Цю статтю було вперше опубліковано ще 14 квітня 2014 року на відомому тоді ресурсі “ХайВей”, звідки вона зникла після оновлення сайту. Сьогодні 25 років від дня загибелі В’ячеслава Чорновола, тож я вирішив опублікувати її знову, щоб вшанувати пам’ять цієї видатної людини.
25 березня 1999 р. на трасі «Бориспіль-Золотоноша» сталася автокатастрофа. Автомобіль, у якому їхав голова Народного Руху України та відомий український політик В’ячеслав Чорновіл, врізався у вантажівку, що намагалася розвернутися посеред дороги. Ця катастрофа не просто обірвала життя відомого українця, а й стала поворотним моментом в українській історії…
Дорога до слова
Життєва історія В’ячеслава Чорновола розпочалася 24 грудня 1937 року (за документами 1 січня 1938 р.) у селі Єрки Звенигородського району Черкаської області. Батьки майбутнього політика були сільськими вчителями: тато, Максим Йосипович, викладав українську мову та літературу, а мати, Килина Харитонівна, вчителювала у початкових класах.
У 30-ті роки родина Чорноволів на собі відчула, що означає бути родичами «ворога народу»: 1937 року був заарештований батьків брат Петро, і їм довелося переїжджати від одного черкаського села до іншого, міняючи місця роботи. Батьки жили в постійному очікуванні арешту «Мені мама розповідала, що коли вона була мною вагітна, у нас у сінях цієї скромної вчительської квартири, де жили мої батьки, висіла торба. У тій торбі був кусок сала і білизна», — скаже пізніше В’ячеслав Максимович в одному зі своїх інтерв’ю [6]. Під час війни Чорноволи опинилися на окупованій території, а після визволення краю опинилися у с.Вільхівці того ж району — на батьківщині матері В’ячеслава. Тут майбутній політик і провів свої шкільні роки.
1955 року В’ячеслав Чорновіл закінчив школу з золотою медаллю і поступив на філологічний факультет Київського університету. На 2-му курсі зрозумів, що його все ж таки більше цікавить журналістика і перейшов на відповідний факультет. Вже тоді Славко вирізнявся своїми поглядами серед однокурсників, за що й мав неприємності. Аби уникнути виключення з університету, він взяв річну відпустку і поїхав на будівництво домни у Маріуполі (тоді ще Жданов). Спочатку працював там теслярем, а потім влаштувався до виїзної редакції газети «Київський комсомолець» [1, с.37]. «Видавали ми невеличку газету щодня. Часто-густо зібраний матеріал доводилося диктувати безпосередньо лінотипісту, щоб десь опівночі доставити газету в гуртожиток, а вранці роздати її робітникам. Звичайно, ніхто нам не встановлював такої періодичності. Але якась самоціль, ненатле бажання показати, що ми можемо, керувало нами», — згадував він у інтерв’ю журналу «Пам’ять століть» 1997 року [9, с.437].
По закінченні університету у 1960 р. В’ячеслав потрапив на Львівське телебачення. Був тут спочатку редактором, потім — старшим редактором передач для молоді. Ще у Києві почав цікавитися публіцистикою відомого українського поета й письменника Бориса Грінченка (навіть захистив за цією темою дипломну роботу), продовжив свої пошуки й у Львові, суміщаючи їх із роботою на телебаченні. У травні 1963 р. Чорновіл знову повернувся до Києва, аби зосередитися на науковій роботі. Та повністю у науку так і не поринув: працював у радіогазеті на Київській ГЕС, потім у газеті «Молода гвардія». Був добре знайомий із шестидесятниками: Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом. Робота у газеті давала Чорноволові можливість друкувати не лише власні твори, а й вірші І.Драча, М.Вінграновського, В.Стуса, з якими інші видання вже не співпрацювали.
