Унікальність поезій Володимира Свідзінського полягає у тому, що в умовах соцреалізму, котрий тоді поширювався серед нової генерації українських митців початку ХХ-го століття, творчий доробок поета залишався стилізованим під романтичний період літератури початку вже ХІХ-го століття. Якщо ми подивимось на його ранню лірику, то можемо помітити цей та відчути наскільки це був потужний вплив. Для прикладу розглянемо його перший вірш, що побачив світ близько 1912-го року у журналі «Українська хата», а саме:
«Давно, давно тебе я жду…
Коли б побачить ти могла,
Як хороше тепер в саду,
Як гарно мальва зацвіла,
І квіти ждуть тебе, як я…
Се ж я для тебе їх садив,
Для тебе пестив і ростив;
Се ж ти, улюблена моя,
Подарувала їм життя,
В твоїй далекій далині
Була їм сонцем, як мені…
І я, сумуючи не раз
На самоті, в вечірній час,
Як образ твій мені сіяв,
Про тебе їм оповідав».
Можна бачити, що перегукуються дві теми – любовна та пейзажна. Подібні перші потуги були і у Максима Рильського із його:
«На білу гречку впали роси,
Веселі бджоли одгули,
Замовкло поле стоголосе
В обіймах золотої мли.
Дорога в´ється між полями...
Ти не прийдеш, не прилетиш
І тільки дальніми піснями
В моєму серці продзвениш», де також наявні любовна та пейзажні теми, подібне воно зустрічається і в «сонячного поета» Павла Тичини, зокрема у його «Гаях», де також переплетено ці дві теми – любовний порив та навколишнє середовище, що відіграє значно більшу роль, ніж прості декорації:
«Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде —
Iздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика».
Тобто – ми маємо те, що у чомусь ці три поети мали спільні початки та стилі, і немає тут чому дивуватись, оскільки джерелами їхнього натхнення ставала саме природа та обставини навколо яких вони крутились – якщо Рильського виховували у сім’ї інтелігента, Павла Тичина мав в особі свого регента «Сонцепоклонника» Михайла Коцюбинського та друзів із якими міг конкурувати чи порівнювати основні мотиви віршів, бо Володимир Свідзінський в якісь мірі перші потуги творив сам. Особливість його лірики зіграла із ним доволі злий жарт, що навіть близькі його друзі, як от Іван Дніпровський дещо критично оцінювали його доробок, називаючи її «тихою мрійливою селянською лірикою поета-індивідуаліста», а також те, що «пролетаріатові вона не потрібна», коли під псевдонімом Кобзаренко писав рецензію на першу збірку Володимира Юхимовича.
Тільки от чого так вийшло?
Лірика Свідзінського переповнена атмосферою відлюдкуватості та відчуття того, що у його ліричному світі людей ще немає(за винятком самого автора чи його розмитих персонажів, що більше за своєю манерою нагадують привидів), або вони зникли і слово це тепер є таким собі історизмом – словом чи стійким словосполученням, що означає предмет чи ряд предметів, що вийшли із ужитку(пропали, зникли)(можемо читати рядки із його вірша «На руїні»:
«І пусто скрізь. Лиш дівчинка порою,
В забутий парк забрівши самотою,
На галяві, серед високих трав,
Коли південь виблискує й палає,
Із бабки срібної візок собі сплітає»).
Причина такої малонаселеності віршів Свідзінського може критись у окремих сторінках його біографії – а саме його постійні подорожі та зміни навколишньої обстановки, які поет проходив сам, а значить – і не мав змоги як слід зачепитись за якихось інших людей, завести із ними тісні знайомства чи навіть дружбу, а єдине, що сильно у ньому вкарбувалось – так це природа рідного краю. Можемо, наприклад, читати спогад його брата Вадима Свідзінського, що залишив про це наступний спогад:«Моломолинці(село у якому виріс майбутній поет) оточені лісами; тут було велике глибоке озеро з островом, два ставки, річка Бужок – притока Бугу. Це робило місцевість вельми мальовничою. В Моломолинцях проходило наше дитинство – час, коли враження глибоко западають у душу і певною мірою надалі визначають характер людини. Незабутня радість, з якою ми зустрічали весну, що приносила з собою пробудження природи. З'являлися у великій кількості дикі качки, на лузі ходили лелеки, болотяні курочки, сад наповнювався співами птахів. У нас під впливом цих вражень рано пробудилася любов до природи, яку ми пронесли через усе своє життя. Особливо чутливо і глибоко сприймав природу Володя».
