Молодий чоловічий голос: Друге червня, 46 рік від Загального Перемир'я. 22:00. Ми: Ніл Коннор та Маріам Селех, з дозволу уряду Республіки Голестан, з власної волі, усвідомлюючи всі ризики та можливі наслідки, входимо до міста Ґраддарг, з метою проведення досліджень. Маріам, скажи хоч щось.
Нервовий жіночий смішок: Ем-м-м... Підтверджую все сказане моїм колегою.
Ніл: Це все? Дуже змістовно. Ну, тоді ходімо. Ті, що йдуть на смерть вітають вас!
Звук такий, ніби хтось комусь дав стусана, ледь чутно лайливе слово.
Маріам: Не жартуй так.
Ніл: Вибач, не буду. Ти все ще можеш повернутися. Ні? Окей.
Дуже довго не чутно нічого, крім тихих кроків, дихання та шурхотіння одягу.
Ніл: Усе виглядає зовсім не так, як удень. І цей пісок... У місячному світлі він здається сріблястим. Схожий на попіл. Може, ми йдемо прахом зниклих мешканців міста, а також усієї флори та фауни?
Маріам: Не верзи дурниць. Це звичайний пісок, його безліч разів досліджували, брали зразки.
Ніл: Але звідки його стільки взялося? Можна було б подумати, що за стільки років з пустелі вітром нанесло, але ж він з'явився тієї самої ночі, коли зникло все живе.
Маріам: Здається, тієї стіни там не було. Ми ж тут точно проходили вдень.
Ніл: І неодноразово. Я добре пам'ятаю той жовтий цегляний будиночок, з якого наче зрізало дах. І пустир одразу за ним. Здається, там колись був центральний майдан?
Маріам (з тривогою в голосі): Може починає викривлюватися?
Ніл: Якщо так, то добре. Саме заради цього ми тут. Щоб побачити на власні очі.
Маріам: Головне, щоб ми потім змогли розповісти про те, що побачимо… *павза* Ніле! Дивись!
Ніл: Тихо. Треба сховатися.
Хвилину нічого не чутно, далі схвильований шепіт Ніла: У стіні відкрився прохід. Високий, вузький, прямокутний, з нього ллється тепле жовте світло. Там не було жодних дверей, він ніби просто... виник. Я бачу якийсь рух. З проходу виходять дві постаті... Людські? Одна вища, інша зовсім низенька.
Шепіт Маріам: Вони схожі на нас... Тільки геть усі білі.
Ніл: Огорнуті чимось білим. І наче трохи… світяться? Обличь не видно. Вони прямують до нас.
Маріам (ледь чутно): Вони ніби наші привиди... Час вшиватися звідси.
Ніл: Зачекай, треба хоч трохи краще роздивитися. Як шкода, що камери не працюють.
Маріам: Ти як хочеш, а я пішла.
Ніл: Дідько! Вони почули. Помітили. Вони дуже швидко... Тікай!
М'який звук, ніби щось невелике впало в пісок. Далі майже повна тиша, тільки ледь чутний шурхіт, ніби вітер котить хвилі піску в пустелі: ш-ш-ш... ш-ш-ш... ш-ш-ш...
***
Літня жінка, сива, з розкосими темними очима напружено прислухається до цього білого шуму.
— Нічого цікавого вже не буде, пані прем'єр-міністр. Там до кінця запису таке. Ми обробляли його у безліч різних способів: очищували, покращували, як тільки могли, більше нічого корисного з нього витягнути не вийшло. — Каже кругловидий чоловік років тридцяти п’яти, з невеличкою борідкою та кривим зламаним носом. — Вам усе зрозуміло? Переклад не потрібен? Бажаєте прослухати ще раз?
— Дякую, я чудово володію глобо. — Каже жінка з саркастичною посмішкою та крапелькою жовчі в голосі. — І почула достатньо. Що сталося з хлопцем та дівчиною?
— Те, що й з усіма іншими. Ми знайшли їхній одяг, взуття, всі речі, а самі вони ніби випарувалися. Зате, вперше за всі ці роки, ми маємо свідоцтво того, що відбувається в місті вночі, під час викривлень.