На стежці протесту
Та така вольниця тривала недовго. Вже у серпні 1965 р. органи держбезпеки провели низку арештів серед української інтелігенції. У ЗМІ про це, ясна річ, не писали, але ж шила в мішку не сховаєш. В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус та Іван Дзюба вирішили зробити таємне явним і виступили на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків», яка відбулася 4 вересня у кінотеатрі «Україна». Дзюба використав момент, коли акторам та знімальній групі вручали квіти. Помітивши, що художниці фільму Лідії Байковій не вистачило букета, він підійшов і привітав її, а потім розповів глядачам про арешти, що відбулися в Україні і почав називати прізвища арештованих. Директор кінотеатру намагався зіштовхнути його зі сцени, але Дзюба був непохитним. Тоді у залі ввімкнули сирену. На допомогу Дзюбі прийшов В.Чорновіл, який, намагаючись перекричати шум у залі, закликав глядачів встати на знак протесту. За спогадами очевидців, частина людей підтримали його і 3–4 ряди у центрі піднялися. Потім почався перегляд фільму, заради якого й прийшли близько 1000 чоловік. Та на цьому протест не закінчився: коли глядачі почали виходити з зали, із короткою промовою до них звернувся Василь Стус [5].
Проковтнути такий зухвалий виступ влада, звичайно ж, не могла. В’ячеславові довелося поплатитися за свою сміливість робочим місцем і звільнитися з видавництва. Та це не залишило його байдужим до долі арештованих. Коли співробітники КДБ почали розпускати чутки про те, що арештовані інтелігенти готували збройний опір та вели антирадянську агітацію, 15 вересня Чорновіл звернувся із листом до ЦК КПУ та ЦК ЛКСМУ з протестом проти розповсюдження подібних версій і проти репресій взагалі [14, с.162–166].
Невдовзі люди з «гарячим серцем та холодною головою» завітали й до нього. Виявилося, що постанову на обшук було виписано ще 6 вересня, тобто через два дні після подій у кінотеатрі «Україна». Втім, несподіванкою для В’ячеслава цей візит не став: він добре розумів, що на нього чекає і встиг переховати більшу частину самвидавних текстів, власних рукописів та книжок, до яких могли б причепитися. Та незважаючи на це, при обшуку працівники КДБ вилучили в Чорновола два мішки книг та паперів. Здебільшого це були книги та журнали 20–30-х років, видані на Західній Україні та дореволюційні видання, а також особисті листи й рукописи статей самого В’ячеслава. Обшук та складання протоколу завершилися пізньої ночі, після чого Чорновола повезли до Київського обласного управління КДБ. Тут він з годину відсидів у зачиненій кімнаті, а потім мав бесіду з оперативником, який став натякати на важкі наслідки: «Чим же це ви таким займалися, В’ячеславе Максимовичу? Ми вас за таке можемо й не випустити. Подумайте про своїх діток». Та залякати арештованого в нього не вийшло. «Знаючи, що нічого поважного в мене не знайшли, я простодушно поцікавився, чим же це я таким займався. «А ось!» — торжествуючи, кинув на стіл капітан фотокопію роздобутого мною у видавництві розділу про Остапа Вишню з книги Юрія Смолича «Про неспокій», що невдовзі з’явилася в книгарнях. Хоч ситуація була невеселою, я мимоволі розсміявся. Для них усе, що було надруковано на машинці, та ще й сфотографоване, уже пахло криміналом…», — згадував пізніше В.Чорновіл [14, с.171].
У двобої з системою
Пізніше більшу частину забраних книг та паперів йому таки вдалося повернути. Та це було лише початком. Поки Вячеслав звикав до нової роботи на посаді літ працівника газети «Друг читача», органи держбезпеки готували процеси над людьми, яких він захищав у вересні 1965 р. У квітні 1966 р. один із таких судів, над братами Горинями, М.Зваричевською та М.Осадчим, відбувся у Львові. Чорновола викликали на засідання у якості свідка, та давати будь-які свідчення він відмовився, сказавши, що суд є незаконним, оскільки проходить у закритому режимі. У відповідь на це його вивели з зали та ухвалили рішення про притягнення до кримінальної відповідальності за відмову свідчити [10, с.56].
Через три місяці, у липні того ж року, В’ячеславові знову довелося стояти перед судом, на цей раз вже у якості обвинуваченого. Свідками на процесі були правоохоронці, присутні на процесі, де він відмовився свідчити. Ні братів Горинів, ні М.Зваричевської, ні М.Осадчого на засідання не викликали, подавши лише їхні свідчення. Вимогу Чорновола викликати їх самих суддя відхилив. Вирок винесли максимальний за інкримінованою статтею: три місяці виправних робіт за місцем роботи з утриманням 20% заробітної плати [14, с.201].