На підтвердження цього ми знову ж таки можемо звернутись до його ранньої творчості, а саме – до першої збірки «Поезії», що вийшла у 1922-му році. Хоч її зміст і вичерпний, але ми можемо знайти достатньо потрібного матеріалу, щоб побачити, що вже тоді поволі поставав той самотній загадковий край, витесаний словом і думками поета. Його «земля» - це територія для втечі та спокою, місце, що не йде у ногу із часом, не розвивається та не піддається урбанізації та індустріалізації, для неї це є вже кроком до загибелі, згадуючи рядки із вірша «Як тебе утомить місто», де є наступні рядки:
«Як тебе утомить місто,
Як знесилишся в борні,
Навісти мене, коханий,
У моїй самотині», хоч сам вірш на інтимну тематику, але із цих декількох рядочків ми можемо бачити, що місто – це реальність, яка важка і обтяжує, гнітить, у той час, як вмовляння ліричної героїні – це бажання «коханого» піддатись її поклику та втекти в ілюзорний світ. Лірична героїня це також розуміє, тому починає розповідати про красу «втраченого раю» та території спокою:
«В мене зелено і свіжо,
Повен тихости мій двір
І до мене з вітром плине
Аромат дністрових гір
Буде все в твойому зорі
Небо тепло-голубе,
І акації прозорі
Обвіватимуть тебе».
Довершує вірш, а разом із тим – розповідь героїні, наповнену любовною тематикою, щоб закріпити бажання «коханого» покинути нудну і сіру реальність:
«А коли обійме небо
Ніч, зірницями густа,
Біля перс моїх спочинуть,
Милий мій, твої уста».
Причин ескапічного мотиву Володимира Свідзінського як основного у його творах може бути декілька. Перша за все – це криваві події першої половини ХХ-го століття, які він застав у доволі молодому віці – це і Перша світова, національно-визвольні змагання, тощо. Зрозуміло, що людина б захотіла тікати від таких страшних реалій кудись далеко, туди, де їй бу було спокійно, де були б ті чинники, що приносять відчуття безпеки та умиротворення. А події 30-тих років лиш посилили цей мотив, оскільки після публікації другої збірки «Вересень»(вийшла друком у 1927-му році), критика знову розгромила Свідзінського за відсутність громадянських мотивів. Саме же поет відреагував на це «закриттям», написавши:«Мою книгу «Вересень» критика полаяла за фаталізм. Я подумав, що не маю хисту і перестав друкувати. Писав лише для себе та для доньки. Не писати я не міг».
Повернемось до його далекої країни. Вона – уламок минулого – древнього, величного, що тепер спадає лиш примарною тінню від його колишньої могутності. Герой-мандрівник Свідзінського помічає це, коли його втеча від реальності проходить повз старі руїни та інші будівлі:
«Лежать руїною палати гордовливі,
Кругом, буяючи, розполонивсь бур'ян;
Не криє виноград альтанки вимисливі,
І співним плюскотом не хлюпає фонтан.
В тіні алей, глибоких і пустинних,
Блукає тихо промінь осяйний,
Увечері рояля звук сумний
Не будить лип широковерховинних», або ж інший вірш «Каплиця»:
«Ой у полі, полі,
При тихому долі,
Не цвіт на калині біліє,
То біла капличка
Стоїть невеличка
Край шляху, де льон голубіє.
А в тій капличці
Чудовий образ
Діви Марії сіяє,
На лоні в неї
Мале дитятко,
Як янголятко,
Зеленою віткою грає.
А глянеш навколо —
Зелене поле
Леліє, як море безкрає;
Пшениченька рівна
Стоїть гордовито,
Як тая князівна,
Дрімучеє жито
Над межами колос схиляє.
І все те багатство
Марія Діва
На красні жнива,
На добрий пожиток ховає;
Од бур і негоди,
Од злої пригоди
Покровом святим заступає», що ще раз підтверджує тезу про малонаселеність та віддаленість світу Свідзінського. Історичними та романтичними образами ця територія не обділена – то тут, то там можемо натрапляти на пошану все тому ж звичному минулому – читаємо вірш «Не вій, вітре буйнесенький». Можна вважати, що назва вже відсилає нас до не менш відомою думи Тараса Шевченка «Вітре буйний»(зважаючи як на початках своєї творчості Володимир Свідзінський стилізував свої твори, немов він сам був одним із представників харківської школи романтиків 20-30 років ХІХ-го століття). Збігається у дечому і сюжети цих двох творів – це тема кохання. Різниця становить хіба у тому, що у Шевченка його героїня тужить за своїм милим, оскільки його долі не знає(звідси і повторення на початку та у кінці
«Вітре буйний, вітре буйний!
Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним,
Спитай синє море.
Воно знає, де мій милий…», то у Свідзінського все навпаки – головний герой(козак) волею випадку знаходить собі дружину:
«Ніхто ж того не відає
І не буде знати…
Хоч не мав він дружиноньки,
Тепер буде мати.
Коли б знала, то б раділа
Матінка журлива,
Що такая придалася
Невістка вродлива.
Вродливая невісточка,
Ще й красно убрана.
Серед саду шумливого
Квітчаста поляна»(хай вона і є метафоричною, оскільки нам дається натяк, що судженою для козака стала земля, оскільки герой загинув від рани, котру отримав у бою, про що вказано у вірші трохи вище:
«Під ним козак молоденький
Чи спить, чи дрімає,
По кривавім бойовищу
Спочин собі має», таким чином він став частиною тої далекої землі, оскільки вона закрита для простих людей).
Ще одним стовпом на якому тримається лірика Свідзінського – це тема любові. Про це навіть згадували у своїх критичних статтях на його «Поезії» Іван Дніпровський(той писав, що Володимир Юхимович із тієї теми побудував «цілий культ», а також те, що любов за Свідзінським буває у проявах «од томління до прощання») та Валеріан Поліщук. У дечому із ними можемо погодитись, бо до туги за коханням у доробку «Мовчазного поета» вистачає із головою:
«О мила, мила! Не томи…
Несила… серце знемагає», чи ще от приклад:
«Цілий день перед очима
Милий образ твій», і зразу у тому ж вірші:
«Ох, як солодко заснути
В золотому сні…
То колосся чи миленька
Шепоче щось мені?»
Тужливе забарвлення кохання поет також підсилює образами – вони у нього стають небуденними, далекими, загадковими, а його примара любові, крім людських рис, наділяється і рисами казковими, фантастичними:
«Ти увійшла нечутно, як русалка,
Обличчя тлінне, спущені повіки,
Вогка земля в одежі. Ти сказала,
Глузливо усміхаючись: — А, морок,
Морока, труд гіркий — живу сховати! —
Я крикнув і збудився. Ніч стояла,
Ніч, повна шуму й древньої скорботи».
Непогано себе розкрив поет і в написаннях балад(які увійшли до збірки «Медобір», котра побачила світ вже після трагічної загибелі поета), де все дотримано у його «канонічних» традиціях(якщо такі взагалі існували у нього):
«…Коли замовкне в місті музика,
І над вершинами дубовими
Шумне дрімлюга, блискавицею
Ламаючи свавільний лет, –
Тоді з долин, зарослих тернами,
Із лісових яруг, де урвища
Спредвіку тяжко захаращені
Уламками камінних брил,
Виходять звірі, дивні постаттю,
Нахмурені і настовбурчені,
І походою величавою
До берега поволі йдуть…»
Ми знову маємо протиставлення реальності(місто) із мрійливими краєвидами(тяжінням до ескапізму), де немає людей(у підтвердження цього бачимо, що його країну заселяють звірі із дивною постаттю). Але звірі також можуть інтерпретувати неспокій на душі автора, його переживання стосовно того, що реальне життя більше заполонило його особистий простір, що ототожнюється із ліричним краєм, оскільки звірі не почуваються спокійно:
«І там на скелях розлягаються,
І, перед себе лапи витягши,
Кладуть на них гривасті голови
І чола, повні темних дум.
І цілу ніч лежать, зітхаючи,
На дальнє місто видивляючись,
І на хребтах їм, проти місяця,
Вилискує зловісно шерсть».
Їхні зітхання можна розцінювати як тугу за містом, бо вони – чужі для країни Свідзінського, вони тут – лише необачні мандрівники, що заблукали та бажають повернутись до свого звичного ареалу. Ця балада була написана 1933-го року, а значить, що тоді поет «закрився» та писав у «шухляду», чим і уникнув участі своїх товаришів по цеху – заборони та арештів, а маховик репресій вже був запущений у дію, чим і знову змусив Володимира Юхимовича втекти у свій сховок, хоч він і знав про всі страшні реалії, що діялись за межами його «ліричної бульбашки». Це проявляється і в інших віршах, зокрема:
«Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою.
