Історія пацієнта, не психолога.
Як професійний багаторічний пацієнт (цитуючи Меттью Перрі), який прагне пофіксити якість свого життя, я невимовно тішусь тому, що останнім часом взаємодія з психологами нормалізується. Бо ще у якомусь близькому 2016 році психотерапія була дуже стигматизована. “А тепер усе інакше, інакше, просто-просто, просто навпаки”. Це маленька перемога на шляху до більшого.
Щоб ви розуміли мій бекграунд терапії.
Мій перший сеанс відбувся у 2014 році. Близька людина помітила, що мої проблеми ходять по замкненому колу. “Може підеш до психолога?”. Довірившись, за тиждень я вже сиділа у кабінеті священника (ця історія не про релігію чи віру), який в той час навчався на психолога, щоб повністю зануритись у цю сферу. Це зіграло в плюс довіри, якщо ви знаєте релігійний бекграунд, у якому я зростала, та чому це було для мене настільки важливо. Так я познайомилась з системними розстановками (радше, інструментом у терапії).
Після 5 насичених років, зі мною трапився гештальт, який уже був моїм власним більш свідомим вибором за запитом. Ще 3 роки пройшли там. Згодом, я чисто вмочила хвіст у аналітичну психологію, після чого на цілий рік мені відкрився всесвіт КПТ (когнітивно-поведінкова терапія: схема-терапія, DBT, EMDR). Зараз, після паузи, я почала терапію в інтегративному підході, який поєднує різні напрями та техніки.
Я можу багато розказувати про те, що мені вдалось скорегувати, покращити. З основного і вагомого: я прийняла факт того, що колись помру, навчилась приймати і проживати смерть близьких і не лише людей, я подолала страхи, пов’язані з темою довкола сексу, вилікувала панічні атаки і стишила перманентну тривожність, я пройшла дві болісні і важкі сепарації з батьками, докопалась до дефективності, високих вимог від себе, трохи стишила травму сексуального насильства, добула і опанувала злість, пробудивши здорового дорослого, зняла маску хорошої дівчинки, навчилась ставити кордони.
Важливо, що всі ці пункти не мають доконаного виду. Бо колись все одно щось десь може поламатись. Але я точно обізнана про це, знаю, що зі мною коїться (якщо щось коїться) або як собі допомогти. Часом це і означає “подолати” щось.
І це все так круто, бо це дуже сильно розкрило мене як людину, познімавши шари травм і непевності.
Але попри мої надстарання, постійні зустрічі з терапевтами, дещо з мого життя нікуди не пішло й дотепер: мої стани депресії, які ще й посилюються специфікою жіночого організму, припорошені рідкісними тимчасовими сплесками активності. Вийти з обох станів надзвичайно складно. Ти ніби маєш крутити педалі велосипеда, щоб розігнати боїнг, а потім чимдуж тормозиш тими ж педалями, щоб не розігнатись надто сильно. Цю метафору я прочитала у книзі про РДУГ (розлад з дефіцитом уваги і гіперактивністю, ADHD). Дуже плакала на цьому моменті.
Якщо ви дупля не даєте, про що я пишу, то я вам щиро, з усією душею заздрю. І радію водночас.
Навесні я писала пост про те, що я досліджую свої стани. І там я зачепилась за можливі гормональні розлади. Ендокринолог, гінеколог, мамолог, невропатолог… Всі там були. Але, як бачите, пройшло багато місяців, а відповідь я все ще шукаю, бо все виявилось більш складно. І я б дуже хотіла сказати вам, що я уже знаю, що зі мною, але це займає час.
То що ж зі мною? Невже за 9 років не можна було пофіксити ці стани?
На жаль.
Зібравши все до купи, не залишається нічого іншого, ніж шукати причини у нейробіологічних та біохімічних особливостях та процесах.
Але чому я приходжу до цього лише зараз?
Місяць тому я потрапила до свого уже третього психіатра. Я знайшла професійну та емпатичну людину (чисто для довідки, у психіатрії друге — це рідкість).
І у вирі досліджень того, що може провокувати такі мої стани, з’ясувалось, що це може бути і РДУГ, і біполярний розлад, і циклотомія (розлад настрою), і межовий розлад, і тривожно-депресивний розлад… і ще багато всілякого. Все через схожість симптомів. Точність результату потребує часу для виявлення і дослідження. Тому для нормалізації стану у нас поки фокус на пошук пігулок, які підійдуть саме мені. Часто буває так, що реакція на пігулки може виключити якісь із можливих діагнозів. А може бути й так, що я так і не знатиму, що саме зі мною. Головна мета — знайти дієве підтримуюче лікування.