— У зоні, пане генерал-лейтенанте, — виправляє міністерка, — міста Ґраддарг більше не існує, є смертельно небезпечна зона, куди ви продовжуєте посилати людей, на неминучу загибель. Майже дев'ять років минуло з тієї ночі, коли, з невідомої причини, зникло все населення Ґраддаргу, майже 65 000 осіб, а також вся жива природа: тварини, рослини, будь-яка органіка. А більшість неорганічних об'єктів... змінилися, ніби якась сила миттєво розклала місто на атоми, а потім зібрала знову, але у спотвореному вигляді, схожим на картину божевільного сюрреаліста. Вся техніка вийшла з ладу. Колись квітуче місто-оаза перетворилося на пустелю, з тією відмінністю, що у будь-якій звичайній пустелі є хоч якесь життя, а Ґраддарг цілковито мертвий. З того часу викривлення повторюються, хаотично та непередбачувано, завжди після заходу сонця. Місто знову й знову змінює своє обличчя, стає все химернішим і знищує все живе. Люди залишили навколишні міста та села, через страх, що історія Ґраддаргу може повторитися. Це — чи не найбільша трагедія в історії нашої країни. І за всі ці роки, ми анітрохи не просунулися в розумінні природи цієї аномалії. Під час викривлень не працюють ані відеокамери, ні диктофони, жодна техніка. Радіація та рівень забруднення в нормі, але зона вбиває і це все, що нам достеменно відомо. А тепер я питаю вас, пане Тереку: чому ви роздаєте дозволи на відвідання Ґраддаргу всім охочим, до того ж громадянам іншої країни? Ви чудово знаєте, як це небезпечно, нам потрібен міжнародний скандал?
Генерал-лейтенант, стоїчно вислухавши цей перелік усім відомих фактів, знизує плечима.
— Хтось має її досліджувати. А Коннора та Селех ніхто туди не посилав, вони були добровольцями. Як і всі їхні попередники. Хай там як, ці відвідини Ґраддаргу були напрочуд плідними, тепер ми знаємо, що там з'являються якісь істоти...
— Чи не забагато смертей заради такого скромного результату?
— Не факт, що ці молоді люди загинули. Істоти, яких вони бачили, могли їх викрасти. А щодо «скромного результату», дозвольте з вами не погодитися. Це величезний прорив! Ми вперше маємо запис! Хто ж міг уявити, що там працюватиме старий касетний диктофон.
— А самі ви, за дев'ять років, не додумалися спробувати.
Проігнорувавши останню шпильку, Терек веде далі:
— Ми зобов'язані пускати до зони міжнародних експертів, інакше, самі розумієте, знову підуть ці дурні чутки нібито ми щось приховуємо, що вона виникла внаслідок випробування якоїсь новітньої зброї. Співпрацю з Євразійським Юніоном нам пригадають.
При згадці Юніона на обличчі прем’єрки з’являється абсентно-гірка посмішка.
— Вони не були експертами. Це були просто діти, студенти, які шукали гострих відчуттів та матеріал для своїх дипломних робіт.
— Вони були повнолітні й цілком усвідомлювали, на що йдуть. Їхня жертва не була марною. Коннор та Селех зробили дуже важливий внесок у дослідження аномалії і загинули, як герої.
— Ось тільки ніхто ніколи не дізнається їхні імена. Сподіваюся, ви вже подбали про якусь переконливу легенду для родичів цих бідолах?
— Ображаєте, пані прем'єр-міністр, сумніваєтесь в моїй профпридатності? Вигадувати переконливі легенди — це наша робота.
— Що ж, якщо вам більше нема чого мені повідомити, я оголошую засідання ставки закритим.
Прем'єрка Голестану Інанна Біз іде з кабінету і якийсь час коридором лунає глухий стукіт її підборів.
***
Жіночий голос, низький та трохи хрипкуватий:
— Вісімнадцяте листопада, 46 рік від Загального Перемир'я, 23:45. Я, Інанна Юсуп Біз, прем'єр-міністерка Республіки Голестан, беру на себе повну відповідальність за бомбардування зони Ґраддарг та його катастрофічні наслідки. Це була не моя ідея, але остаточне рішення було за мною, саме я віддала цей злочинний наказ. Мене має проклинати людство. Ті, хто вціліють. З власної волі, я залишаюся зі своїм народом і розділяю долю своєї країни.
***
Інанна вимикає старий касетний диктофон і кладе його на стіл, поруч із кемпінговим ліхтарем на батарейках, що тьмяно освітлює кабінет — чотири години тому в столиці зникло електропостачання. «Що ж, бували в мене промови і довші, й кращі. Не треба було казати, що це була не моя ідея, якесь жалюгідне виправдання», думає вона. Втім, у цього запису дуже мало шансів пережити вплив зони й донести до людства останнє послання прем'єрки Голестану. Пані Біз утомлено заплющує очі та потирає скроні кінчиками пальців.