Цей та інші процеси В.Чорновіл пізніше описав у праці «Правосуддя чи рецидиви терору?», яка витримала «кілька видань». 9 травня 1966 р. твір було надіслано прокуророві республіки та голові республіканського КДБ, 22 травня, із деякими доповненнями, — першому секретареві ЦК КПУ П.Ю.Шелесту, а у грудні 1966 р. — голові Верховного Суду УРСР. У ній Чорновіл доводив, що судові процеси 1966 р. та досудове слідство відбувалися з кричущими порушеннями радянського законодавства. Можливо, єдиними читачами цієї праці так і залишилися б партійні керівники та працівники держбезпеки, якби за рік копія рукопису не потрапила за кордон. Спочатку вона була опублікована у діаспорянському часописі «Новий шлях», а 1968 року видана окремою книжкою у Торонто (Канада) [14, с.71].
Книжка Чорновола спричинила резонанс в українській діаспорі. «Цю реакцію мені згодом передавали такими словами: «Це було як грім з ясного неба. Хоч ішлося про арешти і тюрми ми все ж раділи: є молода Україна! Вона живе й бореться!», — згадував автор у передмові до публікації твору у журналі «Київ» 1992 р. [14, с.73] Ще більший резонанс мав інший твір — «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»), написаний ним у квітні 1967 р. Фактично, це була невеличка енциклопедія дисидентського руху: у ній подавалися не лише короткі біографічні дані затриманих, а й переліки їхніх публікацій та твори — вірші, проза і навіть живопис (картини Опанаса Заливахи) (Лихо з розуму). І все це — в умовах, коли сам укладач збірки знаходився під пильним оком «органів»! Того ж року книжка опинилася за кордоном і була видана першою українською друкарнею у Парижі, принісши Чорноволові світову славу. Її не лише побачили, а й почули — наприкінці 1967 року радіостанції «Голос Америки», «Свобода», CBS (Канада) та італійське радіо для українців почали зачитувати розділи «Лиха з розуму». Його постать вийшла за межі української еміграції — про Чорновола писали у таких впливових часописах, як The Washington Post, The New York Times, Daily News та інших. А 1975 року автор отримав Міжнародну журналістську премію імені Ніколаса Томаліна [11, с.51].
Пробачити такого ляпаса, та ще й напередодні святкування 20-ї річниці підписання Загальної декларації прав людини, радянська влада, звісно ж, не могла. 3 серпня 1967 р. В’ячеслава Чорновола заарештували. Йому висунули обвинувачення за ст.187–1 КК УРСР (поширення наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад). У листопаді того ж року Львівський обласний суд виніс вирок — 3 роки позбавлення волі. Цікаво, що справу слухали на цей раз у відкритому режимі: на суді були присутні Л.Костенко, І.Дзюба, І.Світличний, А.Горська та інші [10, с.73].
Журналіст у підпіллі
Навіть відбуваючи покарання, В.Чорновіл не покинув своєї журналістської праці. Він продовжував писати статті, які в нього вилучили, через що влітку 1968 р. оголосив 48-денне голодування. У лютому 1969 р. В.Чорновола звільнили у зв’язку з амністією. Про роботу за фахом, звичайно ж, і мови бути не могло: працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної експедиції на Одещині, вагарем на львівській станції Скнилів. Та самвидавної діяльності В’ячеслав Максимович не покинув. Навпаки, вона набрала в нього зовсім іншого виміру: він вирішив видавати…журнал!
Того ж 1969 року В.Чорновіл розпочав роботу над першим номером часопису, що отримав назву «Український вісник». Журнал готувався у конспіративних умовах: безпосередньо до випуску були причетними лише кілька осіб. А от розповсюдженням та збором інформації займалося набагато більше людей, багато з яких і не знали, хто і де видає часопис. Лише наприкінці 80-х В.Чорновіл почав відкривати широкому загалу імена тих, хто допомагав йому у цій нелегкій та ризикованій справі: О.Антонів, Н.Світлична, Н.Строката, В.Мороз, Ю.Шухевич. Пізніше, 1996 року, він розкрив і інші імена: Атена Пашко, Людмила Шереметьєва, Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Микола Плахотнюк [15].