Вона, як сніг на вітах, умирилася,
Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.
Три радості у мене неодіймані:
Самотність, труд, мовчання. Туги злобної
Немає більше. Місяцю надламаний,
Я виноград відновлення у ніч несу.
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати»(знову взято із «шухлядної» збірки «Медобір»).
Зрештою, сам поет розуміє, що ніколи не був жителем власного вигаданого світу, бо досягнув поважного віку, коли ж його країна і далі була вічно молодою, тому він вирішує «поселити» туди доньку, змалювавши її у тих пейзажах:
«Вже ані словом, ні співом,
ні блиском очей не приваблю
Юного серця.
Та є в мене доня, мій паросток ніжний,
Буде любити мене і вечірнього.
Буду їй милий
Навіть тоді,
як затихну під брилами смертної
ночі».
Також можна вважати, що світ Володимира Юхимовича став останнім місцем упокоєння його першої дружини – Зінаїда Сулковська:
«Відколи сховав я мертву голубку,
Відтоді почав її скрізь глядіти.
Іду полями — напроти вітер —
Сині полотна провіває на згірну.
„Обійди упруг, перейди й другий —
Ти можеш найти голубу намистину,
Що рано-вранці зоря зронила,
Своєї голубки ніде не знайдеш.
Твою голубку земля замкнула;
Сам же рівняв ти горбик над нею!“…»
У підтвердження цього можна навести ті факти, що сама Зінаїда померла 1933-го року від тифу, яким вона захворіла через невдале спробу втопитись через новину про розлученням із Свідізнським(оскільки поет тоді закохався у значно молодшу жінку).
Багато хто закидає про те, що Свідзінський вирішив відмовчуватись, коли радянська влада нищила Червоний Ренесанс, проте знаходимо у нього такий вірш за 1940-ий рік, де читаємо наступне:
«Блукаю вдень то в луках, то в гаю,
Як дерево, вдихаю запах літа,
На падолі джерельну воду п'ю,
А на межі схиляю колос жита,
І так живу, як придолинний цвіт, —
Без розмислу, без дум і неспокою.
Та що по тім? Ніч владною рукою
Мій осяйний переміняє світ.
Тоді іду блукати в інші луки.
Там холодом північної роси
Торкаються мене невидні руки,
І з темряви, з Великої розлуки
Звучать давно безмовні голоси».
Василь Стус, котрий досліджував творчість Свідзінського сказав, що за такий вірш розстрілюють. Як бачимо – реальність вже сильніше вривається у країну поета, хоч він і намагається вдавати, що все спокійно(що він живе без розмислу, без дум та неспокою), та це тільки на перший погляд(оскільки ліричний герой блукає різними локаціями і ніде не може знайти собі прихистку). Насправді його спокій давно знищений тими дивними тваринами із міста, що все більше та більше вторгаються у країну поета ближче до настання ночі. Руки, що торкаються поета – це його друзі, його товариші-письменники та поети, що були репресовані радянською владою(навіть ті ж Поліщук та Дніпровський). Поет також переживає, що він буде наступним, це можна побачити у його віршах:
«Під голубою водою
Живу я, живу...
Золотоокий рибак надо мною
Закидає сіть огневу.
Крізь принадливі очка – знаю
Не раз, не два я промкнусь,
В баговінню садів погуляю,
А колись таки попадусь.
Спопеліє, застигне смутно
Жовтава зоря в імлі,
Ніч надійде нечутно.
І не знайде мене на землі», де риба – це сам поет, який намагається сховатись у своїй країні, яка подібно до льюївської Нарнії, спочатку існує без людей(тому автор і намагається змінити свій облік, щоб його створений ним же край його і прийняв, а рибалка – це тогочасна радянська система. Слова «не раз, не я промкнусь» можна трактувати як те, що Свідзінському вдалось уникнути прямих репресій, заслань та розстрілів(на його думку).
Проте він не може ховатись вічно у своєму вигаданому світі, який вже повністю захоплений реальністю та починає втрачати свою магічність та проходить обряд очищення, стаючи новим доменом «міста», його новим районом. Очищення це проходить вогнем.
Як іронічно це не звучало, та Володимир Свідзінський передбачив свою смерть – спалення живцем:
«В полум’ї був спервовіку
І в полум’я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє...».
Разом із ним остаточно була втрачена його країна, котра тепер збереглась лиш на сторінках його збірників. І залишається лише дати відповідь на останнє питання – хто загинув(згорів) першим – ліричний край чи її автор?
