“Їду в місто” — фраза, яку хоч раз чув або казав кожен, хто живе на околиці чи у спальному районі. Проте чому ми так кажемо, якщо вже перебуваємо в адміністративних межах міста?
Цей побутовий зворот показує, як людина бачить довколишній простір. Для нашої свідомости центр регіону постає як єдине, абсолютне Місто, витісняючи власну назву загальним словом. І ця звичка має значно давнішу й цікавішу історію, ніж здається.
Яскравий приклад цієї логіки — назва “Стамбул”. Попри поширений міт, османи не перейменовували Константинополь одразу після захоплення. Ця назва постала ще раніше з народногрецького вислову eis tēn polin (εἰς τὴν πόλιν — “до міста”). Для населення візантійських провінцій Константинополь поставав просто як Hē Polis. Місто з великої літери. Століттями обидва топоніми існували паралельно, аж поки в 1930 році Стамбул остаточно не витіснив попередника на офіційному рівні.
Тотожний мовний алгоритм працював і в ранньомодерному Криму. Перське запозичення шехір (şehir, сучасне şeer, “місто”) стало абсолютною назвою для головних центрів півострова.
У кримськотатарській мові й османському діловодстві слово шехір маркувало повноцінний урбаністичний осередок — зі своїм судом, ринком та цивільною адміністрацією. На відміну від фортець (qale) чи торгових містечок (pazar), у шехірі діяла власна муніципальна система, соборні мечеті й ханські заїзні двори.
Гірські міста-фортеці, такі як Чуфут-Калє чи Мангуп, а також приморські містечка на кшталт Балаклави та Судака сприймалися насамперед як захисні осередки, тоді як Бахчисарай або Кєфє виступали центрами тяжіння. Перехід туди означав вихід у зовсім інший соціально-правовий вимір.
У мовній практиці населення півострова функціонувало кілька центрів, які в різний час і в різних частинах півострова називалися просто “Містом”.
До перенесення столиці в Бахчисарай таким головним центром був Солхат (Ескі-Кирим, Старий Крим). Тоді він тримав абсолютний урбаністичний авторитет. У джерелах він постає як Кирим Шехрі — “Місто Крим”. А згодом його назва закріпилася за всім півостровом.
Бахчисарай став головним політико-адміністративним центром після становлення як резиденції династії Ґераїв та столиці ханства. У фразеології жителів передгірського Криму конструкція “поїхати в місто” означала поїздку саме до Бахчисарая.
Кєфє (Феодосія), будучи центром османського еялету та найбільшим торговельним портом Чорного моря, в описі мандрівника Евлії Челебі постає як величезний мегаполіс. У навколишніх сільських округах, серед моряків та купецтва його часто називали Кєфє Шехрі або просто Шехір.
Через свій статус місто отримало й інші неофіційні виразні прізвиська — Кирим-Істанбул, Кучук-Істанбул (“Малий Стамбул”) та Ярим-Істанбул (“Пів Стамбула”).
Також таким містом став у пізніший період Акмєсджит (Сімферополь). Тут розташовувалася резиденція калги-султана — другої особи в Кримському ханстві. Звідси й тогочасні паралельні офіційні та народні назви — Султан-Сарай (“Султанський палац”) та Султан-Базар. На відміну від давнього Солхата чи палацового Бахчисарая, Акмєсджит виріс як виразний цивільний хаб передгір’я.
Також важливим містом виступав Кєзлєв (Євпаторія) — єдиний великий морський порт безпосередньо під юрисдикцією Кримського ханства. Його називали морськими воротами півострова. Для мешканців заходу Криму саме він виступав головним центром.
Карасувбазар (Білогірськ) був другим за розмірами містом ханства після Бахчисарая, і саме він уособлював чисту економічну потужність. Величезний караван-сарай Таш-Хан (“Кам'яний хан”) поставав як справжня міська фортеця для міжнародного купецтва. Саме тому у свідомости краян Карасувбазар (“базар на річці Кара-Сув”) закріпився як абсолютне втілення міського ринку.
Ор-Капу (Перекоп) мав менше значення і функціонував скоріше як місто при фортеці Фєрах-Кєрмен та митний пункт. Проте однією зі старих назв міста було Орабазар (“базар на рові”). А після руйнівного вторгнення російської армії у 1730-х роках вихідці з міста заснували неподалік Ермєні Базар (Армянськ, “вірменський базар”).
Це яскраво демонструє, що у ранньомодерний час велике місто сприймалося насамперед як торговельний майданчик.
Поряд із цим у розмовній мові кримських татар функціонували похідні формації, як-от шехірчік (“містечко”), що вказує на гнучкість урбанонімічної системи.
Ця система “Шехіра” та “Базару” не лишилася зачиненою у межах півострова. Уруми та румеї, яких російська імперія примусово виселила з Криму до Надазов'я у 1778 році, зберегли кримську модель просторового мислення та відповідні мовні особливості.
Коли у 1780 році постав Маріамполь (Маріуполь), переселенці, що стали відомі як надазовські греки, почали називати своє єдине місто просто Шеєр (Шієр). У Криму вони казали так на найближчий мегаполіс — а в надазовських степах перенесли цю назву на новий центр тяжіння.
Також щодо Маріуполя побутувала назва “Базар” (“Базарь”), в чому є прямі паралелі з кримськими назвами Султан-Базар, Карасувбазар, Орабазар та Ермєні Базар.
Мешканців подекуди називали “базарьот” — тобто тими, хто походить із базару. Для сільського довкілля Маріуполь сприймався насамперед через велику базарну площу перед собором Святого Харлампія, де ринок поставав головним орієнтиром.
Ця логіка була суголосна всій Україні. Упродовж століть для селянина поїздка до ярмаркового чи ремісничого осередку означала рух у “Містечко” (в ашкеназькому середовищі — “Штетл”, з їдишу שטעטל — те саме “містечко”) чи на “Базар”. У Києві мешканці Подолу називали Верхнє місто просто “Гóродом”, а сучасні побутові запитання на кшталт “ти будеш на гóрод єхать?” досі зберігають це стародавнє сприйняття міста.
Що цікаво, коли поруч постало нове велике місто — Юзівка, майбутній Донецьк, у надазовських греків воно отримало в просторіччі промовисту назву — “Завуд”. Це показує, як утилітарне просторове мислення адаптувалося до нової, індустріальної епохи.
Торговельний центр сільська периферія сприймала як просто місто та базар, бо його ядром був ринок. Індустріальне поселення XIX–XX століть визначалося заводом, а новозасноване пільгове поселення ставало просто “Слободою”.
Подібна логіка породила й інший стійкий мікротопонім — “Городóк”. По всій Україні усередині селищ чи поруч із приватним сектором впорядкована зона — з багатоповерхівками та крамницями — миттєво ставала для довколишніх мешканців центром тяжіння.
Яскравий приклад — селище Чабанка (Чорноморське) на Одещині, де гарнізонний центр і досі називають просто “Городком”. Подібні локальні “городки” — залізничників, цукроварів чи військових — є по всій Україні.
У цьому є пряма спорідненість і з походженням назви Стамбул, і з нашим побутовим “їду в місто”. Закон універсальний: у свідомости людини головний центр тяжіння не потребує власного імені. Він стає просто Містом, Базаром чи Городком.
***
Дякую за увагу! Долучайтесь до моїх каналів у Telegram, WhatsApp та на інших платформах, а підтримати мою роботу ви можете через Donatello або PayPal.
