Вікно часто є символом у світовій літературі. Згадаймо, наприклад, «Перевтілення» Франца Кафки та «У Країні Сутінків» Астрід Ліндгрен. Грегор Замза, що перетворився на огидну гігантську комаху, бачить крізь скло нечіткі обриси лікарні, яка може бути образом примарної надії на зцілення, але водночас — алегорією великої світової хвороби.
У творі шведської письменниці вікно для невиліковно хворого, прикутого до ліжка хлопця стає рятівним входом до казкового простору, вільного від немочі й страждань.
Видатний письменник і художник Халіль Джибран у збірці своїх афоризмів «Пісок і піна» стверджував: «Ми всі в’язні, та дехто з нас у келіях із вікнами, а дехто — без».
Вікно — це наша можливість розірвати ланцюги похмурої реальности, стати вільними й відчути дотик небес. Це нагадування про той безмежний світ любови й мистецтва, який живе в кожному з нас і хоче вирватися на свободу.
Якщо маєш вікно, то можеш дивитися на небо, пам’ятаючи про свій справжній духовний дім і його неймовірну висоту.
Милуватися листочками на деревах — такими ніжними, тремкими, тендітними й недовговічними, проте неповторно гарними та спраглими життя.
Спостерігати за пішоходами та машинами, які постійно кудись поспішають, але завжди запізнюються або й узагалі ніколи не знаходять мети.
Відчувати, як легенький подих вітру передає тобі таємничі вітання з Атлантиди.
Прокидатися вранці від лагідних дотиків сонячних промінців.
Можеш мріяти.
Мріяти про те, що одного разу природа незбагненним чудом нарешті вилікує тебе від гнилизни, яка з роками накопичується і заважає прямувати вперед і вгору, забороняє літати.
Можеш прагнути.
Прагнути дочекатися перемоги Духа Світла над Матерією.
Можеш знати.
Знати, що за межами твоєї понурої в’язниці існує інший простір, який є частинкою ще більшого простору. Аж до нескінченности. А насправді — усе поруч.
У вікно до тебе заглядають усі пори року. Весна приносить перше тепло, літо наповнює дім щастям, осінь шепоче про плинність часу, а зима тихенько занурює у свій чарівний білосніжний сон.
Птахи носять тобі листи від тих людей, які ще живуть у глибинах пам’яти розмитими плямами. Щоправда, плямами кольоровими, а не чорно-білими.
Хмаринки — неначе м’які білосніжні перини, що легко плавають у спокійному блакитному морі.
Старі дерева тягнуться до сонця, юний легіт бавиться з гілочками й листочками, туди-сюди літають голуби та ластівки.
Творча енергія людини здатна розвіяти будь-які перешкоди.
Але в помешканні людини не завжди є вікно.
Цінуймо мить, коли вікно ще є!
Цінуймо мить, коли є сили й натхнення пам’ятати про це вікно!
Цінуймо мить, коли за вікном є простір!
Адже рух народжується там, де є простір для нього.
Енергія народжується там, де починається рух.
Любов витримує удари долі, коли відчуває енергію.
А життя сміється зі смерти тоді, коли твоє вікно відчинене назустріч любові.
Радислав Тихий