Протягом 1970–1972 рр. вийшло 6 випусків «Українського вісника». «Друкарня», у якій часопис народжувався на світ, знаходилася у с.Солоньки під Львовом, у звичайній селянській хаті, де жила мати Ярослава Кендзьора. Саме тут Людмила Шереметьєва передруковувала сотні сторінок рукописного тексту, які потрапляли до рук Чорновола з різних куточків України. Таку саму роботу виконувала у себе на дачі Олена Яновська [15]. Друковані сторінки перезнімали на мікроплівку, щоб передати за кордон. Кур’єром у цьому випадку виступала Ганна Коцурова — студентка з Пряшева (зараз Словаччина). Невдовзі після виходу першого випуску статті з нього вже зачитували в ефірі західних радіостанцій [15].
Тематика рубрик «Українського вісника» була різноплановою. Тут публікувалися повідомлення про репресії проти інакодумців та судові процеси, звернення та скарги до радянських та міжнародних інстанцій з приводу цих подій, нариси та спогади про шістдесятників, статті самих учасників дисидентського руху, які ходили у самвидаві. До рук редактора потрапляли й вісті з-за колючого дроту, завдяки чому читачі — як українські, так і закордонні — мали змогу дізнатися про життя українців у тюрмах та таборах [15].
Вже після виходу першого випуску органи держбезпеки заходилися шукати його видавця. За Чорноволом було встановлено спостереження, та довести його причетність ніяк не могли. Чекістам вдалося лише затримати кур’єра, але прізвища членів редколегії вона назвати не змогла. Добре продумана конспірація поки що рятувала В’ячеслава Чорновола. Відчуваючи наближення арешту, він використовував кожну вільну хвилину, аби підготувати матеріал ще на кілька випусків. Рукописи для 6-го випуску він передав Михайлові Косіву [3]. Як виявилося, дуже вчасно: 12 січня 1972 р. В.Чорновола було заарештовано [1, с.41].
Довести причетність В.Чорновола до видання «Вісника» слідство довго не могло. Протоколи його допиту відрізнялися лаконічністю: він навідріз відмовлявся давати будь-які свідчення, вважаючи свій арешт незаконним [т.5, с.77–84]. Тоді чекісти вдалися до шантажу, затримавши його сестру Валентину та дружину Атену Пашко. На знак протесту В.Чорновіл оголосив сухе голодування. 12 квітня 1973 р. Львівський обласний суд виніс вирок: 6 років позбавлення волі у таборах суворого режиму та 3 роки заслання [1, с.41]. А 6-й випуск «Українського вісника» таки вийшов — за три місяці після арешту Чорновола [3].
«Зеківський генерал»
9 років — дрібничка для історії, а для людського життя — ціла епоха. Цю епоху за колючим дротом В’ячеслав Максимович прожив гідно. Не кидаючи писати (з-під його пера тут вийшла «Хроніка таборових буднів», написана у співавторстві з Борисом Пенсоном), він проявив себе ще й здібним лідером. В.Чорновіл став організатором та активним учасником численних голодувань та акцій протесту, одною з головних вимог яких було визнання статусу політв’язня за тими, кого засуджували за «антирадянськими» статтями. Така активна діяльність закріпила за ним прізвисько «зеківський генерал». Ось як описує одну з акцій протесту дисидент Михайло Хейфец:
Веселий був у перші статусні дні наш карцер. Як правило, найтяжчим у карцерах є не голод, не холод, а самотність і мовчання: розмови між камерами заборонено, і якщо будеш перегукуватися із сусідами, ризикуєш після закінчення карцерного терміну залишитися без «ларка» (права купувати продукти — Р.К.) чи навіть одержати новий карцерний термін. Ризикувати не хочеться…Але тоді ми свідомо запланували для себе сто днів без ларка і сто днів у карцерах. А в цій ситуації чим вони могли нас укусити? І карцер перетворився в статусний клуб, його мешканці перегукувалися вільно, а на будь-яке зауваження наглядача надходила стереотипна відповідь: «Начальнику, ми на Статусі! Ми поза вашим законом!»
