Я пишу це для українців — для кожного й кожної, хто зараз потребує цього знання. Мені здається, саме сьогодні цьому цілющому потоку місце в нашому просторі.
Зараз в Україні так багато втрати, смутку, горя й нещастя. І сама Україна сьогодні дуже просить любові.
Я глибоко співчуваю кожній втраті. І ось що я зрозуміла — тепер я знаю це точно: коли ми втрачаємо те, що любили, і тих, кого любили, річ не лише у самій втраті об’єкта нашої любові.
Річ у тому, що потоку любові більше нікуди йти.
Наша психіка звикла щодня направляти це тепло до когось або до чогось. І коли це раптово зникає — болить не тільки порожнеча. Болить ще й від того, що величезний, живий потік любові більше не може туди текти.
Боляче не лише від того, що ми більше не отримаємо любові до себе — не відчуємо саме цього тепла й турботи, не зустрінемо, не побачимо.
Найважче від іншого: нам тепер немає кого любити.
Це місце в нашій реальності, до якого роками текла наша любов, раптом стає порожнім. Воно пустує, і цей вакуум тисне зсередини, бо накопичена ніжність, турбота й прив’язаність шукають свій звичний адресат — і не знаходять його.
І хоч для когось це зараз, можливо, звучатиме майже богохульно, але я скажу: святе місце порожнім не буває, українці.
У світі завжди є ті, хто потребує нашої любові.
Ніхто й ніколи не зможе замінити вам саме цю втрату. Жодна нова історія не зітре з пам’яті той рідний образ. Але святе місце — місце для тих, хто потребує тепла, турботи й захисту, — не варто залишати порожнім.
Є фільм «Лев» — про загубленого маленького хлопчика. Там є епізод, який закарбувався мені в пам’яті: опинившись самотнім і загубленим на величезному вокзалі, хлопчик підходить до статуї індійської Богоматері Дурги. Він шанобливо складає долоні в молитві й бере з вівтаря фрукти, аби вижити. Далі його встиновлює любляча родина з Австралії, а ставши дорослим він знаходить свою втрачену родину.
Для мене цей момент — про велику космічну мудрість. У Любові є безліч форм і проявів. Вона не вичерпується однією людиною, однією істотою чи одним життям.
Там, де відбулася одна болюча втрата, — якщо ми тільки дозволимо собі знову відкрити серце й любити, — Любов обов’язково проявиться в інших формах.
Нещодавно і на мене знову найшла смута. Відчуття горя від втрати охопило душу з новою силою. І саме в цей момент я почула, як під вікнами тоненько нявкає кошеня.
Я вийшла й побачила маленька загублене створіння, яке потребувало моєї любові.
Я знаю це правило: не зачинятися в собі та своєму горі, а відкривати серце й любити тих, хто цього потребує прямо зараз. Я схопила це кошеня в обійми з окликом: «А ось і ти знайшлося!»
Я зраділа, що знову матиму змогу любити, турбуватися, бавити. І в ту ж мить моя душа отримала ліки.
Та й пишу я цей текст після чергової безсонної ночі. Бо усім моїм старшим тваринам тепер треба час, щоб прийняти нове кошеня. Вони у мене п'ють заспокійливі, а я вже тиждень майже не сплю ночами.
Але я не відчуваю знесилення.
Я відчуваю спокій. Тому що потік любові більше не впирається у глуху стіну. Він знову тече, зцілюючи і це маленьке життя, і мене саму.
Отже, закон зцілення такий: не зачинятися в горі від втрати. Дати життя і прихисток тим про кого є змога дбати і хто потребує любові.
Є ще одне таїнство в цьому. Той потік любові котрий іде від нас — розповідає нашим новим підопічним про тих хто не з нами. Про те що сталося. Це не забути, це — допомога нам пережити.
Підопічні про котрих ми будемо тепер піклуватися — мимоволі будуть набувати тих рис, того образу, кого ми втратили. Це не реінкарнація. Це втілення Любові. Це духовне коло, котре, оточуючи нас — лікує нас.
Також хочу зазначити: не розбите серце нашої країни мене турбує.
Справжня небезпека — це зачинене серце.
Намагаючись захиститися від болю, зачинене серце блокує не лише важкі почуття та смуток. Воно автоматично блокує будь-які щирі, теплі, живі сигнали з простору — котрі є і котрих багато.
Зачинене серце не має розсудку, хоч на перший погляд здається і хоче бути невразливим. Зачиняючись від болю, воно зачиняється і від розуму.
Людина з зачиненим серцем втрачає контакт з реальністю. Позбавляючись не лише здатності відчувати, а й здатності мислити тверезо.
Тому тим, кому зараз потрібні мої слова, я пропоную такий план дій:
Дайте собі час для горювання. Обов'язково дайте.
А паралельно — спочатку навіть свідомим рішенням, розумом — прагніть і плануйте любити далі.
У світі є безліч істот, яких треба — не просто варто, а життєво необхідно — любити. Світ потребує цієї мудрої, посвяченої, виплеканої з глибини Всесвіту Любові.
Це і люди: діти, підлітки, дорослі, яким зараз самотньо чи важко.
Це і тварини: просто вийдіть на ринок, де віддають малечу в добрі руки, або завітайте до притулку.
Це і рослини — а як же, наш простір, наша земля так само прагнуть цього тепла.
Увесь довколишній світ потребує Любові. А ті з нас, кому доля чи фатум раптово обірвали її звичний потік, потребують зцілення. І це зцілення приходить саме через турботу, опіку та нове піклування.
Єдине що, я розсудливо хочу застерегти. Людина в смуті — може бути вразлива. Будьте обачні. Я говорю про тих хто дійсно потребує Любові.
Не маніпулює заради власної наживи. Не сідає на голову, не паразитує. Потребує щоб віддати. Потребує щоб теж любити. Потребує щоб нас зцілювати.
Тому, на мою думку, варто почати з тварин і рослин.
Вони найпершими допоможуть нам знову посміхатися, гратися, відчути вирій життя. Любіть вашого нового підопічного: вашого внутрішнього кота, песика, папужку чи черепашку. Хай у розумі ростуть ваші рослини, м'яко трансформуючи сумні думки. Хай увагу забирають ці щирі створіння, і хай психіку більше не кидає безжально з минулого в теперішнє.
А далі — коли серце трохи відігріється — варто замислюватися і планувати більш рішучі кроки. Комусь спаде на думку взяти опіку над дітьми чи підтримати літніх людей. Як я часто кажу: «в капусті завжди хтось є».
Ви вже й самі згодом розберетеся, хто саме у вашій «капусті» може чекати на вас.
Головне — знати й пам'ятати: любити — це духовна, життєво необхідна навичка. Спочатку це треба розумом приняти. А серце — полюбить тоді, коли буде розуміти.
