом. Краще вмерти чесно, ніж вигинатись під чийсь ідеал.