Чесно, мені було дуже паскудно від однієї думки про те, що у мене може бути умовний біполярний розлад, або ще щось з переліку. Це не пропрацьовується. Це на все життя. Я знаю, бо я можу бути не першою в моїй родині. Так, можливі ремісії, але в цілому це може принести багато болю мені і оточенню.
Але я поки не знаю, страшнішим є минуле, чи майбутнє. Бо зараз, оглядаючись назад, жахливо бачити прояви цих розладів, і бачити, як я уже робила собі і іншим боляче.
Тепер все стає на свої місця.
А скільки людей не знають про те, що мають розлади, які лікуються переважно медикаментозно, і продовжують вимагати від себе “пофіксити” ці стани, відвідуючи виключно багаторічну терапію?
Я не знецінюю терапію. Навпаки, я її амбасадор. Просто чуваки, чому ви не йдете пліч-о-пліч?
Моя нова психіатр на першій зустрічі задала питання, роздуми над яким дуже мене зболили:
“Невже за 9 років терапії ніхто з ваших психологів і психотерапевтів не запідозрив, що у вас можливо є якийсь із розладів (на біохімічному рівні)?”, — запитала психіатр.
“Ні. Хіба гештальт терапевт казав про депресивний стан, але “не треба пігулок, вони лише згладять твій стан і терапія буде неефективною”. Але якщо запідозрювала, то хіба я… і моя родина”, — це вже констатувала я.
Мені стало так хуйово. Уявляєте? Раптом ці 9 років могли бути інакшими? Я буквально почала вираховувати, хто і коли з терапевтів міг виявити мої розлади.
Я б підіймала тут зараз питання якості освіти профільних спеціалістів. Але це окрема велика тема. Я стільки побачила за цей час, повірте: виписані сильнодіючі пігулки за 15 хв дзвінка з невропатологом, упередженість і переконування психологом пацієнта, що пігулки тільки погіршать стан, терапевтичний газлайтинг (“я знаю краще, що ти відчуваєш”). Це чисто інтро. Може напишу колись про це ще пост.
Але потім, переставши на всіх нарікати, я також врахувала мій набутий навик можливості зібратись в купу і не показувати, як я насправді почуваюсь. І я уже почала сумніватись, чи ті всі терапевти дійсно бачили мене в усіх моїх станах. Риторично.
Нещодавно я скористалась одним з сайтів пошуку психологів. Чесно, це і круто, і такий кіт в мішку.
Мені трапилась одна терапевтка, емпатична, але ще зовсім “зелена”. Я не самостверджуюсь. Просто не вона, а я розповідала їй, що таке РДУГ.
Але вона мені віддзеркалила дещо дуже важливе і болісне:
“Ви постійно кажете, що працювали у терапії, щоб “пофіксити” себе. Це так болісно звучить “пофіксити себе”. Ніби з вами щось не так…”
Ах ти ж… Попала.
Уявляєте, як це відчувати, що ти намагався 9 років пофіксити те, що технічно неможливо було пофіксити?
Одного разу на КПТ терапії дійшло навіть до того, що я, надмірно зациклившись виключно на терапії, а саме на тому, щоб себе “пофіксити”, щоб уже “більш здоровою” версією себе повернутись у життя близьких мені людей (бо “кому я треба з моїми проблемами, всім і так погано”), буквально витіснила будь-які ознаки соціальної взаємодії зі свого життя. Але щоб ви собі уявили, наскільки: про те, що моя близька подруга стане мамою, я дізналась, коли вона вже стала мамою.
Як виглядало моє життя: лише робота, з поступовим вигоранням, і один сеанс терапії на тиждень. Я чекала на нього, немов на манну небесну. Моя терапевт цього так і не помітила.
Більш спустошеною і відрізаною від життя, ніж в той період, я себе ще не відчувала. Мені знадобилось 6 місяців, щоб заново налагодити стосунки з собою і друзями.
Зараз я водночас переживаю біль втраченого часу і прогресуючих симптомів моїх розладів. Це сране паскудство.
Якщо ви колись лазили сайтами і шукали хоча б запит “депресія”, ви точно бачили, що серед рекомендацій зазначено: медикаментозне лікування та психотерапія. Хрест на пузі, щоб я здох, у 99% випадках так пишуть. Я назвию це “протокол Отче Наш”, бо це база, основа, ґрунт.
Тоді чому психологи та психотерапевти не завжди піддають сумніву те, що саме з пацієнтом? Це самовпевненість, необізнаність, чи щось третє?
Наскільки мені відомо, саме так за протоколом має діяти КПТ-терапевт: напрявляти до психіатра чи ендокринолога для виключення захворювань та розладів, які піддаються виключно медикаментозному лікуванню. Але жоден мій лікар такого не зробив. “У вас не може такого бути, я вам кажу”.
