Я не вписуюсь у сучасність. У мене досі невеликий кнопковий мобільний телефон, а смартфон якось не звик тримати в руках. У мене немає облікового запису в Тік-Ток, і я мало підозрюю навіщо він потрібний. Я не веду сторінку в Інстаграм і не сиджу на Фейсбуці. Я не маю блогу на Ютуб і я не користуюся відеозв'язком. І тільки зараз я помічаю, скільки нових назв з'явилося, які не існували ще 20 років тому. Хочеться повернути початок тисячоліття назад, коли інтернет був повільним, а потаємні телефонні розмови велися звичайним стаціонарним апаратом. Коли все було простим і зрозумілим, а життя протікало онстріт, а не онлайн. Втім, це наївне ностальгічне бажання приречене на фіаско, оскільки час має постійну наполегливість йти вперед, не роблячи кроку назад. Час іде, а я не маю жодного бажання змінюватися разом з ним, і залишаюся таким самим. І ще я помітив дивну властивість: з кожним роком він все сильніше прискорює свій крок, який все більше нагадує швидкісний біг легкоатлета біговою доріжкою.
Час. Скільки не намагайся – його не зупинити та не повернути назад. Це не барвисто-казковий щоденник першокурсниці, яка щойно знайшла своє перше кохання, і пише упиваючись своїми словами про почуття до сих пір невідомих їй. Це щоденник, наповнений спогадами, втратами, сподіваннями та песимізмом прожитих днів. Я не несу за собою жодної великої ідеї, тому мені легше уживатися із совістю, оскільки існує проста закономірність у взаємозв'язку людської смертності та народженні нових ідей. Райдужного тут мало, як мало світла серед сутінків. Я нічого не пропагую, так що мені нема перед ким відповідати. І ще я мало цікавлюсь політикою. Якщо подивитися телевізор – то можна дійти висновку, що політика – це життя. Але я так не вважаю.
Мене в житті мало що тішить. І ті, хто читав мої тексти, трохи прикрашають сірість буття. Втім, поки песимізм остаточно не вкоренився в моєму кістковому мозку, треба його позбуватися. Зневіра - гріх. Не знаю наскільки він смертельно небезпечний, але якщо хочеться до раю, то треба радіти. Втім, безпричинна радість або веселощі - теж гріх, так що варто тримати незриму грань між зневірою і веселістю, щоб не скотитися прямо в пекло. Але не дивлячись на все це, я людина віруюча, і боюся пекельних мук. Що мені приготовлено – не мені вирішувати. Тому я іноді грішу, іноді молюся, втім, як усі смертні.
Можна подумати, що я пливу за течією. Але я вважаю, що все приходить само собою: і радість, і розчарування, як і життя, так і смерть. Форсувати цю річку – не в моїх силах. Куди мене винесе ця течія, здатен відповісти лише час.
Postscriptum. Із особистого щоденника за 26 жовтня 2020 року.