В’язні примудрялися боротися навіть з інформаційним вакуумом — коли в когось закінчувався термін, то він йшов до читальні або слухав радіо, а потім, коли знову потрапляв до карцера, передавав новини з волі. Так, за спогадами М.Хейфеца, робив і В.Чорновіл, а на зауваження замполіта відповідав, що…проводить із в’язнями політзаняття [13, с.810–811].
А ось іще один випадок, з тих самих спогадів:
“ Ґебісти до мене весь час пристають: яку міністерську посаду я повинен одержати в незалежній Україні!” — жалівся Чорновіл. Я сам чув, як за дверима карцерної камери майор Пікулін запитував про це В’ячеслава, той не витримав: «Громадянине начальнику, у вільній Україні я буду займати лише одну посаду — редактора опозиційної газети». — «А-а-а, — залементував начальник зони, — ось ви яка жахлива людина, Чорноволе! Ви навіть у незалежній Україні будете опозиціонером!». В’ячеслав виправився: «Це помилка, я просто хотів сказати — редактором газети…» Але Пікулін ревів на весь коридор: «Це ду-у-же характерна помилка…» Не люблю згоджуватися з начальством, але, здається, той був правий [13, с.825].
На початку 1978 р. термін ув’язнення В.Чорновола завершився і його відправили на заслання до с.Чаппанду (Якутія). Про роботу за фахом тут, звичайно ж, теж мови й не могло: він працював чорноробом у радгоспі. Та журналістської праці полишити не міг: на засланні написав брошуру «Тільки один рік» про боротьбу за статус політв’язня у таборах, втрачену при передачі за кордон. А ще…офіційні заяви до різних радянських інстанцій. Як і у таборі, тут для нього це був єдиний жанр, у якому він міг вправлятися досхочу (все одно на такі звернення мало хто звертав увагу), аби хоч трохи вгамувати свою тугу за професією. А приводів для написання не бракувало: так, у квітні 1978 р. В.Чорновіл надсилає заяву на ім’я Генерального прокурора СРСР, де скаржиться про занадто пильну увагу до нього місцевих чекістів (залякування місцевого населення, відверте встановлення «прослушки» та ін.) [7]. Ще через рік він скаржиться міністрові внутрішніх справ УРСР на свавільні дії його підлеглих, коли під час приїзду до рідних, його обшукали у київському аеропорту і повезли до села міліцейською машиною, навіть не повідомивши дружині, яка чекала його з літака. [2]
У той самий період В.Чорновіл вступає до Української Гельсінської групи. Як і інші члени цієї організації, що легально й відкрито виступала на захист прав людей в Україні, він невдовзі поплатився за свій вчинок. У квітні 1980 р. В’ячеслава Максимовича заарештували за сфабрикованим звинуваченням і відправили до одного з якутських таборів на 5 років. Свій термін він до кінця не відбув: 1983 р. за протестом прокурора Якутії був звільнений без права виїзду до України. Новим місцем роботи стала кочегарка на заводі будматеріалів у Покровську. Так Чорновіл знову поповнив лави «кочегарів із вищою освітою»… [1, с.42]. Він все одно продовжував писати, повернувшись до покинутого ще на початку 70-х літературознавства: зацікавився творчістю свого «колеги», українського поета Павла Грабовського, який так само відбував заслання у Якутії, тільки ще за часів царату [1, с.42].
Знову — у бій
У травні 1985 р. В’ячеслав Максимович нарешті зміг повернутися на Батьківщину. У радянській історії почалася нова і остання доба — перебудова. Тепер такі, як він, стали почувати себе вільнішими, хоч і не до кінця. Роботу за фахом він знайти так і не зміг, знову ставши «кочегаром із вищою освітою», тільки тепер вже у Львівській школі-інтернаті та міськрембудтресті [1, с.42]. Зміни у Радянському Союзі спонукали В.Чорновола до активної громадської діяльності, і невдовзі він з головою поринув у неї.