Скандал спалахнув навіть не через загибель тих нещасних студентів (вони були далеко не першими дослідниками й жертвами аномалії Ґраддаргу і, на жаль, не останніми), а через відчайдушні намагання уряду Голестану приховати правду. Викривлення ставалися нерегулярно, безліч іноземних добровольців відвідували Ґраддарг багато ночей поспіль, доки їм це не набридало і вони їхали ні з чим, але живими та неушкодженими. Декому не пощастило і вони загинули, як Ніл та Маріам. Але, чомусь, саме цей випадок, ця брехня, яку вдалося викрити родичам загиблих та журналістам їхніх країн, стали останньою краплею, яка переповнила чашу недовіри до Голестану. На країну, яка й без того перебувала в досить скрутному становищі, почали тиснути з усіх боків, вимагаючи розібратися нарешті з зоною Ґраддарг. Наклали жорсткі санкції, які підтримав навіть Євразійский Юніон, при тому, що вони з Республікою завжди були союзниками. Чи, радше, спільниками? Тоді командувач Мардук і запропонував вирішити проблему радикально — стерти Ґраддарг з лиця Землі. Вся військова верхівка його підтримала. Президент сказав: «Розбирайтеся самі». Він ніколи нічого в цій країні не вирішував, його єдиним завданням було лобіювання інтересів деяких вельми небідних осіб. «Повірте, так буде краще, Ґраддарг ніби ракова пухлина, яку треба терміново видалити», казали Інанні геть усі і вона нарешті погодилася. Місто закидали всім, чим тільки могли, крім ядерної зброї, якої Голестан не мав. Ракети, авіабомби, термобаричні боєприпаси, вибухівка, закладена всередині спотворених будівель, детонували годинами, перетворюючи Ґраддарх на пекло. А вночі, коли ця оргія руйнації нарешті скінчилася і все стихло, «пухлина» пустила «метастази». Викривлення ширилося країною, знищувало все живе в городах і селах, далі й далі від епіцентру зони. Цей процес і раніше був неконтрольованим, але тепер він швидко розповсюджувався. Зона продукувала сотні, тисячі двійників-антиподів і ті вирушали на пошуки своїх оригіналів, щоб знищити їх та зникнути самим. І завжди знаходили — копію притягувало до оригіналу наче магнітом. Зі світанком усе скінчилося, але тільки до наступної ночі. Катастрофа тривала вже четверту добу і лишалося тільки сподіватися, що рано чи пізно вона десь зупиниться. Вдень країну охоплював хаос евакуації, безліч людей гинуло в тисняві, молоді відчайдушно намагалися врятуватися, старі, здебільшого, лишалися зустрічати смерть, а вночі свій врожай збирала зона. Президент із родиною вилетів із країни приватним літаком у перший же день. Інанна Біз відкинула саму думку про втечу. Вона, як капітан, лишатиметься на цьому кораблі, доки він не піде на дно.
Стук у двері.
— Генерал-лейтенант Терек, дозвольте доповісти.
— Заходьте.
За ці кілька днів Терек так схуд, що його кругле обличчя стало кутастим — різкі вилиці, лінія підборіддя, ніс загострився, як у мерця, під очима пролягли чорні тіні. Хоча, можливо, це світло ліхтарика створює такий ефект.
— Пані прем'єр-міністр, командувач Мардук загинув.
— Я знаю.
Зв'язок зник разом зі світлом, але Інанні вже повідомив посланець. Командувач, улюбленець народу... Вона згадала останню телефонну розмову з ним, як вона благала: «Скажіть мені, що там, я маю знати. Що саме розробляли юніонівські вчені? Це антиматерія? Що знищило Ґраддарг, а тепер нищить усю країну?!». Мардук, із недоречним смішком, відповів, що це тільки вченим і відомо, але вони забрали цей секрет з собою на той світ. Тепер він теж там.
— Ви точно не хочете піти, пані прем'єр-міністр? Гелікоптер уже не злетить, автівки теж не їдуть, але можна бігти. Якщо протримаємося до світанку, вони зникнуть.
— Щоб вночі з'явитися знову. І як ви собі це уявляєте? Я, в моєму віці, бігтиму кудись усю ніч? Боюся, далеко ми не втечемо, вони дуже швидко рухаються. Моя відповідь незмінна — ні.
— Дозволите йти, чи може мені лишитися?
— Нащо? Йдіть вже, генерал-лейтенанте.
— Прощавайте, пані Біз. Радий був працювати з вами.
Терек віддає честь, стукає підборами, різко розвертається до дверей і залишає прем'єрку саму. Останній пішов. Тільки двоє охоронців стоять біля дверей, хоч Інанна їх і відпускала. Люди обов'язку воліють виконувати його до кінця, тим більш, коли порятунку все одно немає. А може вони й пішли, крадькома, соромлячись звуку власних кроків. Яка дурість! Соромно тут має бути лише їй. Ліхтарик мигтить та гасне — чи-то батарейки розрядилися, чи-то вийшов з ладу, як і все інше.