З мого досвіду, якщо ви приходите на терапію для вирішення побутових запитань, підтримки у прийнятті рішення, вагань про певні вчинки — це може зайняти час, так. Але якщо терапевт, бачачи ваші перманентні сльози, часту апатію, потім раптові сплески активності, страждання, проблеми зі сном, тощо, не радить вам піти до ендокринолога та психіатра для виключення якихось процесів, набутих чи вроджених, які відбуваються у вашому тілі і впливають на ваш стан — шліть нахєр такого терапевта і йдіть на перевірку.
Це також не виключає того, що є якась дуже болісна тема у вас у житті і це дійсно довготривала тяжка робота в терапії. Моя сепарація з батьками тривала кілька років. Було боляче. Довго.
І, як у моєму випадку, вам можуть казати, що терапевтичне лікування може зайняти 5–10 років. І це може бути правдою, ок. Але уявіть, якщо через 10 років ви таки щось пофіксите, але не все, і потім виявиться, що у вас була порушена взаємодія між двома відділами мозку, і ви могли полегшити собі життя двома пігулками на день уже тоді…
Наболілий офтоп.
Бути жінкою і мати недіагностовані психічні розлади — це про те, що, з великою ймовірністю, ви отримаєте свій діагноз в середньому на 4 роки пізніше, ніж чоловіки. Так це працює, бо з чим би ви не прийшли, часто першим, що вам запропонують до лікування — КОКи (комбіновані оральні контрацептиви). Це було перше, що я почула від ендокринолога і гінеколога. Проте таке призначення всім жінкам, що прийшли з ознаками депресії, часто відтерміновує достовірне діагностування.
Звісно, для когось КОК — це дійсно дієва історія, якщо проблема саме така, для якої КОКи і були розроблені. Досліджуючи історії жінок, дія КОК — це зачасту історія 50/50: для когось ці препарати є вирішенням проблеми, з якою звернулись, але у когось може і дах зірвати, якщо вас треба було лікувати чимось іншим.
Та уявіть, що жінка прийшла з, до прикладу, РДУГом, але отримала лікування КОКами. Але ж їй потрібно було відповідне лікування, не КОК. Проте, через складний організм жінки, досліджень, станом на зараз, недостатньо, щоб більш прицільно визначати умовний РДУГ. Адже при діагностуванні лікарі дивляться на симптоми, які є більш характерними для чоловів (себто, не обтяжені специфічними гормональними особливостями), не звертають увагу на неусвідомлене соціальне маскування симптомів, часто набуте жінками, і тому помиляються, ставлячи хибний діагноз.
“Організм жінки складніший”. Це реальне наукове виправдання. Історично склалося так, що медичні дослідження виключали учасників-жінок, а дані досліджень збирали від чоловіків і узагальнювали для жінок. Жінок виключали тим паче у дослідженнях препаратів, які призначались жінкам. “Бо результати будуть не репрезентативними, адже жіночий організм набагато складніший”. Гендерний розрив у медичних дослідженнях разом із загальною мізогінією призводить до сумного становища пацієнток у реальному житті.
То може уже хтось займеться дослідженням жіночого організму, чорт би вас взяв? А то ви естроген і прогестерон на чоловіках тестуєте. Такий сюр.
Вибачте, відхилилась від теми.
Зараз я продовжую шлях досліджень того, що ж зі мною насправді. Ні в якому разі я не роблю цього сама. Бо я, звісно ж, обклалась книгами і начиталась багато про свої симптоми, і я дуже добре знаю тонкощі того, що зі мною відбувалось і відбувається, але самодіагностування — це така собі історія, котики. Так не робимо.
У будь-якому випадку, сьогодні другий тиждень мого лікування. Препарати лише починають діяти, бо мають накопичувальний ефект. Але мені поступово стає краще. Цей стан нагадує мені про перший досвід прийому стабілізатора настрою і антидепресанту у 2019 році, коли у мене зник сон.
Зараз, коли лікарі просять мене пригадати останній тривалий проміжок, коли мені було просто добре, я зі сльозами пригадую ті прекрасні кілька місяців…
Я дуже вірю, що знайду відповіді. Але найбільше з усього я просто хочу впоратись. Я знаю тих, хто не впорався, і мені так прикро, що вони не отримали своє лікування вчасно…
Але бачили б ви мій стан у перший день прийому препаратів… Дідько, мені була торба.
Не знаю, як закінчити цей текст. Просто будьте пильні. І аналізуйте. Відчувайте себе. Ваш час — найцінніше, що у вас є. Спробуйте завжди ставити це на терези, коли ви уже дуже довго відчуваєте, що щось не так, але вам кажуть: “Ні, з вами все добре. Вам просто знадобиться 10 років терапії”.
Потата
Ваш амбасадор психотерапії і психіатрії