Влітку 1987 р. він відновлює видання «Українського вісника». Тепер його випуски виходили за кордоном, де їх друкували кілька видавництв. Тематика часопису залишалася тою самою, адже утиски інакодумців із початком перебудови не припинилися. У березні 1988 р. Чорновіл звернувся до української та світової громадськості із повідомленням про відновлення діяльності Української Гельсінської групи. Невдовзі за його ініціативою постала Українська Гельсінська спілка (УГС), яка мала виконувати роль політичної партії [1, с.43].
Діяльність В.Чорновола у цей час потребує, мабуть, окремої статті. Він встигав випускати не лише «Український вісник», а й інші поза цензурні видання — «УВ-експрес» та «Листок прес-служби УГС», виступати на багатотисячних львівських мітингах, брати участь у діяльності Спілки незалежних журналістів СРСР, Львівської обласної організації товариства «Меморіал». З 1989 р., після утворення Народного Руху України (НРУ), В.Чорновіл взяв активну участь у розробці його програми та увійшов до складу Великої Ради Руху.
Політична ситуація у Радянському Союзі стрімко змінювалася. У березні 1990 р. до Верховної Ради УРСР та місцевих рад проходять вибори за новими правилами — тепер кандидатів можна висувати не лише від «блоку комуністів та безпартійних», а й від громадських організацій, та ще й не по одному, а по кілька на місце. Одним із таких кандидатів став В’ячеслав Чорновіл, якого у вересні 1989 р. підтримала львівська філія УГС, а потім Демократичний блок (об’єднання опозиційних сил) та ще 16 трудових колективів. У своїй передвиборчій програмі він відверто висунув гасло повної державної незалежності України, а першочерговими завданнями поставив прийняття законопроектів про державний суверенітет, державний устрій, економічну самостійність, власність, землю і землекористування, захист українського довкілля, статус української мови та ін. За підсумками голосування В.Чорновіл здобув більшість голосів виборців — 68,60% [4, с.9–10].
У боротьбі за незалежність
Вперше у вищому законодавчому органі республіки опинилися люди, які не тільки не мали партквитка у кишені, а й взагалі були ідеологічними противниками компартії. Разом з В.Чорноволом до Верховної Ради потрапило ще 11 членів УГС, які з іншими депутатами від Демократичного блоку становили близько чверті складу парламенту. З перших днів вони кардинально змінили стиль роботи Ради. Доклав до цього руку й В.Чорновіл. Він запропонував транслювати засідання Верховної Ради у прямому ефірі, щоб громадяни могли спостерігати за роботою депутатів. Незважаючи на протидію комуністів, до його думки таки прислухалися. Не менш важливу роль зіграв його вплив і у прийнятті такого важливого документа, як Декларація про державний суверенітет України [4, с.11].
Поведінка В.Чорновола у парламенті була досить рішучою, що часто контрастувало з діями Народної ради — групи депутатів від опозиції. Так, коли комуністична більшість Верховної Ради дала дозвіл на арешт колишнього політв’язня, депутата Степана Хмари, він закликав опозицію відмовитися брати участь у роботі парламенту доти, доки Хмара не буде звільнений та спеціальна депутатська комісія не розслідує обставини інциденту. Та на його пропозицію пристали лише двоє депутатів [4, с.12–13]. Незважаючи на це, він таки дотримав свого слова, і повернувся до парламенту лише після звільнення Хмари.
Під час серпневого путчу В.Чорновіл теж не сидів склавши руки. Вже на першій прес-конференції Народної ради він охрестив події у Москві переворотом і висунув вимогу скликати позачергову сесію парламенту і висловити на ній своє ставлення до цих подій. Після проголошення незалежності України він вимагав притягнути до відповідальності партійне керівництво УРСР за його поведінку під час перевороту [8].
Невдовзі в Україні розпочалася підготовка до референдуму, а разом з нею — й президентська передвиборча кампанія. Свою кандидатуру на пост глави держави висунув і В’ячеслав Чорновіл. Одним із пунктів його програми була «політико-адміністративна реформа, яка передбачає розширення місцевого самоврядування, запровадження регіонального (земельного) самоврядування, прямі вибори керівників усіх адміністративно-територіальних одиниць» [12, с.378–379].