Інанна не знає, скільки часу минуло, вона сидить нерухомо і дивиться перед собою порожнім поглядом, потім роздивляється стіни та меблі. Очі вже звикли до напівтемряви та й повня яскрава. Можливо, це лише гра місячного світла, але, здається, викривлення вже дісталося сюди: рами картин трохи покосилися, на портреті президента з'явився якийсь диявольський вищир, по стінах ніби брижі пішли. Прем'єрка встає зі свого крісла (яке, схоже, стало трохи нижчим), підходить до вікна і ширше розсуває важкі оксамитові завіси. Вона визирає на вулицю й бачить у дворі чоловічу фігуру, вдягнену в камуфляжний однострій. Військову виправку та цей хижий профіль важко не впізнати — генерал-лейтенант Терек іде назустріч смерті. Вирішив бути вірним присязі, чи просто не встиг втекти? Це вже не має значення. Його білий, ніби зітканий із місячного світла двійник, синхронно рухається до нього. Терек стріляє, антипод повторює його рух, як дзеркальне відображення, тільки пістолета в руці немає, торкнувшись його, кулі розсипаються піском. Генерал-лейтенант розуміє, що все марно, мабуть, просто хоче загинути в боротьбі, зі зброєю в руках. Наступної миті обидва зникають, ані звуку, ні якогось спалаху, там де вони щойно стояли лишається тільки купка камуфляжу, берці та пістолет. Інанна завжди вважала Терека замолодим для такої відповідальної посади, іноді дивувалася, як можна бути таким хитрим і таким дурним водночас і не любила його за брехливість, але зараз їй чомусь боляче. За віком генерал-лейтенант міг би бути її сином.
Викривлення стрімко змінює все навколо. В корпусі навпроти зникли всі вікна та двері, натомість лишилися темні квадратні провалля, дах став пласким, старомодна ліпнина осипалася піском, лишаючи самі гладенькі стіни. В тому на що перетворюється резиденція прем'єрки навіть є своєрідна кубічна вишуканість. Дерева й трава вже зникли, а викладений плиткою внутрішній двір тепер виблискує, ніби його вкрили склом, або залили водою. Небо здається не темно-синім, а коричнюватим, як на світлині з ефектом сепії. Тільки місяць лишається незмінним.
У не дуже багатому фольклорному спадку Голестану зберіглася легенда, ніби якийсь пророк, чиє ім'я загубилося десь у віках, сказав: «Місяць — це око богів, яким вони дивляться на землю, спостерігають за людьми. Око це не спить ані вночі, ні вдень, просто вдень його затьмарює сонячне світло. Коли боги побачать, що людей остаточно поглинули їхні гріхи і не лишилося на Землі нічого доброго, око заплаче. Сльози гніву та розчарування богів упадуть на Землю і перетворяться на людей, світлих і чистих. Ці нові люди вб'ють усіх старих і житимуть замість них у новому, справедливому світі».
Інанна повертається до свого крісла, сідає, розправляє на колінах складки нової сукні, яку придбала для зустрічі з прем'єр-міністром Німеччини, що так і не відбулася. Це мав бути перший після Загального Перемир'я візит до Голестану лідера такого рівня. Вона чує глухий звук, з яким падають на підлогу зброя та бронежилети охоронців. Потім тріск. Двері стають набагато меншими та падають всередину кабінету, частково розсипаючись пилом, дверний отвір витягується вгору, закруглюється і стає схожим на розчахнутий у німому воланні рот. На порозі виникає струнка світла постать. Прем'єрка здригається, її пальці мимохіть стискають поруччя крісла, в роті пересихає. «Опануй себе. Це легка, миттєва смерть, прийми її гідно». Вона встає і робить кілька кроків на ватяних ногах.
— Вітаю.
Голос зраджує, звучить схвильовано. Інанна простягає руки, старечі, але доглянуті і все ще по-своєму гарні, вона змучено всміхається і відчуває майже полегшення. «Ну ось і все». Доппельгангер усміхається у відповідь і повторює її жест, його тіло переливається, ніби місячний камінь, воно оповите легким мерехтливим сяйвом. Це сяйво робить непомітними зморшки на обличчі, через що антипод здається набагато молодшим за оригінал. Від цього, чомусь, особливо моторошно. Кінчики пальців торкаються, світла шовкова сукня беззвучно падає на підлогу, кілька скромних тоненьких каблучок котяться навсібіч. Остання думка Інанни Біз перед тим, як вона припинила існувати, була про те, що пророцтво з легенди, практично збулося. З тією відмінністю, що не буде ніяких нових людей.
Жовтень 2023р.