На зустрічі з виборцями він їздив по всіх регіонах, не оминаючи ні Захід, ні Схід, ні Південь. Виступав на Маріупольському металургійному комбінаті, де колись брав участь у комсомольському будівництві, і на Львівщині, де прожив значну частину свого життя, і у Севастополі перед офіцерами Чорноморського флоту. Фінал президентських виборів відомий — В’ячеслав Чорновіл зайняв лише друге місце, поступившись Леонідові Кравчуку. Причин цій поразці можна знайти масу — і вплив колишньої номенклатури, і роз’єднаність демократичних сил — та все ж вибори стали визначною подією у нашій історії.
Важкі 90-ті
Політична діяльність В.Чорновола на цьому не завершилася. Він продовжував працювати у Верховній Раді, займаючись різноманітними питаннями. 1992 р. був обраний головою Народного Руху України. А ще за два роки пережив ще одну виборчу кампанію — до Верховної Ради. Виборці знову підтримали його, а от успіхи його політичної сили та інших національно-демократичних партій на виборах були досить скромними — трохи більше 50 місць у парламенті. Цьому сприяла низка факторів — і погіршення соціально-економічного становища, і недосконале законодавство, і знову ж таки взаємопоборення між демократичними силами [4, с.16].
Ненабагато кращими виявилися й парламентські вибори 1998 р. — Руху вдалося втримати своїх прихильників, але фракція партії у Верховній Раді невдовзі дала тріщину. Частина депутатів вирішила усунути В.Чорновола з посади голови фракції, в результаті чого й так чисельно не дуже велика фракція НРУ розкололася на дві частини. Чимало часу йому довелося витратити на залагодження суперечок у партійних лавах, а попереду ще була й президентська кампанія 1999 р., на яку його висунули кандидатом від Руху. Та розпочати її В’ячеслав Максимович так і не встиг: 25 березня 1999 р., він загинув у автокатастрофі, про яку йшлося на початку цієї статті. Цілком можливо, що якби президентські виборчі перегони відбулися за його участі, ми мали б зовсім іншу Україну. Але історія, як відомо, не знає слова «якби»…
Якщо ви хочете дізнатися більше про В’ячеслава Чорновола та інших учасників українського руху Опору, рекомендую свою книжку “Невидима битва. Як дисиденти боролися за незалежність України”, яку випустило видавництво “Віхола”.
Використана література
1.Біографія // Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. Т.1. — С.36–45.
2.Відкритий лист міністрові внутрішніх справ УРСР // Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. Т.5. — С.649–652.
3.В’ячеслав Чорновіл. Український вісник. Фільм. 2012. http://www.youtube.com/watch?v=HRM19MAkiyk. Час доступу 14.04.2014.
4.Даниленко В.М., Деревінський В.Ф. Державницька діяльність В.Чорновола (1990–1999 рр.) // Український історичний журнал. — 2013. — №4. — С.8–25.
5.Дисиденти. Серіал. Серія 2. 2007. http://www.ex.ua/1694673 Час доступу 14.04.2014.
6.Дорога В’ячеслава Чорновола. Фільм. 2008. Джерело http://www.ex.ua/1364546. Час доступу 14.04.2014.
7.Заява Генеральному прокуророві СРСР // Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. Т.5. — С.646–648.
8.Заява газеті «Голос України» // Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. Т.7. — С.291–292.
9.З інтерв’ю В’ячеслава Чорновола журналу «Пам’ять століть» (1997 рік, №2) // Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. Т.1. — С.437–441.
10.Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років. — К.: Либідь, 1995. — 224 с.
11.Танюк Л. Сяйливий дух доби // Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. Т.2. — С.24–57.
12.Україна: шлях до свободи. Основні принципи програми кандидата на пост Президента України Вячеслава Чорновола // Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. Т.7. — С.373–379.
13.Хейфец М. Вячеслав Чорновіл — зеківський генерал // Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. Т.5. — С.801–841.
14.Чорновіл В. Правосуддя чи рецидиви терору? // Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. Т.2. — С.71–359.
15.Чорновіл В. Твори: У 10-ти т. Т.3. — 976 с.
